Як бачимо, «Злато...» побудоване за канонами епосу: зшите з різноманітних міфопоетичних наративів у єдиний, цілісний, і що з того, що фрагменти є авторськими текстами, а не народними? Адже всі вони так чи інакше апелюють до фольклору й до історії. Й це вам не якесь фентезі, черговий переспів класичних мотивів – Наталія Дев’ятко відома своїм негативним ставленням до подібного роду постмодерністських вибриків. У наступних розділах пропоную розглянути детальніше присутні у тексті історичні та природні міфологеми.

4. Історичні міфологеми

Без зайвих слів почнімо з князя нашого Володимира Великого. Се був ще той легітимний, і задля своєї легітимації не гребував нічим. Почав з міжусобиці (фактично громадянської війни середньовіччя) і братовбивства (хоча за цим фактом слідство ведеться й досі), скінчив же масштабною релігійною реформою. Авторка звертає увагу саме на останнє – те, за що князь увійшов до підручників історії та красується тепер на гривневій купюрі.
Попереджаючи можливі питання – ні, авторка не апологет поганства ані критик християнства чи будь-якої іншої релігії. Принаймні це жодним чином не випливає з тексту. Йдеться про мотивацію того вчинку. Не секрет, що хрещення Русі було другою спробою нав’язати підданим новий трансцендентний дискурс. Перша пов’язана із реструктуризацією поганського пантеону. Наслідком того стало встановлення відповідних ідолів, причому перерозподіл повноважень відбувся не на користь солярних божеств, культ яких був досить сильним принаймні для частини слов’яномовних народів долини Дніпра та прилеглих земель. Князь Володимир робить спробу нав’язати в якості головного божества Перуна, який на той момент є вже не так метеоричним божеством, як покровителем воїнсько-князівської верстви. Це нічого не дало: локальні та соціальні традиції виявилися сильнішими. Хай князь кладе треби кому хоче, а в нас є наші любі чорти, русалки, берегині, упирі та болотяний дідько Велес.
Ми, звичайно, не знаємо подробиць, але ситуація виглядає дуже схожою на змальовану.
Хрещення виявилося більш радикальним та дієвим. Сутність його полягала, виходячи з інтерпретації авторки, у заміні купи різних божків на Єдиного Господа Бога Нашого Ісуса Христа. Водночас закладалася відповідна паралель: що на небі, то й на землі; земним аналогом небесного царя Ісуса мав виступати сам князь Володимир. Одна віра і один князь. У тому нема нічого нового: так діяли всі хрестителі Європи. Для всіх хрестителів Ісус був не тим, хто помер за наші гріхи, а небесним патроном, простіше кажучи, найдужчим з магічних ідолів. Згодом доходило до анекдотизму: «Наша Богородиця дужча за вашу!» тощо. Також жоден з хрестителів не уник синдрому Володаря Перснів: жаги всевладдя. Влади не лише над землями й людьми, а й над самими душами, над правилами світоустрою, над законами земними і небесними. Наприклад, розповідають, що король Кнуд Великий, хрестившись і ставши повелителем Англії, так загордився, що наказав морю зупинити прибій, негайно, ще до обіду. Море не послухалося, Кнуд зробив вірні висновки і правив не так жорстоко, як усі від нього чекали. Втім, мусимо наголосити, будь-який хреститель дбав не про порятунок грішних душ язичників, а першочергово про свою необмежену владу.
Мені навіть подумалося, що то була перша в Європі спроба абсолютизму.
Звичайно, народові це не дуже сподобалося. Ми знаємо з «Повісті временних літ», що коли князь наказав поваляти в Дніпро ідоли, то люди йшли за ними і плакали: «Повстань, господине наш Перуне!», а поганська реакція тривала не одне століття. У Новгороді взагалі була стала традиція ганяти легітимних мокрими ганчірками, та й на Русі як такій відбулося кілька аналогічних інцидентів, і це вже задовго після хрещення. Коротше, спротив народного матеріалу був шалений, це не таємниця. Авторка про це не каже, але я додам, що, наприклад, у Сакральній Корсуні™ та у Полоцьку святий князь Володимир заплямував себе кривавою різаниною та насильством. Білоруси це йому пам’ятають і досі. Існує навіть цифра 28% – на стільки скоротилося населення Русі під час його правління, щоправда, невідомо, наскільки серйозно можна до неї ставитися.
Ще раз: переосмислення образу Володимира Великого пов’язано не з хрещенням як таким, а винятково з його шаленою жагою до всевладдя, що мало одним з наслідків зменшення ролі та повноважень віча і перехід від «воєнної демократії» до феодалізму. Новгород протримався довше, але і там зрештою Іван Грозний наказав вирвати язика вічовому дзвонові. Цікаво, що згодом удільні князі прагнули правити не у великих містах, а засновували нові, менші столиці, де вся міська верхівка складалася з їхніх людей, і де воля народу нічого не варта.
