Але вершники не є безперечно прихильними до живих людей, та й до своїх же колег: саме Василь відносить Галю (кохану Остапа, якій судилося приєднатися до нічної кавалькади хранителів пам’яті, і яка порушила заборону на людські взаємини) кудись у потойбіччя, саме Василь ледь не вбиває хлопця, коли той намагається її врятувати, але він же приходить йому на допомогу в скрутну мить. Так, нічні вершники прокляті, не судилося їм спокою після смерті, але кожен із них пішов на це самостійно. Так, вони не надто шанують рід людський, але окремі його представники можуть заслужити на їхню повагу, а це вже вирізняє цей образ із низки подібних (назгули з «Володаря Перснів» Джона Толкієна, безумні й безсмертні вершники короля Герле з давньоанглійської легенди, Асгардсрейя, відома також як «Дике Полювання», та цілий оберемок вічних мисливців з данського, північнонімецького й нідерландського фольклорів), і наближає їх до міфологеми пращурів-захисників (Іван Сірко та його нефортунні рештки, король Артур і Хольгер Данський, що мають повернутися, коли з їхніми батьківщинами буде все геть кепсько, ейнхері (22), новітній міф «Небесна Сотня» тощо).
З цим пов’язаний ще один цікавий момент. Василь каже: «І повернуться всі ті, кого вже твій народ майже не пам’ятає, рятувати від безнадії або руйнувати заради майбутнього інших, гідних слави. Вам вирішувати, якими вони повернуться у людський світ, та повернуться вони не спогадами чи легендами, а вашими сучасниками, зберуть свої війська, заспівають бойові та закличні пісні, і вороги не забаряться кинути їм виклик» [стор. 100]. Це також пряма апеляція до міфологеми пращурів, що повертаються. Мотив реінкарнації відомий не лише з індійської міфології, а й, наприклад, зі скандинавської (див. єддинічні пісні про Хельгі).

5.4 Панночка Ніч

Окрема міфологема, що заслуговує на кілька слів, – персоніфікована Ніч. Нічна богиня – це також досить старий і загадковий образ. Давньогрецька Нюкта (Нікта, Нікс), скандинавська Ньот чи Ньоль (23), єгипетська Нут (24) тощо – таємничі особи, пов’язані з чарами, секретами, езотеричним (в смислі недоступним для широкого загалу) знанням. Люди – істоти солярні, ніч для нас – несприятлива, небезпечна доба, сповнена лиха, невидимого, потаємного і від того ще страшнішого. Але є категорії людей, для яких ніч – найкращий час. Категорії ці досить різні, від розбійників, маніяків та різних емо-готів до відьом, дослідників та поетів. І, звичайно, коханців, особливо якщо обставини не сприяють їхнім взаєминам. Спільною особливістю таких людей є маргінальність, неналежність до обивательського кола, відсутність соціальних зв’язків чи їх незвичний тип, ігнорування культурної норми чи й свідоме їй протиставлення (патологічна, асоціальна поведінка й відповідний набір цінностей, орієнтирів та стереотипних реакцій). І це не конче мають бути антигерої, якраз навпаки: адже герой часто є маргіналом, позбавленим статусу, поваги й визнання, вигнанцем, безумцем, але водночас – об’єктом співчуття, захоплення та прикладом для наслідування. Саме тут, до речі, коріниться образ самотнього героя, що згодом зазнав розвитку в романтичній традиції.
Саме такими є герої «Злата...», яким виказує покровительство панночка Ніч. Вона переводить їх на свій бік, темний, але не злий, захищає від світу «нормальних» людей, обдаровує чарами і таємним знанням, та натомість вимагає зректися людського, надто людського. Це не тривіальна ціна. Галя з «Загубленої пам’яті» не змогла її сплатити. Втім, Ніч її за це не карає, та і не заважає покарати іншим. У ширшому розумінні Ніч – це альтернативний шлях для гідної, обдарованої людини, що не зреклася своєї сутності (відчуття внутрішньої правди, хоч би якої химерної), та якій не лишилося місця під Сонцем (тобто позбавленій статусу, можливості доєднатися до широкого кола людей спільної долі та щастя). Зрештою, як влучно пожартував Дмітрій Биков у лекції про Гоголя: «Вся українська література – суцільна фантастика. Адже тиха українська ніч – геть не місце для зведення нудних соціальних рахунків».

