Чим радянська книжка відрізняється від хорошої?
Радянська книжка - завжди "про щось".
Хороша - завжди "про когось"
Радянська книжка - про війну, або про битву за врожай, про цементний завод чи трубопрокатний цех. Навіть якщо книга названа іменем і прізвищем головного персонажа - вона не про нього. Вона, щонайбільше - про ідею, виражену в історії, яка сталася з цим персонажем. Героїв - у тому значенні терміну, як розуміє їх світова традиція - радянська література витворила од сили двох: Остапа Бендера і Макса Отто фон Штірліца. Прикметно, що обоє вони - люди принципово нерадянські.
Хороша книжка - про Вінні-Пуха чи барона Мюнхгаузена, д'Артаньяна чи шевальє де Бюссі, Скарлетт О'Хара чи Роберта Джордана, Шерлока Холмса чи Пітера Блада.
Радянська книжка виховує члена колективу. Безвідмовного і запопадливого.
Хороша книжка - людину. Самостійну, мислячу й ініціативну.
Проте й тоталітарна система часом відчуває потребу в ініціативних і мислячих. Тому і в радянські часи видавали хороші книги. Щоправда - з солідними купюрами. Ніколи не цікавились наскільки Хемінгуей в російських перекладах коротший порівняно з Гемінгвеєм в оригіналах? Порівняйте при нагоді. Маса вражень.
А ще хороші книги добиралися до нашого читача з довжелезними передмовами і не менш протяжними примітками про те, що автор неправильно розумів і недостатньо широко відобразив соціальні процеси і роль трудящих мас. А ще - їх рідко коли видавали достатніми накладами. А ще серії книг про улюблених героїв рідко друкували повністю. Приміром з трилогії Рафаеля Сабатіні про вже згаданого капітана Блада друкували тільки дві книги. І років тридцять тому багатьох моїх ровесників нервувало те, що ця третя книга існує, а купити її не можна. Зрештою, російський переклад з'явився друком перед самим розвалом союзу. І помітно розчарував. Одразу видно було, що робили його люди, які мають вельми туманне уявлення про історію сімнадцятого століття, а про вітрильний флот і морехідні премудрості - ще на порядок туманніші. Вже тоді, ще не знаючи про "цехи бідних студентів" які робили більшість тих перекладів, якими наводнили культурний простір України московські видавництва ми отримали один з перших уроків на тему "яка різниця якою мовою"…
Але хороші книги, на відміну від радянських - не старіють. І завжди дочікуються своєї пори. І пора ця завжди приходить вчасно. Бо, зрештою, що є класика? Класика - це твори мистецтва, потрібні окремим людям чи цілим народам у непрості моменти їхнього життя.
Завдяки відомому видавництву "Навчальна книга "Богдан" (Тернопіль) в культурний простір України виходить ошатна серія з усіх трьох книг Рафаеля Сабатіні про капітана Блада. Дві з них - "Одісея капітана Блада" та "Хроніка капітана Блада" уже добре знані українським читачам. Варто лише наголосити, що нового блиску українським перекладам цих книг додала уважна й доброзичлива редакторська робота Ірини Демёянової. Натомість "Фортуна капітана Блада" виходить українською мовою вперше. Та ще й в перекладі знаного майстра мариністики Антона Санченка. Не один рік море було його робочим місцем, а англійська - робочою мовою. Після закінчення кар'єри начальника корабельної радіостанції, було навчання на філологічному факультеті і чудові книги - "Баркароли", "Нариси бурси", "Весілля з Європою", "Левантійські канікули".
Саме тому на вихід цієї книги душа заздалегідь настроювалась святково. І очікування справдилися.
Робота Антона Санченка відповідає двом основним критеріям зразкового перекладу. Українська мова, незважаючи на підвищену концентрацію давньої морської термінології, залишається бездоганною українською мовою. А Рафаель Сабатіні залишається Рафаелем Сабатіні. Йдеться не тільки про віртуозне збереження жвавого, енергійного стилю автора, динаміки діалогів. Перекладаючи Сабатіні невправний тлумач раз по раз відчуває бажання "покращити автора". Ну приміром, виправити на автентичні іспанські титули й звання персонажів-іспанців та звертання до них. Проте Рафаель Сабатіні використовував англійські відповідники зовсім не тому, що не знав іспанських оригіналів. Англійські титули й звертання дали автору змогу запропонувати англомовному читачеві захоплюючу гру слів, смислів та підтекстів. Санченко не вагається, вибираючи між формальною правильністю і мистецькою правдою і конгеніально відтворює це діамантове сяйво, роблячи його зрозумілим і українському читачеві.
Переказувати сюжет цієї книги - проблемно. Не тільки тому що "спойлер" читацька громадськість нині вважає ознакою невихованості рецензента. Сама структура книги утруднює конспективний переказ сюжету. "Фортуна капітана Блада" - це тонке поєднання властивостей збірки оповідань поєднаних авторською концепцією і роману в новелах.