Друга знакова персона нашої історії, що тепер прикрашає п’ять гривень, також неодноразово згадується у творі. Причому згадується у контексті, близькому до Шевченкового («Ой, Богдане, нерозумний сину...»), але, звичайно, з певними корективами. Цитуємо:
«Тиша. Тиша. Тиша. Шепоче вітер, торкаючись хвиль. Забуте. Загублене. Загарбане. І прокляте на віки нерозумінням.
Далеко-далеко, серед часів пустища, серед степу безкрайого, кров’ю ненависті зрошеного, брязкотом зброї хрещеного, під небом, що за хмарами не ховається, променями-ґратами зупинене. Зірковими мечами вікна забиті-захрещені. Усе забуте. Усе зраджене. Усе літерам бездушним віддане.
- Ти не пробачиш, Гетьмане.
- І ти не пробачиш Богдана. Борги нам обом сплачено» (з триптиху «Україно моя»; [стор. 42]).
Звідти ж (третій фрагмент триптиху, «Калинове намисто» [стор. 51]):
« - Ти ж новим Богданом бути мріяв, а повторив тільки помилку його. Ти ж хотів народ мій об’єднати та мене визволити, а лише влаштував собі коронацію пишну. Ти ж ледь життя за мене не віддав...»
І звідти ж:
«...Не Богдан ти – лише тінь тьмяна його. Той добра прагнув, тому чужій волі поступався, а ти, чиє ім’я моїм народом зневажене, заради власної користі. (...) Тому і нема тут Богдана, бо пробачила я його ще тоді, коли розум втрачала, у цих стінах поневолена [стор. 52]».
До Богдана-Зиновія Хмельницького на загал існує два типи ставлення: схвальне (як до лідера національно-визвольного руху) і несхвальне (як до того, хто фактично поставив Україну в залежність від Москви). На матеріалі «Злата...» бачимо ревізію обох цих поглядів. Авторський концепт полягає у засудженні гетьмана («помилка» якого полягає вочевидь у «чужій волі поступався», хоч і це не зовсім вірно; тут ми маємо справу зі стереотипною візією цього образу) та – у виправданні гетьмана. Вийшло, звичайно, як завжди, але хотів же ж як краще! Ну і не варто скидати з терезів масштаб особистості. Хай там як, Богдан Хмельницький – знакова постать української не лише історії, а й культури; він – культурний герой, і саме так розглядається у «Златі...»: персона глибоко трагічна і сповнена величі.
Ще одна історична міфологема, згадана у творі, пов’язана з Богданом Хмельницьким, – так звана «Пропала грамота». Йдеться про текст угоди, укладеної між Військом Низовим Запорізьким та московським царем Олексієм Романовим. Як відомо, автентичний текст угоди було благополучно втрачено, а той, на якому базувалися подальші взаємини України та Росії, насправді є пізнішим відповідно відкоректованим варіантом (14). Одна з героїнь, що відгукнулася на поклик і прийшла до священного багаття в останньому розділі твору, розповідає, що в її роду зберігся оригінал тої угоди, і тепер лише треба дочекатися слушного часу та віддати належній людині. Тут, як неважко помітити, ми теж маємо справу не з доконаним історичним фактом, а з ілюстрацією уявлень про українсько-російські взаємини, точніше – про їхню колоніальну по відношенню до України сутність, а також про сутність імперської міжнародної політики. Нам геть не складно повірити, що імперські архіваріуси підробили Березневі статті. Це красномовний маркер нашого ставлення: коли офіційний Кремль видасть комюніке, що два по два дорівнює чотири, се буде для нас ознака, що варто переглянути правила арифметики. Ми звикли: їхня арифметика найчастіше дає «двушечку» (с).
Третій поворотний момент нашої історії (після хрещення та Переяславської ради), до якого апелює авторка, це, вочевидь, Майдан 2004 року. Кажу «вочевидь», але певності нема, бо ця подія ані ключові персонажі не названі прямо. Втім, у третьому фрагменті триптиху («Калинове намисто») міститься жирний натяк на Віктора Ющенка. Його там виведено в образі в’язня, до якого звертається персоніфікована Україна. Це також трагічна фігура, проте ми не відчуваємо до нього жалю. На відміну від Богдана, безіменний в’язень не має підстав для виправдання. Він гадає, що його стратять («Віддай мене ворогам чи своїм ясним соколам, що називають мене слабким зрадником»), але і на страту він не заслужив: «Не проллється кров твоя, бо з твоїм іменем на вустах йшли мене з полону визволяти». На нього чекає рівно те покарання, якого він заслужив: «Як піде з серця твого зрада (...) вільним станеш ти знову. А як не піде зрада з твого серця, то спалить тебе мій вогонь. Смерть собі заподієш» [стор. 54]. Що тут цікаво? Архетипний образ зрадника. Але кого він – байдуже, чи конкретний Віктор Андрійович, а чи сферичний персонаж у вакуумі – зрадив? Матушку-Расію чи закордонних інвесторів, бізнес-партнерів чи довірливих виборців? Це байдуже, бо у всякому випадку є похідним від іншої його зради, глибшої та страшнішої. В’язень зрадив сам себе. Не зміг бути гідним того ідеалу, який сам собі обрав, і замінив його на вигаданий образ. Але реальність виявилася геть не схожою на романтичний образ, і він зненавидів свій ідеал, хоча і словом про те не обмовився. Справді, дуже легко вдягти вишиванку, сходити на Говерлу, балакати про трипільську культуру, про горщики та Конотопську битву, і значно важче – довести до кінця хоч одне важливе починання.