5.5 Тінь

Блукаючи темними хтонічними стежками «Злата...», ми бачили багато таємничих та небезпечних істот і сутностей. Але до справжнього міфологічного зла дісталися аж тепер. Адже все, що ми бачили досі, так чи інакше вписано в архітектуру Буття, у космос. Але у кожній міфологічній моделі має місце фактор хаосу, що проявляється через архетип Тіні. Розглянемо цю наріжну міфологему last not least.
Тінь – архетип, введений в обіг та докладно описаний Карлом Юнгом. Це протилежність людині, природі, культурі, міфам; інверсія самого Буття, така, сказати би, антиматерія. На фізичному рівні це проявляється в ентропії, на культурному – у знеціненні смислів (криза модерну та становлення постмодернізму), на духовному – у зневір’ї, байдужості, аморальності, заздрості, інфантильності, безволлі/сваволі, тотальній демотивації, деморалізації, десакралізації, на психологічному – у «комплексі невдахи» та у віктимному комплексі («комплекс жертви»). Тінь є справжнім міфологічним злом і двигуном есхатології. Проявами Тіні є майже всі канонічні антигерої. Часто Тінь також пов’язана з трікстером («трюкачем», міфологічним хитруном, чиї витівки часто мають катастрофічні наслідки).
У творі бачимо дві реалізації цього архетипу. Перший – це птах із барвистими крилами з однойменного оповідання, що поламав хорошу країну. Цей птах несумісний з... та ні з чим він несумісний. Він живе за рахунок людських почуттів і барв світу, залишаючи по собі пустку. Барви ж його крил – крадені. Зрештою героїня, що врятувала його, не знаючи, що то є, вигнала його з тої країни. Але часу, проведеного там, вистачило, щоб отруїти життєдайні води, перетворити їх на зілля, що позбавило людей людської сутності, обернуло мешканців тої країни на щось протиприродне, на богів або ж демонів, на народ Ночі чи, може, й народ Тіней: «дехто майже повністю залишився собою, дехто зробився суцільним смертоносним дотиком без почуттів і пам’яті про минуле. І не було кому сказати, що потемнішали їхні очі, пломеніє у них лиховісний кривавий вогонь, і рідко осяюються їхні обличчя і думки світлом». Але: «Деякі ж знайшли собі розвагу. Вони обирали людей, слідкували за ними, жили їхнім життям, а потім ті життя обривали. А іноді рік за роком вели крізь небезпеки, благословляючи сміливих і відчайдушних, захищаючи тих, хто міг би згодом стати хранителем» [стор. 14].
Але їхня країна все одно обернулася на пустку.
Друга реалізація цього архетипу – те, з чим стикнувся Остап у творі «Загублена пам’ять». Там Тінь не має сталої форми, набуваючи то подоби «вусатого тирана», а то й самого героя, тільки старшого за віком. Причому поєдинок на шаблях там має значення суто символічне. Кульмінація відбувається трохи раніше, під час їхньої розмови. Там Тінь фактично переконує Остапа, що його не існує. Не в буддійському смислі «there is no spoon», а в смислі ідентичності. «Ти станеш одним із них. Твої неуважність і байдужість калічитимуть життя інших. Ти слухатимешся і коритимешся наказам величніших за тебе або просто не постанеш проти їхньої несправедливості, обираючи суєту і безтурботне життя. Нас мільйони порожньооких тіней, яких людьми називають. Хіба можеш ти перемогти нас, хлопче?» [стор. 112].
