Тимур Литовченко. До комунізму залишалось років п’ятнадцять-двадцять. (У зб.: Апокаліпсис по-київськи. – К.: Кий, 2005. – 304 c.).

Про книжку загалом

Ось вона в мене в руках – книжка «Апокаліпсис по-київськи» у м’якій палітурці. На чорному тлі нічного міста зеленіє листям гілочка каштана із зеленим шпичакуватим плодом. Під звільненою частиною шкаралупи замість плоду видно спливаюче кров’ю очне яблуко. Кров скапує у переповнений келих і утворює внизу червону калюжку. І стає ясно, що це художник талановито зобразив київську біду.

Вказана книжка містить два твори: «повістинку в чотирьох снах» «До комунізму залишалось років п’ятнадцять-двадцять» і «Повість про чотири квітки». Саме про перший твір тепер і поговоримо докладніше.

Письменник і «система»

Тимур Литовченко писав і шліфував цю повість російською в 1989-1992 роках, а видав аж у 1996 р. окремою книгою як додаток до газети «Русское собрание». Це громадянський вчинок киянина, який описав в художній формі Куренівський потоп – техногенну катастрофу, через яку 13 березня 1961 року загинуло дуже багато людей, але радянська влада старанно приховувала це. Письменник відслонив ту бісову фіранку, щоб і ми побачили, що ж насправді відбулося тоді в Києві. Звісно, чоловік ризикував, бо якби рукопис потрапив до КДБ, то була б йому тюрма або психушка на довгі роки.

Про автора здалеку

Тимур Литовченко народився 1963 р. в Києві, а зараз він відомий письменник-фантаст і є автором (співавтором) понад двох десятків книг і збірок прози, надрукованих в Україні і Росії. Солідності йому додає членство в Національній Спілці письменників України та в Національній Спілці журналістів України. Тимур до того ж є лауреатом багатьох літературних премій та конкурсів – наприклад, срібної статуетки в номінації «Романи» престижної «Коронації слова-2010» за роман «Орлі, син Орлика». Його історичні романи видає відоме харківське видавництво «Фоліо».

Задум і переплетіння сюжетних ліній

Письменник мав задум показати розгортання Куренівської біди; звернути нашу увагу та те, що сталося після неї; пов’язати цю біду із попередньою в Бабиному Яру (1941-43 р.р.) і наступною за нею Чорнобильською катастрофою (1986 р.). Також у творі побіжно згадується голод 1921 року під час так званої Громадянської війни – перший з трьох, пережитих Україною в ХХ столітті. І головне: автор застерігає своїх читачів, що не можна приховувати від людей велику біду й будувати своє щастя на кістках, бо таке неодмінно викличе ще більше лихо на наші голови.

Гадаю, що Тимурову «повістинку» можна віднести до українських «химерних» повістей і романів, починаючи від Миколи Гоголя («Ніс»), Василя Земляка, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда і аж до Любка Дереша. А ще ось мій земляк письменник-сценарист Василь Трубай («Посилка до Маргарет Тетчер» і «Вперед за скарбами гетьмана!») пише схожим чином. Всі вони зазирали у «той світ», а от таке докладне його описання зробив саме Тимур Литовченко.

На першій же сторінці читаю: «Надзвичайно гучний гуркіт грому завмирав десь удалині. Минуло кілька секунд, перш ніж Юра знову розрізнив крізь дзвін у вухах свист мокрого крижаного вітру в голих гілках дерев. Тринадцяте число, понеділок – і раптом гроза-грозище з такими сліпучими блискавками і таким оглушливим гуркотінням грому, що аж в очах боляче!.. Юра перестрибнув каламутний струмочок, що біг з гори… (Потім молодий будівельник закурив, оглянувся й помітив, що струмок став ширшим) … Юра відчув, що повноводний струмочок затопив його правий черевик…».