Цей трагічний образ – пересторога не політикам: грець із ними, убогими. Це пересторога кожному з нас. Дуже актуальна пересторога: зараз же всі такі патріоти, що аж. Зрештою, чужа воля панує на нашій землі не тому, що тисячолітнє прокляття, а тому, що ми це дозволяємо. Не лише з байдужості, але й зі страху перемогти. Хто там з класиків писав про втечу від свободи?
Також чимало історичних подій згадується у казці «Загублена пам’ять». Громадянська війна (а фактично – окупація більшовиками України), Голодомор, Друга Світова війна, злочини НКВС тощо. ХХ століття в Україні – суцільна катастрофа. Це не таке упереджене ставлення, як може здатися на перший погляд. Так, було і гарне, але все вимірюється за наслідками. На матеріалі «Злата...» можна зробити висновок, що головним наслідком описаних подій недалекого минулого є національна та соціальна інфантильність. Нездатність брати на себе відповідальність, очікування подачок від сильніших, бажання перекласти право вибору на того, хто вищий, атомізація суспільства, культ споживання, постійний, утробних жах перед державою, схильність до анонімних наклепів та крадіжок (бо у 30-40 роки не вкрав у колгоспу – прирік родину на смерть, а інстинкт залишився), і, найголовніше та найгірше, – історичний склероз. Пам’ятати живу історію власної родини виявляється надто лячно, та й можна заспокоїти себе тим, що цей ґамуз не має практичного застосування. Так, можна згадати, що за Совітів жилося добре, принаймні краще ніж тепер, але спитаймо: за рахунок чого? І чи воно того варте, оте «добре»?
І, зрештою, чим все скінчилося? Радянські добра вичерпалися, а народець лишився той самий: байдужий, неосвічений, безвольний, але у вишиванках. Можна заперечити – а як же ж Революція Гідності? Та твір писався за кілька років ДО цих сумних і величних подій. І для переважної більшості наших співгромадян це так і лишилося terra – принципово – incognita.
Даруйте каламбур: не перебільшуймо значення більшості.
Там же авторка задається питанням: чому люди взагалі мають такий потяг до «сильної руки», до тоталітарної влади, до автократії та тиранії? Відповідь полягає у самій людській природі: люди байдужі. Нам простіше перекинути відповідальність на третю особу. Від себе додам, що це насправді досить стара біологічна історія. Шимпанзе у джунглях також обожнюють своїх волохатих фюрерів. Пристрасть до вождізму – тваринний рудимент. Утім, як свідчать дані дослідників, і мавпочки його подолали (чому яскравий приклад – соціальна поведінка чудових бонобо).
Та зрештою, тирани й тиранія існують приблизно стільки ж, скільки й сама цивілізація, це загальнолюдська хвороба росту. Кожен народ хворіє на диктатуру у свій спосіб, зі своїми симптомами. І тут варто згадати ще одну історичну міфологему – симптом, який не зник, коли зникло початкове явище, що дало йому назву: яничари. В кульмінаційній сцені «Загубленої пам’яті» головний герой, Остап, б’ється на шаблях зі своїм двійником-тінню, вбраним у яничарські обладунки. Це настільки прозорий символ, що його навіть не треба коментувати. Вже давно не стало Порти, а яничари ніде не ділися. Змінили прописку. До речі, не варто їм за це дорікати. Так, це вороги, але вороги справжні: саме на чужинцях-яничарах трималася військова міць турецьких султанів, і саме яничари призвели імперію до занепаду.
Підбиваючи проміжний підсумок: «Злат Сонця, синь Води» активно використовує вітчизняний історичний матеріал, але відповідним чином його рефлектує. Авторка переосмислює історію у категоріях природного міфу, і це ще одна ознака справжнього епосу.

5. Природні міфологеми

Для початку – зовсім трохи теорії. Просто щоб не збитися на манівці.