Це момент істини всього твору. «Ім’я нам легіон, бо нас багато», каже демон у Євангелії. І хоч Остап не Ісус, та певна христологічна поведінка йому притаманна (в сенсі «нема більшої любові, ніж та, як хтось покладе життя за друзі своя»). «Ти брешеш (...) бо боїшся згадувати, яким був за життя, тому і приймаєш чужі подоби. Завинив ти чимось перед цією землею, тому і ховаєшся за чужими обличчями. Ти тінь, що заблукала в часі, ти навіть не пам’ять. І всім, що бачив сьогодні, я присягаюсь не стати таким, як ти!» - відповідає Остап [стор. 112]. Цей епізод є класичним випробуванням на справжність. Відомий казковий мотив: пройти вогонь, воду і мідні труби. Вогонь і вода – це небезпеки фізичного порядку, та оті «труби» – небезпека психологічна, сказати би, духовна: не піддатися спокусі марнославства, байдужості, лінощів, жадоби, заздрості, дрібної помсти, хтивості та тій частині інстинктів, яку ми успадкували від амфібій. Перемігши дракона, не стати драконом, бо «той, хто б’ється з чудовиськами, мусить дбати про те, щоб самому не стати чудовиськом (25)». Або (інший казковий мотив), здолавши дракона, довести свою над ним перемогу, не віддати її плоди в чужі (негідні) руки. Довести, що ти не верблюд, а саме ти. Згадаймо також повернення Одиссея на Ітаку. Не бійня проти залицяльників Пенелопи вінчає той фрагмент, а саме момент упізнання його близькими. То й що, що тут це випробування відбувається до перемоги? Той, хто пізнав себе, вже переміг.
Даруйте цей банал і менторський тон.
У наші часи тотального морального релятивізму є гарним тоном виправдовувати зло або намагатися його зрозуміти. Це шляхетна позиція. Проте зрозуміти – не значить виправдати. Як можна виправдати птаха з барвистим пір’ям, що живе за рахунок чужої радості? Так, він поранений, і та рана ніколи не загоїться, проте задаймося питанням: а що ж він такого накоїв, що по ньому стріляли? Може, то просто безневинна пташечка, що летіла собі по своїх пташиних справах, а тут злії люди пожбурили в неї заради сміху каменюкою? З тексту цього жодним чином не випливає. Так, іноді несправедливість робить з невинних людей справжніх монстрів (мотив графа Монте-Крісто), та чи такий тут випадок? Або як виправдати нашу колективну Тінь, що кидає в обличчя Остапові абсолютно справедливі звинувачення? Чим виправдати того, хто хизується своєю байдужістю, ще й іншим робить зауваги в дусі «воно вам треба? / тобі що, більше за всіх треба?» чи «ну що, помогло воно вам?», або того, хто зловтішається з чужої – абсолютно чужої – невдачі? Торжество Тіні, торжество Зла – це не криваве торжество дракона чи диявола, це радість маленького бидлуватого чоловічка, карлика, що сів на плечі титанам, які тримають небо, і, даруйте, ще й дзюрить звідти. «Звитяга верблюда – далеко плюнути», як каже східне прислів’я. «Перше, що кортить зробити, видершись нагору – харкнути звідти», сумно жартує Жванецький. Або, як сказала інша розумна людина: «Сталін, звичайно, був тираном, та хтось же написав чотири мільйони доносів?».
Патологічний невдаха, що раптом опинився у вигідній позиції, – це і є справжнє зло.
Знов таки – даруйте банал і менторство. Тема назріла, чи сказати – перезріла.