Прочитавши лиш це, я зрозумів, що Тимур Литовченко талановитий письменник, бо здатний словами передати рух, наприклад, от такими словами з пісні: « Я озирнувся й подививсь, чи озирнулася вона, щоб подивитися, чи озирнувся я ». Читаю далі: «багнюка збила Юру з ніг і накрила його. Все довкола зробилося непроглядно-чорним, рідка земля лізла в очі, у вуха, в рот, в ніс… Він задихався, відчайдушно задихався… У мозку спалахнула і почала швидко розростатися крихітка блискуча цяточка, що раптом вибухнула сліпучою вогняною кулею. Все скінчилося…».

Юра потрапив у пекло, розташоване… під Києвом. Ні, не в те пекло, яке описав Котляревський в «Енеїді», де:

«… Багатим та скупим вливали

Розтопленеє срібло в рот,

А брехунів там заставляли

Лизать гарячих сковород;

Які ж ізроду не женились

Та по чужих кутках живились,

Такі повішані на крюк,

Зачеплені за теє тіло,

На світі що грішило сміло

І не боялося сих мук… »

Ось опис цього оригінального пекла: « …Високо над головою зависла нескінченно чорна стеля. Вона дійсно була нескінченною, бо стін ніде не було видно… Земляна підлога була щільно втоптана, немов по ній пройшли незліченні натовпи. Стеля мала дивний дрібний рельєф, схожий на візерунок піщаного річкового дна на бистрині… ».

Юру оточили люди-духи, які грілися від нього, ще теплого, і мали вигляд, як в останні хвилини їхнього життя. Ось гола Соня Ставська, красуня з горбинкою на носі, з трьома слідами від куль – її розстріляли в Бабиному Яру, як і її діда Боруха Пінхусовича – срібнобородого старця, і його друга Старого Сьому. Був там ще ніби божевільний поет-гітарист та гармоніст боцман – любитель випити й закусити. В кожного в руці горіла і не згорала, й не гріла тоненька свічечка. Тих миготливих свічечок було скрізь так багато, як кульбаб весною на безконечних луках.

Юра поривається на землю до своєї горюючої матері, а його стримують нові знайомі й пояснюють, що це призведе до біди. Там він отримує нові знання, що Всевіт – це не лише Земля, а крім підземного пекла є ще й Вищі світлосяйні Світи. Але пора мені зупинитися, бо так можна переповісти й усю книгу. Краще самі прочитайте, а я ось ще розкажу трохи про «четвертий сон».

У попередніх трьох «снах» образ юної киянки Світлани подається буквально окремими пунктирними рисочками. Не зовсім зрозуміло, навіщо автор взагалі виводить її?! Натомість у «четвертому сні» образ Світлани нарешті починає розкриватися більш детально. Вона не тільки бачить у своїх снах якісь дивні підземелля, людей-тіней, похорон міського голови Доводова (натяк на київського мера Давидова – одного із справжніх винуватців Куренівської трагедії) й боїться розповідати про них навіть матері. Письменник перекидає місток аж у 1986 рік, коли Світлана вже з власним немовлям – донечкою Алею тікає з радіаційного Києва. Вже в безпечному селі її навідують підземні духи-люди, які й пояснюють (і читачам стає нарешті зрозуміло), що Юрина душа, виявляється, отримала нове тіло. І тепер це ніхто інший, як… Світлана! Отже, письменник розповідає читачам про РЕІНКАРНАЦІЮ. А от дочка Юри-Світлани Аля – це не хто інший, як реінкарнована душа Соні Ставської. У Юри-Світлани є спеціальна місія – розповісти все людям і цим порятувати їх від чергової біди.

Завершується повість разом моторошно й обнадійливо: « …У сусідній кімнаті чи то ходики баби Наді, чи то годинник долі монотонно відмірював двадцять років до наступної біди… А Світлана не знала, що їй робити тепер, як виконати те, що здавалося Юрі таким простим і легким. Виявляється це ще не кінець!».