Міфи загалом поділяються на дві великі групи: природні та технічні. Природний міф – це такий, що формується сам собою протягом тисячоліть. Технічний міф – це міф штучний, що має на меті маніпуляцію масовою свідомістю. Політичні міфи, зокрема імперський та ліберальний, відносяться до останніх. Як розрізнити природний та технічний міфи? Дуже просто: за наявністю відповідних маркерів. Чим Майдан-2004 відрізняється від Майдану-2014? Перший був «помаранчевий» (цей колір, як теплий, сонячний, блискучо використали технологи на противагу холодним синьо-білим кольорам опонентів), тоді як другий – строкатим: там політична символіка поступилася символіці етнічній, національній, а також почасти – релігійній. (Тут же можна додати цікавий феномен «другого пришестя»: коли архетип реалізується, так би мовити, мирним шляхом, проявляючись зокрема і через технічний міф, але не досягає мети, то вдруге реалізується вже через хтонічні, монструозні форми, і тоді не надто надається до гамування через політичні технології).
Беруся твердити, що авторка «Злата...» апелює до національного (природного) міфу, а геть не до політичного, як це могло здатися. По-перше, у тексті відсутні елементи політичної чи ще якої пропаганди. Хто знайде, кажіть, не соромтесь. А по-друге...
Тут і починається свято культурної антропології.

5.1 Тотем і табу

Пташечки та звірятка здавна відіграють важливу семантичну роль у символьних рядах будь-якої культури. Не стало винятком і «Злато...», де сокіл та вовк є тотемними істотами, або принаймні є змога розглядати їх як такі. Вовк, власне, там один – той, що ходить із мольфаром Захаром. Культ вовка взагалі один з найдавніших, і дуже актуальний саме в індоєвропейській традиції. Передусім це маркер хтонічного, маргінального простору, периферії людського світу. Здебільшого це ще й маркер воїнської спільноти – як такої, що перебуває на тій периферії. Вовком є той, хто вирушає у похід по здобич – або за іншої потреби. І доки він у поході, у стані «дикого звіра», його нема змоги розглядати як людину; він виключений з соціального контексту. Тут, до речі, цікаво звернути увагу на генетичну спорідненість слів «вовк» і «волхв», а також рос. «волшба» і «волшебник» (той, хто займається волшбою). Захар не вписується у традиційний воїнський контекст, але цілком вписується у контекст «волховський». Адже не лише воїни перетинають периферію людського світу, а й жерці, шамани та чарівники. Вовк Захара, відтак, може розглядатися як своєрідний чарівний помічник, як шаманський тотемний дух, і відповідно маркує самого Захара як мандрівника між світами, для якого сталі людські норми та, що важливіше, пріоритети більше не є суттєвими. О ні, Захар залишається людиною, це безперечно, проте людське, надто людське не має над ним влади. Він є направду не таким, як усі, це не підліткова поза, це – факт. Це можна сприймати як прокляття чи благословення, та суті то не міняє. З лісовим хижаком у нього більше спільного, ніж з людьми – наприклад, вороги. Вовк – це, користуючись шаманською термінологією, його ще одна душа. Захар до певної міри й сам – вовк: принаймні у соціальному аспекті. І лише йому обирати, яку актуалізацію прийме цей образ: асоціального хижака, хтонічного руйнівника, чи поводиря між світами, волхва, хранителя і виразника традиції.
Сокіл, згаданий неодноразово, також є маркером воїнської культури – так само, як і будь-який хижий птах: орел, беркут, яструб або кречет. Фольклорна традиція називає козаків соколами ясними/сизими; слов’янські мови у поетичній кодифікації взагалі дуже широко використовують саме цю метафору на позначення героя. Проте сокіл це ще й маркер Верхнього світу, і також мандрівник між світами (як і будь-який птах у міфології). Традиційно сокіл має позитивні конотації з людиною – це друг, помічник, а іноді й уособлення людини. Для української традиції цей образ є актуальним і як тотемний. Увага на наш державний герб, який у геральдиці позначається як «тризуб». Але це не тризуб. У заклику «Сонця золотого стяги полум’яні» так і сказано: «...і гербом своїм обрав народ український вільного золотого птаха» [стор. 62]. Мені здається, що саме це трактування нашого гербу є вірнішим за стереотипне. Чому тризуб? Звідки тризуб? У якості відповіді кивають на тризуби Посейдона та Шиви. Де, я питаю, Посейдон із Шивою (при всій повазі до останнього!!!), а де Україна?! З якого лиха князь Володимир (чи його предки з роду Рюрика) обрав би собі за родовий знак знаряддя призабутого на той час божества? Чи у Сакральній Корсуні™ побачив відповідну античну статую? Не смішіть мої «Саксони»! Ні-ні, любі друзі, це в жодному разі не тризуб. Адже цей образ відомий широко за межами українського культурного поля. Можливо, він запозичений, але геть не від греків, і тим паче не від індусів. Подібний орнамент зринає на берегах Південної Балтики, населеній свого часу вендами (слов’яномовним, нині германізованим народом), під назвою «Рарог» (15), а також у якості тамги у тюркських та іранських народів від Дніпра до самого Алтаю. Причому орієнтація може бути як вертикальною, так і горизонтальною (до речі, зверніть увагу на шеврон добровольчого батальйону «Донбас»). Здається вірогідним, що войовничий народ (а вказані народи мусили бути войовничими) радше асоціював себе з хижим птахом, до того ж почасти доместифікованим, аніж із чужинським божеством. Яскрава паралель із народом саксів, перша назва якого – хавки, себто «яструби». Подібних прикладів можна знайти три вагони ще й маленький возик, але ніби і так все ясно.