6. Ідейно-тематичний стрижень твору

Перезріла тема твору – роль «маленького українця» в історії. Тему розкрито на трьох рівнях: особистому, національному та глобальному. Захар та його юні земляки вирушають до міста, щоб допомогти односельчанам; Костик зауважує Дмитрові на неприпустимість його нинішнього стану, і це не лишає Дмитра байдужим; Остап заради Галини проходить випробування. Це особисте, те, що стосується індивідууму як такого, поза будь-якими контекстами. Проте їхні дії, мотивовані особистими причинами, тою чи іншою мірою конотують із історичним тлом. Національне – це зв’язок героїв із ширшою спільнотою (народом, нацією); вони діють не лише як окремі персони, а й як представники народу. Власне Народ є одним з головних героїв твору, який то повстає проти чужої волі та несправедливості, то делегує всі повноваження «вусатому тиранові» тощо, а сам каже, що його хата з краю. Глобальне – це рівень широких узагальнень, архетипів, процесів і тенденцій, що притаманні переважній більшості культур. Адже це стара тема – протистояння Імперії та колонії, місце простої людини у цій боротьбі, яка направду є боротьбою за власну ідентичність.
Альтернативи у «маленького українця» («ірландця», «зімбабвійця», «росіянина», «американця», додати за смаком) насправді дві: згодитися, що від нього ніц не залежить, і далі тихо скиглити, як погано жити, або ж тим чи іншим робом протистояти чужій волі – чи політичній, чи релігійній, чи суспільній, чи своїм власним химерам. Це і є головна думка твору. Це ж і є головний міфологічний конфлікт: Воля проти Байдужості. Бо саме байдужість на думку авторки і є найстрашнішим гріхом, найбільшим злом. Можна стояти за білих або навіть за чорних, але не за сірих. «Хай би ти був гарячим або холодним, але ти – теплий».
Це не таке просте питання, як здається. Тут головним чинником є мотивація. Можна принципово уникати втручання, але і на те має бути принцип. Так, Рама-з-Сокирою та Рама Здоровань з «Махабхарати», чи не найкращі воїни своєї доби, не беруть участі у бійні на полі Куру, але не зі страху і не тому, що так вигідно, а тому, що вважають, що обидві сторони є неправі. Й лише коли події розгортаються геть уже непристойним чином – порушується воїнська честь, слово і священні заборони – вони втручаються, і вже тоді не пасуть задніх. «Чума на обидва ваші роди!» – популярні слова, проте варто зауважити, хто і коли їх виголошує. Щоб мати право на такі слова, треба бути у стані Меркуціо – при смерті. Неважко помітити, що більшість негараздів, які спіткають людину і людство, мають коріння саме у душевних лінощах, у байдужості, яка дозволяє решту зла: зраду, жорстокість, страх, заздрість, жадобу, дурість і все, що ви собі можете уявити. Причому це проявляється як на особистому рівні, так і на рівні цілої країни, а то й на рівні цілої цивілізації. Саме байдужість, відсутність волі та пристрасті (passion, звідки «пасіонарії»), на думку авторки, ставали раз у раз причиною занепаду нашої країни. Риба, звичайно, гниє з голови, але починати треба з себе, вимагати – від себе, а не від близьких, держави чи Господа Бога.
Тут, одначе, лишається питання, що не дає мені спокою. Припустимо, людина має волю і тверді принципи. Та ж історія нам підказує, що завжди знайдеться чимало спритних маніпуляторів, які використають цей пасіонарний запал у своїх оборудках. Як той-таки птах із барвистими крилами. Твір не дає порад, як цього уникнути, як себе застрахувати від того, щоби тобою скористалися. Точніше, дає: ніколи ні у що не втручатися. З таких позицій ніколи не програєш... але й не виграєш. І саме цю позицію авторка суворо засуджує.