Про автора зблизька

Іван Литовченко і Жанна Гордон одружилися вже після Куренівської біди. Їхній синок появився на світ у січні 1963 року і отримав ім’я Тимур на честь померлої на той час бабусі Тамари: в цих двох іменах збігалися приголосні «Т-М-Р».

Коли Тимуру було 5 років, мама Жанна пошепки розказала йому про Куренівську біду й одразу ж попередила сина, щоб про це не казав нікому. Відтоді хлопчик – малолітній борець за справедливість (хоч як дивно це звучить) ухвалив собі, що от він виросте, вивчиться, але все ж розповість усім про те київське лихо.

Тимур гарно вчився і закінчив школу із золотою медаллю. А потім став студентом Київського політехнічного інституту і вивчився не на когось там, а на металурга. Пишаючись сином-студентом, мама Жанна неодноразово повторювала: «Тимуре, ну ти просто як викапаний мій батько, а твій дід Гриша!»

В інституті дехто вказував на нього, як на «маланця», та й раніше подільська російськомовна босота не давала йому забути про «п’яту графу» – нехай і приховану. І ось він – російськомовний українець єврейсько-українського походження, не став варити сталь, а подався в журналістику, де згодом й опанував українську літературну мову. Це таки доля вела чоловіка, що він все своє свідоме життя знаходив свідків Куренівської біди і запам’ятовував їхні спогади, але боявся (КДБ!!!) їх записувати. І все для того, щоб оце саме ви про це прочитали, а я міг додати ще й щось своє.

Тепер, сподіваюся, стає зрозумілим, чому у повісті багато єврейських імен і пісень російською мовою – просто письменник описував життя навколо себе.

Тимур – дивний чоловік, бо коло нього творяться дива. Ось в 2013 р. він лікується в лікарні, а коло нього на ліжку лежить чоловік з прізвищем ЛИТОВЧЕНКО, якого навідує онук ТИМУР. Що це за знаки з небес?

Або ось приклад СИНХРОНІЇ (термін психолога Карла Юнга, який придумав 16 соціотипів-характерів людей). Синхронія означає ніби безпричинне співпадіння подій. В 1997 р. відомий архітектор Анатолій Ігнащенко – автор меморіального комплексу «Бабин Яр», зустрівши письменника, запитав здивовано: «Як це ти додумався до того, що і я – до «пекла-прєісподнєй» під Києвом?!». Додам, що описання обох киян того «пекла» було здійснено майже одночасно – близько 1991 року і було схоже навіть в дрібних деталях. Це є ще один доказ існування ІНФОРМАЦІЙНОГО ПОЛЯ (= Божественній Свідомості), з яким постійно взаємодіють персональні свідомості кожного з нас. Та схожі дива більшість просто не помічає.

Ще одну рису особистості Тимура Литовченка хотілось би відзначити особливо. В його творі картинки «снів» розгортаються в 1961-1963 роках. Самого письменника в той час або навіть на світі ще не було, або він був немовлям. Щоб докладно й достовірно відтворити самий дух того часу, самих лише свідчень дорослих людей замало. Тут потрібна колосальна інтуїція, бо люди можуть казати різне: і те, що було, і те, що їм лише уявлялося. Як відділити одне від іншого, не маючи інтуїції?! Я той період пам’ятаю не з чужих слів. І можу підтвердити: письменник таки вгадав, йому вдалося!..

А що ж відбулося тоді насправді?

1961-й – це рік 22-го з’їзду КПРС, на якому була проголошена програма будівництва матеріально-технічної бази комунізму. Я, тоді восьмикласник Трипільської школи-інтернату, вчитуючись у газету, щиро радів, що через 20 років «могучим потоком польются материальные блага», села стануть як міста і не стане жалюгідного колгоспного життя.