Але визначальним тут є не хижість сокола, а його солярна конотація. На це авторка теж вказує неодноразово. Наскільки можна зрозуміти, народи, з яких згодом утворився український етнос, традиційно були сонцепоклонниками. Обговорення генезису цього архетипу виходить за межі даної праці; насправді байдуже, чи це арійська (іранська) традиція, чи слов’янська, чи якась іще давніша, успадкована від носіїв мізинської культури доби пізнього палеоліту. Мова так чи інакше про актуальність сонячного образу на українських теренах. Тому сокіл є популярним образом не лише як воїнський маркер, а й як маркер Верхнього світу, магічно єдиносущний із Сонцем.
І тут ми виходимо на бінарну опозицію, також пов’язану з державною символікою. Чому, власне, твір називається «Злато Сонця, синь Води»? Знову цитуємо заклик: «І дало сонце народу українському прапор свій золотий, полум’яний, а вода життя його омила, над часом владу даючи, над світом і над серцями людськими. І відтоді прапор український – жовте сонце і синя вода (...) А хто його перевертає, той лихо на свою землю прикликає, розруху, бідність і духовне зубожіння, бо не зможе тоді сонце людей захищати і на добро благословляти, а час буде плинути, людей не зачіпаючи, і не залишиться потому про них ні доброї, ні злої пам’яті» [стор. 62]. Традиційне прочитання жовто-блакитного прапору таке: синій колір – небо над головою, а жовтий – пшеничне поле. Про що це свідчить? Про те, що Голодомор все ще дається взнаки. Пріоритет надається тому, що можна з’їсти. В ширшому сенсі – багатству. Прокреативний (виробничо-накопичувальний, споживацький) дискурс є панівним для західної цивілізації з часу буржуазних революцій. Для бідних країн він ще актуальніший. А синій колір може означати не лише небо, а й воду, а вода – це хтонос, потойбіччя, час (образ Хроноса, що пожирає своїх дітей) і смерть (в індоєвропейських мовах слова, якими позначаються поняття «море» і «смерть», є генетично спорідненими, і ще див. семантику ріки/моря як магічної межі). Та й не забуваймо про знеособлення образу неба у міфології; небо є простором, на якому діють умовно добрі та злі сили, та не більше того (подібну інтерпретацію можна зробити на матеріалі українського фольклору (16) ). І в цьому не було би біди, якби не відсікало решту смислів. Так, синій колір (вода), розташований на своєму природному місці, внизу, і виглядає доречнішим (Дніпро, Чорне море, озеро Світязь), і виконує свої магічні функції – в тому числі й прокреативні – належним чином.
А сонце (природне місце якого – нагорі) – це окрема міфологема. Джерело світла, тепла і життєдайної сили. Власне сонячний колір, золотий, є кольором тої життєдайної сили, небесного вогню, фарну (цим терміном іранського походження позначається магічна субстанція, що втілює всі матеріальні та духовні добра – багатство, здоров’я, славу, щастя, волю, владу, велич, натхнення і все, що ви можете собі уявити). Золотий колір взагалі притаманний у міфології різним надзвичайним речам; якщо якась штука золота – вона чарівна (тут показовим є приклад германської традиції; «золоті червоні персні», «золотий чорний корабель», золоті фігурки, якими боги грають у настільну гру, золоті пластини, якими вони освітлюють чертог, золоті яблука безсмертя, золота чарівна арфа Віллемана, яку не можуть чути тролі, але – і прокляте золото Нібелунгів). То скажіть будь ласка, чому варто надати перевагу – небесному вогню, джерелу усіх благ, чи холодному бездушному небесному простору? Золоту сонця – чи золоту пшениці? Що важливіше – набити пузо чи дістати благословення? Синьо-жовтий прапор – це прапор голодних людей, але стяг жовто-блакитний – це стяг людей, що шукають Царствія Небесного.
В широкому розумінні того останнього.