Втім, «Злато...» як наратив дає досвід особистого і суспільного значення. Особистий досвід – формула «візьми і зроби». Так, дівчинка з «Птаха...» пожаліла поранену істоту, і за це була покарана разом з її народом, але хіба могла вона вчинити інакше, навіть якби й знала, чим все скінчиться? Хлопці спустилися з гір по допомогу для своїх близьких, а близьких спіткало ще більше горе, та чи знецінює це їхній вчинок? Чи опустилися після цього руки у Захара? Дмитро і його кохана Олена з «Однорівневого Києва» переглянули своє ставлення до життя, зреклися столичної суєти, а Костик протистояв їй від початку, і досить активно (саморозвиток). Галя з «Загубленої пам’яті» знала, на що йшла, коли нава-жилася порушити заборону Ночі на людські взаємини. Махновець Василь звідти ж ходив по коліно у крові, реготав і пив горілку, живучи кожен день як останній, але за всі свої паскудства відповів як належить людині. Зрештою, Остап приніс себе у жертву заради кохання та сплюндрованої пам’яті земляків (у широкому сенсі), а Україна у подобі Матері – заради своїх дітей, які, може, того і не гідні. Ви бачите, це широкий спектр прикладів для наслідування, і, мені здається, наведені приклади – досить продуктивні.
Також людськими чеснотами у цьому творі вважаються гордість, відвага, вольовий характер, жертовність, прагнення до свободи, саморозвитку та пізнання, а також не в останню чергу – здатність брати на себе відповідальність за свої слова і вчинки. Що сказати – цей реєстр гідний будь-якого класичного епосу.
Ще одна категорія, значуща для твору, – категорія величі. Це те, чого не терпить постмодерний дискурс. Велич – це антонім до вульгарності. За авторською морально-етичною системою герой може бути жорстоким, але величним, та в жодному разі – не вульгарним.
До речі, піймав себе на думці, що в українській мові немає точного відповідника до російського слова «пошлость». Над цим варто замислитись.
Досвід суспільного значення полягає тут у розрізненні своїх та чужих. Слова «той, хто ділить всіх на них і нас, опиняється зрештою серед них», дозвольте не коментувати як пропагандистську маячню. Чужий, інший, це не конче ворог. Це може бути і співрозмовник. Адже за Бубером культура – це і є діалог між нами і ними. Показовий приклад з «Легенди про жито», де, спрощуючи, Україна та мале дівча наприкінці твору – це ми, а викликані нею тіні – це вони. Також і панночка Ніч, і Бліда Сестра – це вони. Проте вони можуть бути у тому числі й ворогами (анонімні лісоруби та «добрі люди» з «Похованих між гір», тіні з «Загубленої пам’яті», нещасний в’язень з «Калинового намиста» тощо). Як відрізнити різні сорти у категорії вони? Досить просто: вороги – це ті, хто нав’язують тобі свою волю, хто тебе демотивує, хто переконує тебе, що тебе не існує, а все твоє життя і вчинки – тріски не варті. Діалог тим і відрізняється від суперечки, що має на меті взаємно збагатитися і встановити істину чи хоч би шлях до неї, тоді як суперечка завжди вигідна лише Саурону.
Та приналежність до певного кола ми – не привілей, не «о, круто, я член елітного клубу». Це – система зобов’язань, що передбачає зокрема і жертовність. Як заради спільників, так і заради мети, яка об’єднує коло. Тут нема ідеалізму, сама прагматика: заради чогось іншого не варто збиратися на ворожіння серед прадавнього степу.
Десь про це я думав, читаючи «Злато Сонця, синь Води».

