У КОНТЕКСТІ ВЛАСНОЇ ДОЛІ
Про книгу «Право на дорогу»
Олександра Апалькова

Життєвий шлях кожної людини починається від батьківського порогу, який вона переступає, а далі – незвіданий світ, переплетення доріг, доль і можливостей. Постійно ми стоїмо перед вибором: яким шляхом іти, обрати натоптаний тракт чи самому прокладати нову стежину? Не знаємо, кого зустрінемо в дорозі і куди врешті-решт приведе нас життєва стезя. Але йдемо. Швидко чи повільно, прямо чи серпантинами, вверх чи донизу... Йдемо, реалізуючи своє первинне право – право на дорогу.

«Дороги… Мій життєвий шлях.

Дороги духу, що вимагає істини. Заплутані криваві дороги прогресу. Історичний шлях нації.

І всюди питання, питання, питання»1 (переклад тут і далі – мій. – М.Ш.).

Відповіді на деякі з них намагається знайти Олександр Апальков у новій книзі «Право на дорогу».

Ця двомовна збірка нарисів, есеїв, новел, щоденникових записів – своєрідна спроба осмислити, підсумувати зроблене за певний період життя, встановити віху на шляху до вічності.

«Право на дорогу» – назва символічна і багатопланова. Автор – окремими штрихами чи яскравими мазками – змальовує власну дорогу, показує деякі виверти долі, намагається відстояти право на свою правду. Звісно, з певними висновками читач може не погодитись, але це нормально, він-бо теж має право на дорогу – іншу, свою.

У контексті власної долі – тобто долі героя книги (чи героїв – можна і так трактувати) – Олександр Апальков робить історичний зріз суспільного життя, особливо цікавий тим, що події останнього десятиріччя ХХ століття і початку сторіччя ХХІ описані очевидцем і тоді ж таки, із зазначенням конкретних дат, тому передають світосприйняття реальне, без пізніших нашарувань.

Крім того, з історичного боку ці записи цінні для наступних поколінь як джерело уявлень про уподобання, конкретні історичні реалії, тодішні ціни нарешті.

Символічний образ дороги пронизує всю книгу, заповнює чотиривимірний простір: автор переміщується містами, країнами, занурюється в минуле, намагається осягнути майбутнє.

Починається збірка ліричною мініатюрою з очікуваною назвою – «Дороги», яка визначає змістові пріоритети авторської позиції: «Шляхи народів, людські шляхи то йдуть паралельно, по перетинаються, то розходяться врізнобіч. Через інших ми краще розуміємо себе. Суперечка, перекличка доль людей, доль націй стає дорогою самопізнання особистості, суспільства, етносу»2.

Вся ця книга і є зображенням перетину доль: націй і окремих людей. Зважаючи на те, що О.В. Апальков часто буває в Німеччині, добре знає її культуру, літературу, звичаї, то і в творах розглядає насамперед зв’язки українсько-німецькі. Більше того, намагається осягнути спільне і відмінне в ментальності народів, показати, наскільки ми близькі – історично, географічно і світоглядно.

Німці – традиційно ощадливі, навіть скаредні – допомагають українським нужденним (і не тільки сиротам, інвалідам, ветеранам, а й тим, хто їх обслуговує: щоб не крали). Мільйонер Рудольф Франкен («На власні гроші») забезпечує одягом і продуктами харчування 300 дітей і 200 працівників школи-інтернату, а його працівники у вільний від роботи час турботливо пакують індивідуальні посилки.

«Сивий і респектабельний» Фріц («Вдовині посилки») власноруч розносить пакунки 72-ом солдатським вдовам, піднімається на останні поверхи безліфтових будинків і перепрошує за несправедливості війни, адже батько його воював.

Лікар-протезувальник Гюнтер Леттерманн («Гюнтер») опікується хворим на рак українським хлопцем Василем, навіть приїздить до України. Колись, теж 19-річним, наприкінці Другої світової, Гюнтер потрапив у полон. Втік, але його знову схопили. Жінка-коміссар, пожалівши юнака, який просто «хотів до мами», відпустила Гюнтера додому. Все життя він пам’ятатиме ту, що «подарувала йому життя в той час, коли всі хотіли його забрати»3, і не розумітиме мотиву її вчинку. Аж доки, вже на схилі років, не опиниться в Україні, де немає майже нічого, «ні гарних доріг, ні сервісу», «окрім добродушних і терплячих людей»4.