Чому важливе семантичне наповнення символів? Яка різниця, сокіл чи тризуб, на яких місцях синє і жовте і що саме воно позначає? Бо це маркер стану колективного несвідомого. Зрештою, як сказала сама авторка під час презентації книги: «Звісно, якщо перевернути прапори, то це не значить, що все в нас одразу ж зміниться на краще. Це просто знак того, що у людей у головах. Коли зміниться сприйняття – зміниться і символ».
Але у всякому випадку краще бути соколами і вовками, ніж ретіаріями чи лаквеаріями (17). Краще мати над головою Сонце, ніж Урана і Хроноса, що пожирають своїх дітей.

5.2 Україно... моя?

До речі, щодо дітей і матерів. Один з центральних образів книги – Україна та її персоніфікації. Тут ми маємо справу з двома типами втілення цього образу: бінарний і тернарний.
І почнемо, мабуть, з першого.
Триптих «Україно моя» містить цікаву пару – Україна та її «названа сестра блідолиця». І ця бінарність не є опозиційною. Україна та Сестра є магічно єдиносущними. Ще там фігурує якийсь «блідолиций брат», але це, здається, випадок «архетипу близнюків». Про Україну трохи згодом, а що ж то за Сестра? Пам’ятаю, хтось колись припустив, що то персоніфікована Росія. Це важко розглядати інакше, як тонкий дотеп (ага, братські народи і все таке). Це було б надто просто, ще й нічого не пояснює. Отже, цитати: «Ті двоє [брат і сестра] над рікою схилилися, у воду свого майбутнього вдивляються, закляття на чорній воді пишуть, Імена свої у закляття вплітають» [стор. 40]; «Наче мрець, місяць над водою підіймається, щоб брату блідому і сестрі блідій шлях вказати» [стор. 40]; «...і сестра блідолиця всміхалася тобі [Україні], бо власну гордість у твоїх очах бачила та душі твоєї не жадала, хоч і була у неї бандура, де бракувало струн душі твоєї. То сестра блідолиця дала тобі чашу щербату, бо палали вже пожежі на землі твоїй» [стор. 41]; і ще цей моторошний фрагмент:
« - Хочеш волі, сестро моя? – жінка блідолиця запитала. – Віддай мені очі свої, очей моїх ясне дзеркало. Я не дам тобі волі і забуття, на страждання оберну життя твоє, може вийти – на вічне страждання: кайданами буде гордість твоя, мукою – пісня, тортурами – краса, а кохання може відняти твій глузд. Та впишу я Ім’я твоє у хвилі річки, що від ночей ширша і від днів довша, і водоспадом зривається під копитами коня мого, з імли і світла створеного.
Натомість осліпнуть діти твої, щоб не впізнали вони одне одного по відлунню в душах своїх закляття душі твоєї, сестро. Така буде спокута за зраду дітей твоїх. І хто борг свій виплатить, поверну я зір і розуміння, ким він є і люди навкруг, і навчу грати на бандурі моїй, що й безголосою чарами до душ людських промовляє. А хто не виплатить – буде струною в бандурі моїй, коли річка часу водоспадом закінчиться, у нову добу перетікаючи (...) Погодилась Україна» [стор. 44].
І з останнього фрагменту триптиху: « - Знаю я сестру твою бліду, - прошипів чоловік. - Наді мною вона стояла, красу і життя випиваючи. Однакові ви з нею, сестри названі» [стор. 53].
Гадаю, цілком логічно припустити, що йдеться про стару добру Смерть. Але це не стереотипна тітка з косою (бо то справді скидалося б на політичну пропаганду). Непросто знайти точний міфологічний відповідник. На думку чомусь спадають нордичні потвори штибу злої бабці Лоухі або Хель – потворної володарки світу мертвих. Та і це не зовсім точно. Сестра не бажає зла і страждання. Проте здатна завдати болю – чи обдарувати забуттям. Це дивне божество долі, часу, помсти, справедливе не за людськими мірками, але за космічними. Це теж Україна, але – дрімуче древня, прадавня, забута; Україна, вкрита льодовиками й тундрою, не осяяна сонцем, пронизана крижаними вітрами. Чужа, безкінечно чужа земля, що розчинилася у часі, та ще являє себе за певних обставин. Її голос – відлуння наших диких інстинктів; те, що робить нас вовками і соколами, а іноді – й чудовиськами. Не знане їй милосердя, але і жорстокість її – вимушена, хоч і обґрунтована, і це лякає найбільше.
Не знаю, людоньки добрі, як це краще пояснити.