7. Хронотоп твору та базові міфологічні сюжети

Повертаючись до питання про епос, мусимо сказати ще кілька слів за структурою. Це принципово для розуміння того, наскільки вдалою є саме ця спроба епосу.
Хронотоп (час і місце дії) твору має три рівні: міфологічний час (Прачас), історичне минуле і сьогодення. Це не одинокий випадок: так, «Пісня про Нібелунгів» апелює водночас до давніх міфічних часів (все, що стосується Зігфрида та різних фантастичних елементів), історичного минулого (події Великого переселення народів) та сьогодення (елементи феодальної культури доби розвинутого Середньовіччя). Міфологічний час (Прачас, Ur-Zeit за терміном, здається, Баумана, «доба сновидінь» австралійських аборигенів) – це оте казкове «За давніх-давен», «Колись давно у далекій країні» тощо. Легендарний час, коли сам світ був іншим, юним, коли жили пращури та культурні герої, боги та чудовиська. У Прачасі відбуваються дії «Птаха з барвистими крилами», триптиху «Україно моя», «Колискової для сонця», «Духу ріки» (хоч там має місце зміщення хронотопу по всіх трьох рівнях), «Сонця золотого стяги полум’яні», «Порожняви», частково «Загубленої пам’яті», «Слова чарівничого» та «Прадавнього степу»; у низці випадків ідеться не лише про особливий час (власне, події поза часом), а й про особливе місце (потойбіччя). В історичному часі відбуваються події зачину (доба Київської Русі), частково триптиху, частково – «Загубленої пам’яті», а загалом – всюди, де присутні апеляції до історичних подій. Сьогодення – час дії трьох сюжетних фрагментів. Загалом поєднано культурні маркери всіх трьох часових вимірів. Особливо разюче це виглядає у «Загубленій пам’яті», де співіснує так званий Махно-фест у Гуляйполі (карнавальної в розумінні Бахтіна імітації махновщини) й махновщина як така, сказати би, автентична – в особі Василя, учасника тих подій. Не можу не відзначити, що це порівняння – явно не на користь сьогодення.
Також у творі присутні базові міфологічні сюжети:
- квест (термін Нортона Фрая), подорож-пригода, де герой проходить випробування та дістає нагороду. «Поховані між гір» (хоча там з нагородою не склалося) і «Загублена пам’ять»;
- втрата Золотої доби (зачин, де Золотою (мабуть, оптимальною за світоглядом) добою слід вважати стародавні, хоч і цілком історичні часи до хрещення Русі, а також «Птах із барвистими крилами», де цей мотив явлено у чистому вигляді);
- есхатологія (кінець всесвіту). Цей сюжет, пов’язаний семантично з попереднім, у чистому вигляді у творі майже не зустрічається, проявляється фрагментарно, за винятком, можливо, «Легенди про жито», де втілюється у вигляді пророцтв;
- смерть і відродження божества (триптих, де божеством є Україна, а також видіння «Порожнява», хоча там відродження і не відбувається);
- космогонія (створення або відродження всесвіту). Цей сюжет також не реалізується у тексті as is, знову ж таки, за винятком останнього розділу, де замикається коло тисячолітнього циклу і все повертається до витоків (що символізує первісний Степ).
Як бачимо, авторка апелює до традиційних міфологічних сюжетів, уникаючи, одначе, спокуси постмодерністських ігор на цьому полі. Тут усе названо своїми іменами... чи краще сказати – Іменами. Герої діють у природному для себе культурному та світоглядному контексті. Збережено сталі смисли міфологем, хоч їхня інтерпретація і зазнає корекції. Але це не варто сприймати як «розгортання міфу» за хрестоматійною формулою Леві-Строса. Сонце лишається сонцем, вода – водою, Володимир Великий і Богдан – культурними героями, а Україна – Україною.

8. Реконструкція українського міфу

Тим-то і цікаве «Злато сонця, синь води». Визначені міфогенні моменти (26), точки біфуркації, ключові пункти нашої історії та культури. Хрещення Русі (на загал – доба перших Рюриковичів), визвольна війна Богдана Хмельницького та Руїна, перша половина ХХ століття. До цієї тріади можна обережно додати Майдан як міфологічне явище. Спільними знаменниками цих подій є опір чужоземній владі й осягнення народом своєї ідентичності (що раз у раз сприймається як відкриття: МИ – є, і нас багато). Хтось колись сумно пожартував, що в українців національний вид спорту – здобуття незалежності. Здобуття незалежності – це наш метасюжет. Можна скільки завгодно кепкувати на тему «нас гнобили, гнобили і зрештою пригнобили», та цей мотив видається чільним, актуальним і продуктивним.
Визначені також найбільш актуальні й продуктивні символи та архетипи. По-перше, дихотомія сонця і води. Байдуже, чи то проявляється це в образах божеств, чи у відповідних міфологічних конотаціях (фарн і хтонос, вічний дух і пливкий час), чи у національній символіці, чи ще якось. По-друге, «звіриний стиль», себто тотемні тваринки у їхній поетичній кодифікації, насамперед – соколи. Сокіл – наш хеті (27) для героя, та й усього народу. По-третє, культ закладених мерців та пращурів, пов’язаний із хронотопічною структурою кургану. По-четверте, очевидна дихотомія Київ-Степ, де перший є священним центром, статусним осередком, а другий – маргінесом, землею війни та чарів. І по-п’яте, розмаїття жіночих образів, у тому числі архетипи Матері, Воїтельки та Відьми.
Решту символів (наприклад, «бій з драконом») можна розглядати як додаткові.
Звичайно, змальована схема не досконала. Бракує їй цілісності, не використано досить багато етнофольклорного та історичного матеріалу, особливо таких регіонів, як Волинь, Полісся, Крим, та й карпатські мотиви вичерпуються солярно-метеоричними моделями. Можна також закинути авторці певну етноцентричність. А проте мені здається, що головне своє завдання твір у якості епосу виконує і в цьому вигляді. Наведено різні варіанти прояву національного характеру, акцентовано значущі для історії та культури події, викладено актуальний метасюжет, визначено головні мотиви та загрози, чесноти та вади. Хронотоп сьогодення робить міфи про визволення Матері (здобуття волі), похід у Степ (ініціація) і повернення Сонця (винагорода) цікавими і для нашого сучасника. Виконується чільна функція наративу (набуття особисто і суспільно значущого досвіду через емпатію до героїв). Таким чином наратив, обряд і міф возз’єднуються у системі оновленої міфології.
Пам’ятаю, мав зі Святославом Чируком заочну полеміку стосовно того, якою має бути українська національна фентезі. Розумію тепер, що ми обоє мали рацію – і обоє помилилися. Тематика – Русь або Січ – не така важлива, як глибинні, архетипні мотиви і сюжети. Бо саме там – національний дух, а не у вишиванках і сфероконічних шоломах (хоча вони теж дуже красиві).