Символічною є новела «Аді та Василь», у якій декількома штрихами змальоване життя двох ветеранів, долі яких перетинаються двічі: взимку 1944-го і – опосередковано – у 1996-му. Вони не були знайомі, навіть не бачились ніколи, але обидва брали участь у Корсунь-Шевченківській битві, щоправда, по різні боки: Адольф Вагнер дві доби лежав у заметах, мало не замерз, врятувався дивом, а Василь тоді отримав медаль. Пройшли роки, і от вони, колишні переможений і переможець, потрапляють до лікарні. Аді впав, катаючись на лижах в Альпах, був прооперований і мусив поїхати на курорт до Гвінеї. На що хворів Василь, не відомо, та ми бачимо його в лікарняній палаті, «на запраному до остервеніння простирадлі. На м’ятім краю його стояв штемпель: «FREUNDE VON KANEW. Из гуманитарных поставок»5. Сумно, боляче і соромно…

У багатьох своїх творах Олександр Апальков порівнює життя в Західній Європі й в Україні. Наслідуючи російських письменників-емігрантів (щоправда, не так відкрито і безапеляційно), протиставляє німецьку скнарість слов’янській щедрості: «…Німці рахують кожний пфеніг. В той час як на його Батьківщині люди, отримуючи заледве двадцять марок на місяць, ладні викласти перед гостем усю душу…»6 Це ніби ототожнюється з бездуховністю перших і високою моральністю других, адже, як свідчить автор, у багатьох заможних німецьких сім’ях зовсім немає книг, а пристрасні прихильники Гете знають про нього менше, ніж звичайні російські студенти.

«Для німців «гроші» і «платити» – найважливіші слова»7, – звучить лейтмотивом. Яскравою ілюстрацією до цього є сцена з нарису «Вертмарки», коли рудий мордатий німець вимагає у канівських футболістів талони на харчування. Ті, не маючи грошей, віддають йому вертмарки: «Нам все одно, ми виграли. І вже наші хлопці несли і горілку, і цибулю, і хліб, і сало. З власних запасів»8. І читач не може не захоплюватися щирими українцями!

Насправді ж не все так однозначно. Звісно, ми віримо автору, адже він описує реальні події. От тільки час минає – і люди змінюються, і все менше і менше відмінностей між нами…

Багато гарних людей зустріне читач на сторінках цієї книги: і німців, і українців, і росіян. Багатих і не дуже, тих, хто переймається проблемами інших, і байдужих, щасливих і нещасних, хворих і сповнених життя. Особисто я не розділяю їх за національністю чи місцем проживання. Всі вони люди, з майже однаковими проблемами, бідами, ідеями і химерами. Смерть же взагалі не знає національностей і кордонів. Українка Світлана Цимбал («Записки на шляху і потім»), у якої відмовили надниркові залози, живе завдяки партії ін’єкцій від Руді Франкена, а німкеня Криста Казніц померла раптово, застудивши нирки, і «ніяка німецька медицина не врятувала її»9.

І в Україні, і в Німеччині одні бізнесмени банкрутують, а інші багатіють, хтось втрачає роботу, інші – знаходять. От тільки німці, відмовляючи, шлють дружні вітання («Ost-Arbeiter»).

Єдине, в чому майже всі персонажі бачать перевагу України – це жінки. Не сперечатимусь. Хоча в цій книзі якраз німкені виглядають позитивними, гарними господинями, добрими дружинами. Але, можливо, для чоловіків не це головне?

