Я хотів написати відгук на “Там, де південь” Олеся Ульяненка. Навіть десь в дискусіях обіцяв шановному Завенові. От тільки не хотів цього робити на тлі всеукраїнського щастя, що президентом не стала та, хто не стала. Вирішив почекати, поки пил розсіється, а згодом так і не зібрався. І, мабуть, на краще. Бо про що там відгукуватись? Темна сторона мого рідного міста намальована до болю влучно, слушно, докладно.

Світлої сторони в романі нема. Та й я, якщо чесно не особливо її бачив, коли жив там. Там ішла війна. Вулична війна між знахабнілим, обкуреним звір’йом і жителями міста. Більшість жителів були потенційними жертвами, як стадо копитних на водопої поруч зі зграєю шакалів. Ситі чи не ситі? Якщо голодні, то кого сьогодні вб’ють? Слава богу, не мене сьогодні – думали закриваючи двері по поверненню додому з вулиці. Але не всі були такі. Було достатньо тих, хто не мирився і не покладався на владу та міліцію. Були такі, хто розумів, що на такій війні найнебезпечніше місце – на нейтральній території, найбезпечніше – на передовій. Періодично люди діяли досить організовано, як для совєцьких часів. Зрештою, вдалося трішечки місто попідзачистити. Втім, це зовсім інша тема. Вже давно збираюся про це написати спогади, але не знаю як. Щось слова не підбираються...

Ульяненко вчився у Миколаєві у медичному училищі. Отже, він писав про Миколаїв очами приїжджого, до того ж найбільш вразливого: общаги або кімнати, що винаймали студенти в бабусь у районах т.з. приватної забудови – це саме ті місця, де щохвилини перетинаєшся з оскаженілим від наркотиків та безкарності ворогом. Ось і нема в романі світлої сторони мого рідного міста.

Ульяненко багато наплутав з топографією та багатьма реаліями. Якби я написав відгук тоді, я б на них звернув увагу. І добре, що не написав. Бо ті дрібні помилки - це насправді неважливо. Образ міста в романі – це просто якісь невиразні плями. Міста й нема. Є тільки якесь примарне тло для дій зграй покидьків. Це як в комп’ютерних іграх про міста, котрі захопили мутанти чи повсталі з мертвих потвори: похмурі стіни, розбиті дороги, хитросплетіння труб і дроту, хащі сміття...

На жаль, вже post mortem я хочу подякувати Олесю Ульяненку за його творчість. Він зобразив поле бою Моєї Боротьби. Моя Боротьба я пишу з великих літер не заради натяку на відомий твір відомого автора. То насправді була велика боротьба. Боротьба за себе перед усім. І головним ворогом там був не стільки миколаївський “фуцен”-шпаньонок, скільки свій власний страх, своя власна покірливість.

Ті, хто не скорився, згодом мали можливість бачити перелякані очі ще кілька хвилин тому лютих ворогів, чути запах їхнього страху, Люди з великої літери мали можливість бачити, як нелюди ставали готовими до будь-якого приниження, щоб їх відпустили, як прислухалися до кожного слова з надією на порятунок, як намагалися вгадати, що в міміці, в очах Людей натякає на їхню, нелюдей долю. Цього не міг бачити письменник, бо це все почалося на 5-7 років після того, як він вже поїхав з міста.

Для сучасного молодого читача або немолодого, що не в темі, звісно, “Там, де Південь”, це просто чергова сучукрлітівська чорнуха. В цьому сенсі Ульяненко не є автором універсальним. Втім, його читач – особа дійсно просунута. Наразі прийнято глузувати з публіки, котра читає україномовну сучасну літературу. А ця публіка за один день зібрала більше тридцяти тисяч гривень на похорон письменника! Отже, Олесь Ульяненко нам своєю смертю дав можливість переконатись, що не такі ми вже й погані. Організувалися для похорону, організуємося і для життя. Тільки, мабуть, ще не одного поховаємо до того моменту.

На смерть Олеся Ульяненка.