Номінація "Проза", відгуки жюрі.

26.01.2016

Андрій Дрозда:
2014 рік став переломним у новітній українській історії і дав відлік епосі героїзму, самопожертви й подвигів. Незабутнім «подвигом» вирішив відзначитися і Владислав Івченко – письменник, досі відомий своєю історичною пригодницькою прозою, видав на-гора 800-сторінковий роман, дія якого відбувається на Майдані і східному фронті 2014 року. Івченко легко вводить у текст численних героїв, віртуозно переплітає їхні сюжетні лінії, багатьох безжально вбиває наприкінці другого тому, не цурається детального натуралізму й описів основних інстинктів. Часом складно зрозуміти, яка ж мотивація, окрім сексу і випадку, керує вчинками героїв. Нема «поганих» і «добрих», багато дії, мінімум психологізму – мабуть, так і виглядає правда життя в дистильованому вигляді. Щоправда, після вісімсотсторінкового марафону у моїй голові крутилися лише рядки пісні гурту «ТІК»: «Свєта, ну нафіга всьо ето?».

Ростислав Семків:
Хто має вдосталь часу та натхнення читати, може подарувати собі багатотижневу пригоду знайомства з романом Владислава Івченка. Автор нікуди не поспішає: як монументальні художники-муралісти, він поволі розгортає широке полотно подій, котрі ми всі ще надто добре пам’ятаємо (якщо про Майдан) чи про які знаємо з новин (коли про війну на Сході). Тут виринають різні персонажі, кожен із яких має власну історію й здобувається на нову, виникаючи далі на сторінках роману. Дуже різні – з обох боків фронту і з різних суспільних прошарків. Зрозуміло ж, мають власних прототипів й так само зрозуміло, що автор їх дещо охудожнює, трохи причісує, можливо, дрібку забагато романтизує і вплітає у гігантське полотно свого твору. І добре написано. Навіть якщо нас вражатиме наївність чиїхось міркувань чи деяка пласкість зображених психік, саме письмо помаленьку тягнутиме нас зі сторінки на сторінку, доки не сягнемо далекого рубежу другого тому. Звісно, події останніх років вартувало б описати в не одній епопеї. Але одна добра в нас уже є.

Тетяна Трофименко:
Дві грубі книжки в цупких палітурках – ви ж давно мріяли про великий роман? Попри те, що текст «2014» нібито поділений на окремі новели, сюжет і персонажі тут наскрізні. Можливо, долі персонажів зав’язуються в один вузол у дещо чудесний спосіб, але, з іншого боку, світ такий тісний! Можливо, ви дещо інакше уявляли велику прозу – більш серйозною чи філософською, але, з іншого боку, треба ж комусь фіксувати життя як воно є! І Владислав Івченко натхненно фіксує: «2014» – це напрочуд переконливий і яскравий соціальний зріз сучасної України, зроблений крізь призму Революції гідності та війни з Росією. Якщо тут говорять правду – то переважно незручну й неприкрашену; якщо вже брешуть – то до самозабуття; якщо ненавидять – то з повною віддачею; якщо регочуть – то на повний голос, якщо кохають – то до самогубства, якщо потрапляють у халепу – то по самі помідори. Одне слово, отямлюєшся в кінці другого тому з питанням: «А далі буде?..».