Стокгольмський синдром.

31.08.2010

У „гумовій", як видається через її всеохопність та всеїдність, серії Exceptis excipiendis видавництва „Факт" нещодавно побачила світ довгоочікувана мною (надто приємне враження полишила тогорічна дебютна „Мізерія") друга книжка Тараса Антиповича з невловимою назвою „Тіло і доля". Попри те, що назва відображає основний конфлікт збірки, читацька пам'ять постійно намагається підказати її власні можливі варіанти, наприклад, „Плоть і душа", „Думка і поступ" тощо.
„Тіло і доля" – це шість історій про невідворотну й неухильну, наче стрімке сходження снігів із гір, втрату розуму. Шість історій, що нагадують класичні філософські, часом жорстокі діалоги-притчі про одвічні взаємини тіла і душі, долі і призначення людини. Шість історій життя героїв, долі яких невпинно шукають і знаходять точки дотику. Замкнений, герметичний та самодостатній світ цієї книги нагадує „матрьошку" (образ, запозичений з однойменного оповідання, чи не найкращого у всій збірці) – оповідки вкладені одна в одну і відшаровуються сторінка за сторінкою. Переказування сюжетів Тараса Антиповича скидатиметься на хроніки жовтої преси, але нам, загартованим буттям у світі масової інформації, немає чого боятись. Ось, приміром, бомжі, що „погубили свої справжні імена разом із паспортами", або чемпіон з бодібілдингу, який поступово самознищується і вичавлює із себе, майже в прямому розумінні, раба тіла. Найцікавіший баланс ідеї і сюжету знаходимо у вже згадуваному оповіданні „Матрьошка" (лірична історія взаємин самотнього наглядача та в'язня, як вар'ятська варіація „стокгольмського синдрому" – симпатії жертви до свого мучителя) та „Автопортрет слонихи Боні" (мабуть, найвдаліше у сучукрліті використання прийомів Стівена Кінга).
Втім, як завше, має бути „але". Тож огріхами „Тіла й долі" бачаться недоречні й драстично зухвалі слова про Бога, як би архаїчно-консервативно це не звучало. І друге – римована історія-реп про „Магду, невісту Класика". Можливо, комусь буде до смаку ця мертвонароджена та вимучена маячня як спроба винайдення постмодерного римованого епосу. На це запитання кожне тіло, кожна свідомість відповість по-своєму.
У випадку з другою книгою Антиповича легко прямуєш повз такі мінуси, тому що, нарешті, можна говорити про появу в сучукрліті гарно і якісно написаної легкої белетристики, яка несе відпочинок тілу й ставить кілька запитань душі. Адже кожен, раніше чи пізніше, приходить до цього химерного діалогу, що так нагадує „стокгольмський синдром" закутої й поневоленої душі, яка намагається зрозуміти і виправдати свого терориста – тіло.