Нова книжка Тараса Антиповича з хрестоматійно-провокаційною назвою «Тіло і доля» – це щось на кшталт сюрреалістичних «Вправ зі стилю» Ремона Кено, в якій одна й та сама пригода, що трапилась з героєм, описана в різних мовно-соціяльних контекстах. Те саме в нашого автора.

Про тіло в збірці Антиповича хто тільки не розводиться! Різноманітність ракурсів оповіді пречудово гарантують такі колоритні і соціяльно відмінні персонажі, як бомж Декарт, культурист Штоц, детектив Пікус, тюремщик Свиня і вбивця Плакса. Усі вони переходять з оповідання до оповідання, а думки, сентенції, афоризми разом із артефактами, чи пак відрізаними кінцівками, так само мандрують тілом тексту, але в автора книжки вистачає жанрового такту, сюжетного глузду і стилістичної тями, аби не називати «романом» цю удавану подорож. Навіть романом у новелах.

До речі, щодо сюжетно-історичної канви, то в оповіданнях з «Тіла і долі» обіграні, згадані, ще й відверто «продовжені» недоказані історії з інших, не менш «тілесних», чи пак клясичних джерел. Так, тема оповідки «Без душі», в якому чолов’яга став бомжем, маючи квартиру, куди мріє зателефонувати, боячись свого ж відгуку, запозичена зі старої пісні «Наутілуса» назвою «Никомуникабельность». «Я набрал знакомый номер, а там – короткие гудки. / Это мой телефонный номер. Значит, я с кем-то уже говорю», пригадуєте? Трагічний фінал з підступним отруєнням головним героєм друзів-бомжів горілкою впереміш із розчинником «Вайт-спірит» також запозичений з «Вальпургиевой ночи, или Шагов командора» В.Єрофєєва. Тільки там головний герой Гуревич труїв однопалатників з божевільні метиловим спиртом.

Так само «тілесне» оповідання «Ампутант» про культуриста-самогубцю тихо перегукується з «духовним» патосом майже всіх творів Юкіо Місіми і «Пірсінга» Рю Муракамі. Клявстрофобія кримінально-побутової оповідки «Матрьошка» про світ як в’язницю – з «Процесом» Франца Кафки і «Стороннім» Альбера Камю, а «Автопортрет слонихи Боні» – з «Осінню патріярха» Габріеля Гарсіа Маркеса. Зауважується це наразі не для красного слівця чи підтвердження освічености рецензента, а для констатації глибокого зв’язку «Тіла і долі» Тараса Антиповича з комплексом онтологічних проблем гуманітарно-світового характеру, що автор, до речі, не дуже й приховує. «Вся наша біда – в тому, – роз’яснює детектив Пікус авторську стратегія «дописування» історії літератури, – що ми можемо припускати відсутність душі, а отже, і злочинів проти душі не розслідуємо, а в існуванні тіла ми ніколи не сумніваємось, і злочини, заподіяні йому, ми зобов’язані розкрити».

Ось такий-от маємо загумінковий гуманізм із безліччю культурних смислів, почерпнутих із скарбниці світової літератури вкупі з філософією. У такий оригінальний спосіб західно-постмодерністська мода на «тілесні» ігрища в літературі, трохи затнувшись свого часу на соціяльному «тілі без органів», продовжується в урбаністичних писаннях Тараса Антиповича з новою, українізованою силою. «Чєловєк, у котрому шото настоящєє єсть, – він всєгда іде на дно, – розтлумачить вам український злодій голу правду життя. – Він для міра тяжолий. Повєрхность його не видержує. Він – як грузіло свінцове. А той, шо пустий, він наверх вспливає, як поплавок. Потому шо в ньому – саме гавно і воздух. Потому-то наші начальнікі-прєзідєнти всєгда ізригають ілі гавно, ілі пустий воздух. В них просто больше ніякого продукта нема внутрі. Потому-то вони наверху, а ми – на дне».

Коли ж до правди, то, відкидаючи тезу Потебні про те, що мова – ця солов’їна душа народу! – єдиний дім людини, автор «Тіла і долі» наполягає на тому, що дім людини – це її тіло, і спробувати змінити житло – чи то зробивши пластичний «евроремонт», а чи просто покинувши напризволяще – ось завдання для справжньої мислячої істоти. Таких істот у «бездушній» збірці «тілесних» оповідань Антиповича не бракує. Всі вони так чи інакше скидають категорію «душі» з рахунку «долі», додаючи замість неї священне поняття «тіла» як пригоди, драми і кохання усього свого життя. Усе це приперчене повсюдними афоризмами-одкровеннями в стилі корпоративно-реклямних гасел а ля Пєлєвін в «Generation П» та іншим потенційним креативом. Словом, філософія життя від урбанізованого Сковороди всуміш із Бодріяром, помноженого на Кастанеду. Втім, це не шарлатанство в стилі Коельо, а цілком «практична» теорія видобування «душевних» істин з надмірно «тілесного», матеріяльно-брутального середовища. «Шизи не буває. Буває тільки життя ДО прозріння і ПІСЛЯ. А більшість житті минають узагалі без прозріння», – філософствує бомж. «Знаєш, чим друг отлічається от врага? Нічим практічєскі. І той, і той хоче трахнути твою жінку, но друг ето скриває», – резюмує вбивця. «Якби не тіло, як би ми втілювали любов? Слова брешуть, думки брешуть, а тіло – ні», – так само «закриває» тему парочка коханців.

Загалом, як стає бачити з книжки, надто складно у новому тисячолітті з його генною інженерією та дивами пластичної хірургії уявити неуявне, якщо ним виступає звичайнісіньке «живе» тіло. Так само складно, як належним, не споживацьким чином осмислити те найближче, у чийому існуванні ми ані на мить не сумніваємося, і в чому волею долі ув’язнені. Тіло в оповідках Антиповича боготворять, бережуть, кохають, ріжуть, зневажають і паплюжать. Мабуть, через усвідомлення того, що тіло – це наша карма і наша покара, яку ми від народження вибираємо собі самі. Важко змінити тіло – приблизно так само, як втекти з в’язниці чи змінити власну долю.

Тарас Антипович: Обездолена тілесність.