9. Актуальність твору: міфологічний характер подій останнього року

Було вже сказано про те, що епос з’являється тоді, коли з’являється на нього запит. А запит з’являється тоді, коли авдиторія епосу осягає себе як унікальна спільнота (народ). Події, що почалися у грудні 2013 року і тривають досі, не лишають сумніву, що український народ укотре прокидається зі сплячки – й отримує веслом по голові від люблячого сусіда, цілком за законами жанру. Народ починає себе усвідомлювати не як абстрактні громадяни (чиє громадянство починається і кінчається паспортом), а як громадяни конкретні, для яких має значення приналежність саме до цієї країни, саме до цього – вельми строкатого – культурного поля, з усіма притаманними негараздами і бонусами. Не дарма ж пропаганда країни-агресора («агресора» згідно відповідного рішення Верховної Ради, яке я не наважуся оскаржити) так завзято використовує формули штибу «Бывшая Украина» або «Пока ещё Украина». Тінь намагається нас переконати, що нас не існує. В такі моменти історії колективне несвідоме починає викидати дуже цікаві коники. Треба гадати, то система захисту. Дивіться самі: «Небесна Сотня» (міфологема пращурів-захисників або ейнхеріїв, див. виноску 22), укроп (ворожий пропагандистський фантом, пейоратив, який обернули на потужний символ виразної прокреативної семантики), Тарас Шевченко як культурний герой, Надія Савченко як культурний герой, «кіборги» (міфологема «залізних воїнів» індоєвропейської традиції: Зігфрид, Ахілл, Кухулін, Карна, Сослан, Батрадз і т.д.), «Правий Сектор», майданні сотні та добровольчі батальйони як бойове братство (козаки, вікінги, піратські корпорації, лицарські ордени), «Беркут» (ну це взагалі пісня: мало того, що це агресивний воїнський маркер, так ще й кидається в око паралель із державним гербом РФ), і це я не кажу про суто політичні міфи. Ну і, звичайно, актуалізація войовничого, сарматського образу України. Це не скерована кимось маніпулятивна інформаційна стратегія, адже відповідний контент виникає спонтанно, ще й у стількох варіантах. І любові та шани у цьому дискурсі більше, ніж ненависті.
Принаймні поки що.
І це за умов, коли рівень довіри до чинної влади, може, не коло плінтусу, але явно не вищий, ніж рівень довіри до попередників.
Народ осягає себе, і любить Україну, свою Матір, а не конкретні посади і персони на тих посадах. І це видається добрим знаком. Виходячи з цього, гадаю, «Злато Сонця, синь Води» – це книга, що з’явилася дуже вчасно. В такі часи, коли здається, що всесвіт висить на волосині, коли здається, що ще трохи, і розчарування та відчай переможуть, дуже важливий отакий наратив – позитивний, мобілізуючий, мотиваційний. Важливий героїчний прецедент, зв’язок із пам’яттю, що вважалася втраченою, відчуття, що легенди та їхні герої не вмирають, а лише відроджуються, мов озимі жита, мов весняне сонце, мов сині води, що ламають найміцнішу кригу. Важлива згадка про власну сутність і про обов’язок перед живими, мертвими і ненародженими.
Ну і, звичайно, про те, щоб, як співають брати-білоруси, «не быць скотам».