12 квітня 1961 р. ми, інтернатівці, були в Києві на Виставці досягнень в народному господарстві УРСР. Такі велетенські машини й комбайни, такі безконечні шахтні конвеєри, мамонтоподібні бугаї і свиноматки в соломі і по 12 поросят коло них – побачене переконувало мене, що ми обов’язково «доженемо й переженемо Америку». Вийшли ми з павільйону на вологий асфальт, бо закрапав лагідний дощик, а тут з усіх гучномовців несподівано загриміло: «Работают все радиостанции Советского Союза. Советский человек в космосе!». Моє серце переповнювалося радістю, бо ми – молоді будівники комунізму, таки будемо жити в найщасливішому суспільстві – в раї на Землі.

А в цей час цілі квартали і вулиці на Куренівці були закриті високою суцільною огорожею, за якою сміливці могли побачити злютовані в багатометровому шарі глині якісь побиті дошки, перекручені дерева, дахи трамваїв, потрощені двері й вікна і зрозуміти, що там, у товщі мулу є заживо поховані люди – і їх багато, багато, багато!.. Київську біду приховали від очей киян і від всього світу. Згодом, вже восени 1964 р., мені, першокурснику Київського державного університету ім. Т. Шевченка, розповідали про це пошепки студенти з Подолу.

Через кілька років ще студентом я прочитав документальну книгу Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр». І дізнався з неї, що восени 1941 р. німецькі нацисти розпочали масові розстріли киян, переважно євреїв, і це тривало два роки. Влітку 1943 р. німці намагалися приховати свої злодіяння, примусивши в’язнів Сирецького концтабору витягувати з могил трупи і спалювати їх за спеціальною технологією. Не залишилося навіть кісток (їх подрібнювали на порох тут же, використовуючи могильні плити зі старого єврейського цвинтаря) – сам лиш попіл. Після війни родичі загиблих у Бабиному Яру стали приходити туди, а потім стали просити владу встановити хоч якийсь пам’ятник на місці цієї трагедії.

Дика радянська влада вирішила позбутися цієї проблеми кардинально. Бабин Яр придумали замити пульпою – рідкою сумішшю глини й води зі старих кар’єрів цегельних заводів: нема яру – нема й пам’яті про жертви масових розстрілів. (Ще треба дослідити, чи були там масові поховання розстріляних або заморених голодом українців комуністами ще до війни.) Для цього яр перегородили 18-метрової висоти (це висота 6-поверхового будинку!) греблею – й зашуміла у трубах пульпа, заповнюючи величезний яр. Розрахунок був на те, що з роками пісок і глина з пульпи зсядуться, вода збіжить і на намитому можна буде збудувати квартали багатоповерхових будинків. Для мене, фізико-хіміка, ясно, де був прорахунок. Цеглу випікають не з глини, а з білого глею (т.з. «біла глина»). А суспензія глею, на відміну від звичайної жовтої глини, майже не зсідається. Цю його властивість використовують у суспензіях повсюдно при бурінні свердловин.

Бабин Яр має багато відрогів, а за ними – величезну водозбірну територію. Від потужної багатогодинної зливи штучне водосховище переповнилося березневою водою, яка й прорвала земляну греблю. До речі, гігантська ЗЕМЛЯНА гребля в такому проекті, яка зводилася з жахливими порушеннями технологій – ще один вбивчий прорахунок, ще одна безпосередня причина трагедії… Спочатку йшов вал води, а за ним рвонув 10-метрової висоти вал глейової пульпи, який із ревінням і швидкістю кур’єрського поїзда змітав усе на своєму шляху.

А що мали б насправді згадати кияни-українці?

Це те, що вже не лише я відаю. Що є Бог – Творець «Неба і Землі і всього видимого і невидимого». Бог «єдиний і множествен» – отже, є велика Божественна Ієрархія. Бог – це Духовна Сутність, наділена на відміну від людей надзвичайною могутністю. Наприклад, здатністю «повісити Місяць коло Землі». Саме Свідомість править Світом і їй підпорядковані Інформація, Енергія й Матерія. Люди створені, як джерело потужної енергії для управління структурними елементами Всесвіту і як потенційні Людино-Боги (Сини і Дочки Божі) для поповнення Божественної Ієрархії.