Протилежність Сестри, Україна, представлена у трьох подобах. Це стара міфологічна історія: Юнка, Матір та Войовниця (18). Перша уособлює дівоцтво, невинність, весну, кохання, але і самотність, неналежність до соціального контексту. Направду таке трактування образу України не є чимось винятковим. Україна – дівчинка, що сміється і плаче, танцює на лузі у віночку, із калиновим намистом на шиї, грається із кошенятами й собачатами, помагає мамі по господарству і годує пташечок з долонь. Така собі, даруйте, кавайна няшечка. Друга подоба – також усталений образ: Матір-Земля, та, що дає життя, поважна, заможна, лагідна та сувора, статусна господарка, палеолітична Венера, завжди милосердна до дітей своїх, яку б дурницю вони не утнули. Та, що ладна принести себе в жертву заради них.
А третій образ України – прекрасний і жахливий, ніби темна богиня Калі, ніби кривава ірландська Морріган, амазонка, валькірія. «Ти була такою, Україно! Свавільною, мстивою жінкою, товстокосою. Ти пила кров ворогів своїх з чаші щербатої, і брат білолиций стелив крила свої, наче килими, щоб ти чобітки сап’янові не бруднила». Варто згадати сарматів, про яких існує легенда, що їхні жінки були вельми войовничі та ходили у виправи і билися незгірш від чоловіків (19). Семантика щербатої чаші також цілком прозора: це людський череп або стилізація під нього (хоч сама авторка активно заперечує це); сармати, як і загалом арійці, та й інші індоєвропейські народи, бешкетували подібним чином. Образ жінки, що п’є кров і смокче мозок з людської голови, відомий з «Бардо Тхьодол», і ще можна згадати Вавилонську Блудницю та її чашу, повну різної мерзоти. Цей варіант архетипу Великої Богині не дуже актуальний для української традиції. Але це також – Україна, і любити її – такою – важко, дуже важко, значно важче, ніж дівчинку-українку чи Україну-Матір:
« - ...І яка ж я була у серці твоєму?
- Молода, - чоловік замислився, - вродлива дівчина у вінку з колосся і квітів, ніжна і беззахисна, що лише сміється і плаче.
- Я була такою, - відповіла жінка, - доки ти мене не зрадив. (...)
- Чи вже літня, шанована мати, ти являлась в уяві моїй, що дітей своїх понад усе любить і прощає всі вчинки їхні.
- Я була і такою, доки Богдан мене не продав. А матір’ю твій народ іншу називає (...)
- Та не уявляв я тебе хижою і жорстокою, красунею безжальною, що в руках і вишивку, і зброю однаково вправно тримає. Тільки намисто у тебе справжнє, і зачіска твоя, як жінки з мого народу носили. Не моя, не моя ти Україна!» («Калинове намисто» [стор. 52]).
До речі, сьогодні дедалі більш актуальним стає саме цей образ України. Він не залишає нікого байдужим: так, хіба можна не закохатися у Надію Савченко, або не вилити на неї чергове цеберко бруду? Але найбільшим випробуванням цей образ – мстива розпатлана жінка, обвішана зброєю, з кривавим намистом на шиї, що топче босими ногами ворожі тіла, сміється і п’є з щербатої чаші брагу життя своїх кривдників – є для тих, хто не готовий полишити усталені, виплекані псевдоромантичним державним дискурсом уявлення про Україну. Адже міфи – це не мрії та ідеали. Це – психічна реальність.
І горе тому, хто приймає одне за інше.

5.3 Безодня буяла, трава не росла... (20)

Коли вже мова зайшла про темні, хтонічні образи, то їх у «Златі...» загалом не бракує. Беручи за основу знамениті московсько-тартуські семіотичні моделі, можна твердити, що верхній регістр тут представлено образами сокола і золотого сонця, середній – образами України, вовка, Степу, синьої води і жита («Легенда про жито», «Загублена пам’ять»; цей образ є прокреативним, «хазяйським», сучасною паралеллю до якого є мем укроп), а нижній – безоднею («Порожнява»), курганами («Легенда про жито»), Рікою Забуття («Україно моя»), а також, як не дивно, метро («Однорівневий Київ»). Про кожну з цих хронотопічних структур варто сказати кілька слів.
- Я душі своєї підземеллю не віддам! – категорично заявляє Костик з оповідання «Однорівневий Київ», пояснюючи, чому не їздить на метро. Про метро взагалі є багато жахалок, від міських легенд до фільмів жанру «disaster movie». Це не просто так: сама атмосфера метро надихає на такі твори. Проте нема жодного твору, де негативні конотації мало б нормально працююче метро, без катастроф, затоплень, обвалів, знеструмлення, зомбі та скажених пацюків-мутантів. А тут саме той випадок. Просто громадський транспорт, яким щодня, рік у рік, користуються мешканці нашої столиці. Що ж поганого, чого комизитись?
