Справдi надзвичайно здивувала книга Анатолія Крима «Українська Кабала». В книзі зазначено, що саме слово кабала – містичне вчення в іудаїзмі. На перший погляд в самій книзі нічого особливого нема, але насправді це не так. Лише зачепивши тему кабалістики, автор робить досить безпечний крок до містичних вчень котрих так і не вдається пізнати людині протягом усього життя.
Кожна людина намагається наситити своє життя чимось надзвичайним, цікавим, романтичним. Але подеколи звичайна людина, котра старається наситити життя яскравішими фарба знаючи кабалістику як науку, може привернути до себе усі прокляття світу, лише відшукавши частинку Бога в своїй душі, котра готова дати відсіч тисячам, а то й мільйонам чортів.
Ця наука немає ні початку, ні кінця. Вона лише дає змогу пізнати автору, читачеві самого себе, адже майже кожен з нас вірить в забубони, талісмани, обереги, тандеми, амулети, сувеніри. Саме книга Анатолія Крима «Українська кабала» являється тим самим порогом відчуття, мінімальною силою подразника, яка викликає в даних умовах ледве помітне відчуття. Чим нижчий поріг, тим більша чутливість. В романі Анатолія Крима вказано, що кабала – містичне вчення в іудаїзмі; поєднало пантеїстичні побудови неоплатонізму і ідеї гностицизму з іудейською традицією алегоричного тлумачення Біблії. Практична кабала заснована на вірі в те, що при допомозі спеціальних ритуалів і молитв, людина може активно втручатися в божественно-космічний процес. Саме такий приклад наведений в біблійних оповіданнях серед, яких є місце і такому, як мисливці переслідуючи диких звірів повсюди, підійшли до широкої низини неподалік від ріки Євфрат, де вони і замешкали. Спочатку вони мешкали в наметах, але потім почали будувати будівлі. Та на тому місці було обмаль каміння, але вони вміли випалювати цеглу з глини, якої було там досталь. Знайшовши липучу речовину, що звалася смолою і вживали її для з’єднування цеглин. Ці люди займалися будуванням своїх домів та в серцях вони мали горді помисли і збудувати велике місто і всім там поселитися. Щоб надати грізного вигляду своєму місту, вони надумали збудувати високу башту до небес.
З висоти цієї вежі вони мали надію побачити, коли будуть наближатися їхні вороги. Господь мав особливий план, як саме перешкодити людям побудувати це місто. Богові легко зупинити будь-яку діяльність людини. Може Бог мав на увазі послати громи і блискавки, щоб налякати будуючих? Або град, який побив би їх і зруйнував би їхні будівлі? Чи може так, щоб люди пересварилися між собою і знищили один одного? Ні. Бог вирішив припинити побудову міста, зробивши так, щоб люди забули свою рідну мову і почали промовляти слова, щоб їх інші не розуміли. Таким чином вони не могли розуміти один одного і не могли допомагати один одному, так що праця їхня повинна була припинитися. Люди змушені були відмовитися навіть від самої думки продовжувати будування міста і вежі. Та частина міста, що вже була побудована, відома під назвою «Змішання» або «Вавілон». По тому вони розійшлися по всіх усюдах і поселилися в різних країнах. Раніше вони розмовляли однією мовою, їм було приємно жити. Тепер Господь розпорошив їх по всій землі. В наш час місто Вавілон лежить зруйноване. Тільки можна побачити , на тому місці купи сміття, і там, де мешкали нечестиві люди, теж тільки смітники й розкидане каміння.
В західній частині нинішнього Оману, в кількох милях від Мертвого моря серед грізних скал, між пісчаних гір Аравійської пустині лежать руїни древнього міста Петра. З метою збереження сьогодні доступ на територію цього вражаючого комплексу храмів, гробниць і жител обмежений. В Петру можливо потрапити виключно пішки чи верхом на коні через темний прохід в скалі, відомий , як угілля Сик. Петра – найвеличніша загадка пустині, що містить біля тисячі пам’ятників архітектури. Колись тут шуміли фонтани і цвіли сади, існувало постійне водопостачання. Чому ж виточена з пісчаника Петра знаходилась в такому ізольованому, засушеному місті? Хто побудував це величне місто і що сталось з його жителями?
За дивовижну архітектуру міста ми, в більшій мірі, повинні бути вдячні набатейській культурі. Набатійці – це представники кочових арабських племен, котрі до IV ст. до н.е. розселились на землях Палестини і на сході Йорданії і створили державу зі столицею в Петрі. Природній захист і зручне розташування – на розгалуженні торгових шляхів, що з’єднували арабську, ассирійську, єгипетську, грецьку і римську цивілізації – допомагати посиленню Набатеі. Дохід від контролю за караванним шляхом, що з’єднували Аравію з Сирією, з часом дозволив Набатійцям створити своє образну торгову імперію, що пролягала аж до Сирії, а місто Петра став центром торгівлі пряностями.
Накоплені в результаті торгівлі скарби набатійці вкладували в будівництво. Виточені з каменю споруди були виконані в стилі, що поєднували місцеві традиції і канони елліністичної культури. Багатство набатійців викликало заздрість у сусідів, від чого жителям Петри не раз приходилось оборонятися. Але в ХIII ст. хрестоносці покинули місто і воно залишилось під панством пісчаних бурь, що приховали велику частину як ніколи великого міста. Про руїни Петри надовго забули. З тих пір тема загубленого серед скал міста тривожить фантазію подорожуючих , вчених і археологів. Настільки вдало підмічена романтична атмосфера цього міста, відкриває читачеві «місто рожево-пурпурного кольору, стародавнє, як і сам час». Таємницею залишається призначення цього міста. Що це було – вежа, торговий центр чи священне місто? Саме там знайдено багато царських усипальниць і гробниць для захоронення місцевого населення, а також могильних шахт.
Саме так на папері помічається оазис, немов чарівний острівець біля водойми посеред пустелі. В цю мить як і рожево-пурпурного кольору місто нагадує нам казкову історію маленької дівчинки, котра основну частину життя прожила в ілюзії і сподіванні, а пізніше вдало почала втілювати алюзію в життя. Можна довго міркувати над тим, чому саме вітрила були пурпурового кольору, але якщо постаратися побачити і зустріти їх знову, то помітно, як пурпуровий колір вирізняється поміж усіх своєю надзвичайною насиченістю на будь-якому фоні. Саме пурпурний колір символізує уста, що самі свідчать про поцілунок, як символ кохання і приближення до кольору серця. Саме серце символізує любов, вірність і сподівання. Не так вже і часто зустрічається дві справжніх половинки. Серед усіх символів, амулетів, талісманів, самим надзвичайним символом віри, надії і любові, являється хрестик, як найвеличніший символ любові до нас Бога і Отця. Саме натільний хрестик захищає і оберігає людину. Саме він знаходиться настільки близько, як ніхто, саме він вбирає почуття, емоції, котрі супроводжують людину в житті, і саме він розташований найближче до серця. Образ хреста показує примирення і товариство, в яке вступила людина з Богом. Тому і демони бояться образу хреста і не терплять бачити знак хреста зображеним навіть в повітрі і втікають від нього в той же час.
Хотілося б висловити захват лише від об’єму матеріалу, котрий вміщає собою «Українська Кабала» і побажати Анатолію Криму творити в майбутньому нові шедеври і тішити ними читача.

З повагою Краля Анастасiя

Насправді це не так.