Земля – це Божественна Школа, в якій кожна Людина – Учень. Життя людини – це один урок. Кожного дня Божественний Учитель створює для кожної людини умови-перешкоди, щоб людина сама вибрала шлях їх подолання. Як вчинити? Піти шляхом спокуси – чи вибрати шлях Добра і жити по совісті? Божественна Школа – це шлях Навчання-Творення-Вдосконалення. Для цього одного життя замало, тому людині надається все нове й нове тіло для втілення Душі (реінкарнація).

Божа Сила проявляється у великій різноманітності живих створінь. У нашому саду стільки всяких квіток – ми кожній раді, і він був би таким збідненим, якби в ньому цвіли лише ромашки. Коли ж щезає якийсь народ – це велика втрата для людства. Змалечку людина виховується родиною, а потім громадою і народом. Мабуть, у кожного народу є прихильні до нього Духовні Сутності, які і є родовими Богами. У нас, українців, такими були і є Род, Сварог, Дажбог, Перун та інші. Коли наші предки-русини про них забули, то й втратили їхню прихильність, що й проявилося у віках бездержавності і в різних бідах.

Час від часу Творець посилає на Землю своїх Синів для корекції шляху розвитку людства. Таким є Син Божий Хрестос, який заповів людям жити в Любові і Радості. Значна частина українців відвернулася і від нього, як забула рідну мову і пісню, не любить рідну землю. Ось звідки голодомори й нашестя різних загарбників на нашу землю. Ось звідки і київські біди. Отже українцям треба не лише пам’ятати про кожну народну біду, а й згадати за рідних Богів-Покровителів та перебувати з ними у єдності. Початок цьому процесу вже є: українці почали масово співати наш Гімн, починаючи з 2012 року, стали навертатися до рідної мови.

Про те, що я тут описав, я не відав ні в 1989 році, ні в 1996 році, як, мабуть, і Тимур Литовченко. Але це знати корисно хоч би для того, щоб використати у перевиданій колись цій книжці.

Помічені недоліки і побажання на майбутнє

На с. 107 пишеться про «бабу-крадійку». В українців той, хто краде, є злодієм . На с.172 в своєму публіцистичному постскриптумі-92 письменник стверджує: « Двадцятирічний цикл і все, що його стосується, є абсолютною реальністю і отримання Києвом чергового ляпаса за двадцять років також реальне ». Це спостереження вірне, але ж за голодом 1921 року був ще страшніший Голодомор 1932-33 років, отже можливі цикли українських нещасть дорівнюють і 10-20-30(+ –) років.

На с. 179 автор пише: « Сам я не є палким прихильником цієї теорії з простої причини: у житті простої людини теорія реінкарнації принципово нічого не міняє! ». Так і є, поки люди живуть за принципом: «раз живу, а там хоч потоп!». Насправді, коли людина збагне, що знову вернеться на Землю в іншому тілі, то не залишатиме для себе смітник, а, навпаки, доглянутий сад і впорядковану квітучу землю.

У новому виданні книги варто помістити мапу-схему Києва й позначити на ній місця перебування героїв книги. Бажано звернутися до Служби безпеки України з вимогою розсекретити все, що стосується Куренівської біди-1961.

Прочитана мною повість Тимура Литовченка «До комунізму залишалось…» варта і вашої уваги. З неї ви дізнаєтеся не лише про Київську біду-1961, у вашій уяві постануть картини життя тих років. Сподіваюся, що дехто з вас змінить і власне життя, розуміючи, що йти шляхом творення Добра й жити по совісті – це надійно-безпечно.

Хай же буде!

Київська біда 1961 року.