Негероїчні герої героїчного епосу.

16.10.2015

І, нарешті, «2014» Владислава Івченка. Грубий двотомник, доволі масштабна епопея – аж не одразу й повіриш, що на таку замахнувся сучасний молодий український прозаїк. Декілька геть несхожих людей, що випадково перетнулися на початку Майдану – і їхнє карколомне життя протягом шаленого року.
Окрім Майдану, об'єднало їх рідне місто Журби з околицями. Під Журбами, звичайно, більш ніж прозоро вгадуються Суми. І, до речі, Владислав Івченко сам родом із цього міста. Подібно до свого земляка Положія, Івченко обрав досить скептичний і деміфологізуючий спосіб говорити про Події. Такий собі антидот від сиропу надміної героїзації, який щедро розливається в медіа.
Скепсис цей стилістично близький скепсису пересічного криміналізованого провінційного мешканця. В Івченка справжніми героями Майдану та героями війни стають далеко не тільки ідейні, позитивні, розвинуті персонажі.
Сфера його книги – великою мірою гопники, шахраї, силовики з садистськими схильностями, відверті кримінальні персонажі, в чомусь наївні й обмежені люди. Письменник показує, як саме такі постаті волею обставин перетворилися на борців за гідність і незалежність. Не завжди свідомих, але борців. Це те, чого бракує загалом проникливій п'єсі Старожицької.
П'яний чувак, що хоче заховатися від районного «авторитета», якому винен гроші, застрибує в бусик, який їде на «мирний наступ», щоб стати одним із найактивніших учасників подій наступних трьох днів. Прокурор, за яким плаче тюрма, ображений на «донецьку» владу й радо готується допомагати революції.
А колишній спецназівець Януковича, нині боєць «ДНР», потрапляє в немилість до начальства, опиняється «на підвалі» разом з українськими полоненими та готує з ними втечу.
Не тільки боги крутять колесо історії, - продовжує Івченко відоме прислів'я про глиняні горщики. «Маленькі» долі креслять химерні траєкторії на грандіозному історичному тлі. Й потрапляють у потужні трагедії, драми, зворушують, розчулюють та веселять.
До речі, про веселощі. Для них у книжці, де є і 18-20 лютого, й Іловайськ, і полон, і смерть, не аж надто багато місця. Але Владиславу Івченку притаманне особлива, на диво водночас і їдка, і трохи радісна іронія. Так, один із його персонажів, як раптом (але ніби між іншим) з'ясовується, може завдати пальцем шаленого удару, достатнього, щоб вибити двері чи перекинути автомобіль (він сам каже, що цього його навчили інопланетяни).
А інший герой протягом одного епізоду встигає кілька разів узяти в полон «сепара», а потім так само кілька разів його впустити та потрапити в полон уже до нього, аж поки вони вирішують розійтися миром. Іще один «журбинський» хлопець примудрився повоювати за обидві сторони та ще й «постригти купони» за те, що проливав кров і в Україні, і в Росії.