Порівняно з попередніми книгами головний герой помітно еволюціонує, як це й заведено в справді хороших авторів. Якщо в перших книгах він вправний боєць і умілий хірург, то у "Фортуні" - ще й комерсант. Недаремно й назва твору така блискуче двозначна: Fortunes of Captain Blood — в англійській мові Fortune має значення як щастя, так і скарбу. Етимологічно до цього най ближче наш талан, який теж містить два цих значення — й удачі, й найбільшої античної міри срібла при грошових операціях. Тож у третій книзі Блад вже може сказати губернатору Тортуги: "Перейдімо до справ. Зараз я вже можу продати вам свої прянощі, але попереджаю вас, що чекаю на високу ціну за них: ціну принаймні трьох іспанських кораблів".
Книга не продовжує "Одісею капітана Блада", а радше поширює і доповнює її, розповідаючи про "події" які сталися в той же час, коли розвивався сюжет "Одісеї", але з певних причин залишились поза її сторінками. Такий авторський підхід до викладу може розчарувати хіба окремих представниць жіночої частини читацького загалу, яким цікавий подальший розвиток взаємин Пітера Блада з Арабеллою Бішоп. Таких читачок мушу "попередити ще на березі": Арабелли Бішоп у цій книзі нема. Зовсім.
Зате є кілька зразків перемог, здобутих - не вістрям меча, але гостротою думки - без жодної краплі крові. Щоправда, можливими ці перемоги стали тільки тоді, коли за плечима Блада стояла потужна ескадра могутніх кораблів з бездоганно вимуштруваними екіпажами і демонстрація сили стала сильнішим засобом впливу, аніж її пряме застосування.
Але є і промовисті підтвердження того, що коли війна таки розпочалася, домогтися тривалого миру можна тільки здобувши повну перемогу. Яким би сильним попервах не виглядав би супротивник.
Є кілька чудових прикладів того, що жорстока зажерливість може виглядати ефектно в короткочасній перспективі, але на дальніх дистанціях незмінно поступається розсудливій аристократичній шляхетності. І стосується це не тільки окремих людей, але й держав… та їхніх літератур. Є щось глибоко символічне в тому, що наддержава, яка породила "Бруски", "Цемент" і "Як гартувалася сталь" прийшла до фінішу тисячоліття із "Москвичем" та "УАЗіком", бараками й хрущовками, хижацькою експлуатацією власних надр і неконвертованим "дерев'яним" рублем . Як і в тому, що наддержава, яка дала світові Вінні-Пуха і Шерлока Холмса, Джеймса Бонда і Пітера Блада підійшла до того ж проміжного фінішу із "Астон-Мартіном" та "Ленд Ровером" та однією з найвартісніших валют в світі.
Феномен британської літератури ХХ століття заслуговує на належне відображення в українському інформаційно-культурному просторі. Як і феномен окремо взятого письменника Рафаеля Сабатіні. Така вже читацька натуронька - під впливом гарної книги намагаєшся довідатися щось і про її автора. І як би було хороше і правильно, якби котре з наших солідних видавництв замовило Антонові Санченку белетризовану біографію Рафаеля Сабатіні!
Тим паче, що вона вже частково написана. На Санченковій сторінці у "Фейсбуку". Витративши усі зусилля на те, щоб не цитувати переклад "Фортуни капітана Блада", наразі не мржу стриматись від розлогої цитати:
"Його батьки була оперними співаками, він італійцем, вона англійкою, познайомились на гастролях на Філіппінах. Тобто дві мови Рафаель знав змалечку. Потім батьки відкрили школу вокалістів у Португалії, додалася португальська, він нею вчився в школі (до речі, знайшлося таким чином і пояснення його антиіспанських мотивів у книжках: стародавні суперники мабуть вчили в школі правильну історію Іспанії).
Потім його віддали в коледж в Швейцарії, де він вивчив ще французьку і німецьку.
Але ж підсумок - п'ять мов досконало. Нашим молодим авторам, які ще не визначилися, чого вони хочуть і скачуть між всього двома мовами, не пізнати таких мук вибору, чиїм же письменником ти хочеш бути.
Перше оповідання написав французькою в коледжі, а потім вирішив стати англійським автором, бо саме цією мовою йому траплялося більшість цікавих книжок (чому б це, га?).
Ну, опустимо там всі інші колізії такої складної ідентичності, але остаточний вибір йому довелося робити, коли почалася Друга світова війна, й Англія та Італія опинилися по різні сторони фронту. Повернувся до Британії, працював перекладачем в англійській розвідці. Ну так, англійському письменнику якось вже непристойно робити те саме для розвідки італійської. Тобто вибір, як його не відкладай і яким громадянином світу не почувайся, рано чи пізно доводиться робити кожному".
На мою скромну думку - блискуче написаний етюд. І такий своєчасний у світлі дискусій щодо квотування нашого книжкового ринку та ефірного простору і демагогії на тему "А яка разніца"
Різниця, як бачимо, цілком очевидна. Набагато очевидніша, ніж ситуація, у якій робив вибір син італійця та англійки Рафаель Сабатіні. Адже 1940 року Італія входила до Осі "Берлін-Рим-Токіо" - найпотужнішого воєнного блоку у світі, до якого де-факто приєднався і Радянський Союз. Італійські лінкори й торпедоносці домінували в Середземному морі. Італійські бомбардувальники разом з люфтваффе літали бомбардувати Лондон - столицю Великобританії, яка залишилась сама проти грізних і чисельних противників.
Проте Рафаель Сабатіні став на бік слабшого. І тим зміцнив його силу.
Так само завжди чинив і його герой Пітер Блад.

Чим радянська книжка відрізняється від хорошої?.