Слово Костику:
« - Я шукав величний Київ (...) А знайшов лише однорівневий Київ. Бо коли ви всі спускаєтеся до підземелля, стаєте рівними, рівно малими, стаєте ніким... Тому голос без почуттів і веде вас від станції до станції, продовжуючи навіювати сон, де вже немає високого і низького. Все однаково цінне, все на одному рівні. Картини в музеях і розмальований неформалами фонтан на Майдані, історичні квартали і нові незграбні забудови. Все рівне, і важливо тільки, до якої групи ти приєднаєшся. (...) Однорівневий Київ, чию душу засмоктує підземелля. (...) Чи штучне підземелля – втілення іншого зла, старшого за людство, безжального і підступного? Таке саме втілення, як і всюдисуща у столиці омела?» [стор. 69, 70].
Тепер рефлексія Дмитра:
«Можливо, справді це підземелля має зв’язок із потойбіччям, тому стільки людей все ж оступаються, опиняючись на рейках за кілька секунд до зупинки поїзда. Чомусь я часто думаю в метро про смерть...» [стор. 66].
Символізм очевидний. Метро є локацією пекла не тому, що звідти лізуть монстри, а тому, що поволі змінює того, хто туди щодня спускається. Варто нагадати: у міфології подорож до Нижнього світу є небуденним вчинком, подвигом, випробуванням. І тут постає питання про причинно-наслідкові зв’язки. Люди змінюються тому, що користуються метро (безоднею), чи залюбки користуються ним саме тому, що з ними вже щось не так, і їх туди тягне, а виправданням є безперечна зручність цього виду транспорту? Так чи інакше: «той, хто дивиться у безодню, мусить пам’ятати, що й безодня вдивляється у нього (21)».
Із Нижнім світом також пов’язана міфологема пращурів. Уявлення про Небо як місце дислокації душ померлих – насправді досить пізнє. Архаїчна традиція визначає місце розташування померлих Підземеллям. Про це свідчить зокрема давній поховальний обряд інгумації. Відтак місця поховання є своєрідними дверима до потойбіччя. Найдавнішими – з часів неоліту – місцями захоронення в Україні є кургани: від так званої «курганної культури» до поховань часів печенігів і половців. Кургани здавна відомі як культові місця, де відбувалися вшанування померлих пращурів, який часто переосмислювали як родових богів.
У творі «Легенда про жито» Україна в образі Матері викликає тіні п’яти пращурів, або принаймні тих, кого поховали у Степу: християнського проповідника доби Русі, польського шляхтича, козака, російського поміщика та ще одного, якраз із кургану – чи скіфа, чи сармата, чи кіммерійця, чи може взагалі якогось посткроманьйонського вождя, щоб вкотре питати їх про долю її народу. Це також відомий міфологічний мотив: пророцтво від того, хто перебуває за межею життя. Часто за таке пророцтво доводиться дорого платити, адже духи мертвих не конче мають бути прихильними до того, хто їх прикликає. Так само і тут тіні поводяться без особливої поваги та ентузіазму. Кожен з мерців є ніби узагальненим представником своєї спільноти та своєї доби; сам минувший час промовляє через них. Особливо нахабно поводиться тінь російського поміщика (що взагалі-то нікого не дивує), і саме вона виголошує пророцтво, згідно якого над народом України пануватимуть заздрість і зрада, і зашмагав би Україну нагайкою, та несподівано тіні козака і шляхтича стають йому на заваді. «Мир!» - виголошує тінь проповідника. «І війна», - додає прадавній кочовик.
Одним словом, ці пращури відчуваються як чужі, як ті, з ким розірвано зв’язок, але не байдужі, бо сперечаються, чиє ж пророцтво справдиться. Насправді це досить трагічне, хоч і закономірне трактування архетипу Пращура.
Але є у творі ще й інше, не менш цікаве. Щоправда, цього разу локалізація пов’язана не з місцем, а з часом. Йдеться про таємничих вершників з «Колискової для сонця» та «Загубленої пам’яті». Додатковим маркером потойбіччя тут виступає ворон, у подобі якого один із вершників знаходить дівчинку при смерті та віддає її під опіку Ночі. Бо саме Ніч є часом і місцем існування тих вершників, хранителів загубленої пам’яті. Вони виконують приблизно ту ж саму функцію, що й ті, кого прикликала Україна у «Легенді про жито», але це не тотожні образи. Вони не виголошують пророцтв – але вони пам’ятають те, про що забули живі, та втручаються у перебіг актуальних подій безпосередньо, коли є така потреба. Так, Василь із «Загубленої пам’яті» наприкінці твору вирушає «...за Урал, в Сибір, а тоді в Москву. Невдовзі місяць кривавим серпом зійде над землею. Цікаво і в білокамінній, і в північній столицях буде цього року (...) І ще я не хочу, щоб у наших сусідів пролилася кров яснооких, як про те віщує такий місяць» [стор. 116].

«Злато Сонця, синь Води»: спроба епосу - частина 2.