Найбільше запам’ятовуються три українки: львів’янка Леська, студентка істфаку, така палка, що не має терпцю добігти до квартири і кохається з майже незнайомим дядечком просто на лавці за забором («Примара»); красуня Марта, «сильна особистість», яка «снайперила» в Чечні – і загинула («Марта»); і найбільш поетична – повія Зоряна з олігархової сауни, до якої «прив’язалась душа» молодого перекладача з німецької («Під мармур»). Справді, дівчата яскраві, незабутні. Та мені більше припали до душі інші три жінки: бабця в чорній хустині, вдова Василя, яка пригостила головного героя духмяним антонівським яблуком («Аді та Василь»); мати танцюриста Василька, хворого на рак, красуня з палаючими очима і замерзлими квітами («Гюнтер»); а ще Ірен, Ірина – дружина письменника, хранителька домашнього вогнища, вірна супутниця в дорозі, терпляча і все розуміюча, весела подруга і гарна мати («Голландський щоденник»).

Є ще одна жінка – мабуть, найзагадковіша. Яка з романтика, який мріяв стати священиком, зробила політика. «Він готувався до сану. І був міцний». «Вона розстібнула його штани і розплющила очі на красу»10. Він став паном, схожим на лжепророка. А вона першою кинула в нього камінь («Її політик»).

Повертаючись до мотиву дороги, не можна не згадати три щоденники – «Голландський», «Вірменський» і «Німецький», а також «Записки на шляху і потім», «Інтер-Сіті», які описують події під час подорожей. Крім того, всі інші твори в цій збірці так чи інакше пов’язані з дорогою. Герої постійно рухаються, змінюються не тільки зовнішні обставини (інтер’єр, пейзаж, оточення, місто, країна) – змінюються часові проміжки. Разом з автором ми мандруємо в його дитячі і юнацькі роки («Подорож у юність», «Під мармур»), повертаємось у часи Другої світової війни, досліджуючи історію музею Тараса Шевченка на Тарасовій горі («Втрачені три роки») або таємницю загибелі Аркадія Гайдара («Голіков-Гайдар і доля його музею»).

О.В. Апальков подає цікаві історичні відомості, дослідження, які руйнують стереотипи і спонукають до подальших пошуків.

Імпонує активна громадянська позиція автора, його подвижницька робота задля суспільних інтересів. Спроба врятувати Бібліотеку-музей Аркадія Гайдара, розробка проекту створення Центру сучасної літератури та мистецтва в Україні заслуговують на підтримку і практичне застосування.

Найулюбленіше ж дітище Олександра Апалькова – літературно-художній журнал «Склянка Часу*Zeitglas», заснований у 1995 році; єдиний в Україні часопис, що виходить трьома мовами: українською, російською і німецькою. «Мені допомагали його робити друзі й автори з усіх куточків нашої землі, – зазначає письменник. – Відмовлятися від нього було б зрадою»11. Тому зичимо Олександру Володимировичу довгих років плідної праці, аби «Склянка Часу» згуртовувала навколо себе прогресивні сили і талановитих авторів. Бажаємо знайти відповіді на віковічні наші питання: «Хто винен?» і «Що робити?» А ще – перемогти усіх драконів!

1 Апальков О.В. Дороги / В кн.: Апальков О.В. Право на дорогу. – К., 2016. – С. 4.

2 Там само.

3 Апальков О.В. Гюнтер / В кн.: Апальков О.В. Право на дорогу. – К., 2016. – С. 25.

4 Там само.

5 Апальков О.В. Аді та Василь / В кн.: Апальков О.В. Право на дорогу. – К., 2016. – С. 48.

6 Апальков О.В. Гюнтер / В кн.: Апальков О.В. Право на дорогу. – К., 2016. – С. 24.

7 Апальков О.В. Записки на шляху і потім / В кн.: Апальков О.В. Право на дорогу. – К., 2016. – С. 56.

8 Апальков О.В. Вертмарки / В кн.: Апальков О.В. Право на дорогу. – К., 2016. – С. 83.

9 Апальков О.В. Записки на шляху і потім / В кн.: Апальков О.В. Право на дорогу. – К., 2016. – С. 77.

10 Апальков О.В. Її політик / В кн.: Апальков О.В. Право на дорогу. – К., 2016. – С. 210.

11 Апальков О.В. Німецький щоденник / В кн.: Апальков О.В. Право на дорогу. – К., 2016. – С. 173.

У КОНТЕКСТІ ВЛАСНОЇ ДОЛІ.