І хай там як, але в одному я впевнений: «Злато Сонця, синь Води» не лише вдала спроба епосу, а ще й гарний тест. Знаєте, такий собі детектор на бидлуватого чоловічка. І це також дуже на часі. Враховуючи кон’юнктуру.

Примітки:

1. Переклад з фінської Євгена Тимченка.
2. Термін дослідника Володимира Буряка, що позначає потенційну здатність тексту до актуалізації поза темпорально-кон’юнктурними обмеженнями; здатність тексту «працювати на Вічність».
3. Це там, де йдеться про викрадення бика з Куальнге та інші знамениті ірландські саги.
4. Хоча деякі дослідники вбачають вплив згаданих творів і на дравідійську літературу.
5. Michael Meyer, The Bedford Introduction to Literature (Bedford: St. Martin’s, 2005).
6. Тут ідеться водночас і про етнічне, і про політичне забарвлення цього терміну.
7. Після двох катастроф, перша з яких – падіння Хараппи і Мохеджо-Даро, спасибі арійцям, а друга, власне, змальована в самій «Махабхараті».
8. Визначення «самопальне», та ліпшого я для вас не маю.
9. Російській, в принципі, також, але кому від того легше?
10.Бо була ще й перша, про яку зазвичай забувають, коли Володимир велів ставити ідоли Перуна та інших богів.
11. Втім, маю підстави вважати, що йдеться про Україну доби енеоліту (кінець Трипілля та рух індоєвропейців).
12. Згідно сучасної класифікації дум. Цікаво, до речі, що дума як жанр постає вже в якості уламку розвиненого героїчного епосу княжої доби, який ми втратили, а не як первинний матеріал для епосу.
13. Фрагментарно збережений у дотичних германських літературних пам’ятках.
14.Пётр Шафранов. «О статьях Богдана Хмельницкого 1654 года».
15. Що то є, важко сказати до пуття; дослідники обережно припускають, що це слово значить «Вогнистий сокіл».
16. Вирій (рай) – це окремий образ, хоч і пов’язаний з небом, та не тотожній йому.
17. Типи гладіаторів, озброєних тризубами. Типи гладіаторів, озброєних тризубами.
18.Варіант архетипу Войовниці – Стариця; сутність обох образів полягає у приналежності до периферійного, хтонічного, магічного простору, просто різні способи актуалізації – в залежності від обставин.
19. Повідомлення про звичай сарматок відрізати собі одну грудь, щоб легше було стріляти з лука, не витримує критики. Щоб груди заважали стріляти, вони мають бути, даруйте, розміру тридцятого з половиною. Можливо, такий звичай і справді існував (існує й досі у деяких африканських народів), але варто його розглядати як обряд ініціації, воїнської посвяти, що також працює на міфологему Войовниці.
20. «Пророцтво Вельви» зі «Старшої Едди», строфа 3.
21. Хрестоматійний пасаж Фрідріха Ніцше.
22. Дослівно «обрані герої», ісл. einherjar, у скандинавській міфології загиблі воїни, що перебувають у Вальхаллі та битимуться на боці богів, коли настане Рагнарьок.
23. Ці імена – Νυκτός, Njót і Njól – власне і означають «Ніч».
24. Нут – богиня неба денного й нічного, але має низку спільних з «нічними» богинями характеристик.
25.Продовження хрестоматійного пасажу Ніцше про безодню.
26. Термін Джозефа Кемпбела, яким позначається подія, що дала розвиток міфологемі.
27. Від ісл. heiti, досл. «прізвисько», поетичний синонім у поезії скальдів.

«Злато Сонця, синь Води»: спроба епосу - частина 3.