18.08.2016
Рецензія на книжку:
О.Апальков, Єременко Володимир, Фінкель Леонід, Крим Анатолій. Літературно-мистецький журнал "Склянка Часу*Zeitglas",№78 : журнал
(Переклад:
Апальков Олександр, Хомутина Хельга)
(На вихід журналу «Склянка Часу», №78, 2016)
Як ми знаємо, письменники пишуть по-різному: наш Шевченко зауважував «Вип`єш чарку – схаменешся,
Вип`єш другу – стрепенешся,
Випєш третю, – в очах сяє –
Думка думку поганяє.»
Кобзарю наслідував і німець Герхард Рот, наприклад, котрий співав спершу гімн живильним властивостям доброго вина: «Вип`єш – і світ раптово набуває метафізичного характеру…»
Сама назва журналу «Склянка Часу» спонукає придбати й прихилити його, мов напій, утворений бродінням творчої мислі письменників сьогодення. Адже журнал цей не друкує корифеїв минулого. Читаємо його гасло на розвороті першої сторінки: «Склянка Часу – літературно-художній журнал для усіх форм самовираження, котрі придатні до друку. Формат 17/26 см.
Обсяг 160 стор. Виходить раз у квартал. З 1995 року ми даємо рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. Передплатою, через мережу книжкової торгівлі Склянка йде до читачів України, Росії, Німеччини та Австрії…»
Журнал, як мені вдалося з`ясувати, і справді виходить стало із 1995 року по нині. Тобто 21 рік поспіль. Кожне число окремим паперовим виданням, із 2000 року кожний випуск ще й дублюється електронною версією. Цей контент поширюється і-магазинами Кассіопея (Україна), на іноземних ресурсах Amazon.com, Barnes and Noble, Tunes Dobra Book (США) тощо. Журнал має непоганий власний сайт, причому на українській платформі http://zeitglas.io.ua/
Тож, який такий «метафізичний характер» (підемо вже за паном Ротом) має №78, давайте поцінуємо разом зі мною.
Я беру свіже число журналу, як японська авторка Йоко Тавада що живе у Гамбурзі, бере свою кішечку на коліна. Японці це допомагає знайти творче натхнення… І знайомлюся із його текстами. А їх у журналі багато. Значно більше ніж у журналі «Радуга», котрий я днями прочитав.
Сімдесят восьма «склянка» подає твори 21 автора. У прозі – шість, у поезії – 12, есеї – 3 + один художник. Щоправда художник Єременко Володимир виступає ще й талановитим есеїстом. Тож з нього й почнемо, бо саме так я і читав журнал. І ось що він пише між оглядом авторів минулого номеру номеру журналу: «За минувшие 20 лет “Склянка Часу” подарила свободу сотням авторов литературных произведений. Именно свободу. Даже гениальная мысль литератора остается лишь узником его разума, пока не выйдет на волю, будучи опубликованной… Украина погружается в трясину грызни чуждых нам верхов за власть и безмерного обнищания низов. Аналитики из зомбоящика говорят, что страдает не только Украина, но налицо, мол, мировой кризис. Мы привыкли понимать кризис как периодически повторяющееся расстройство или падение экономики. Сейчас слова “периодически” и “экономика” – лишние. За нынешним кризисом не последует подъем. Мы всем миром вошли в эпоху системного кризиса человечества. Речь уже далеко не об экономике. Речь об усталостном надломе человечества, о захламлении мира ненужными вещами, о падении достоинств человека (благородства, честности, милосердия), о лавине извращений, о поражениях духа и победах потребительства…» Далі оглядач дає розгорнуті (шо нині, на мій погляд, вкрай нечасті рецензії на значну кількість творів «склянчан» минулого випуску. А завершує свої роздуми пан Єременко цілком оригінально: «… Нас ждет Война. О мире можно только мечтать. И тихо радоваться ему. А ожидать нужно Войну, ожидать всегда, и быть готовым к ней. То есть, быть готовым умереть внезапно и мучительно.
Чтобы спастись, хотя бы на прощанье, мы должны принять иудаизм. Это второе моё ноу-хау. Не посадить на наше Тело иудейскую Голову, но именно самим принять иудаизм. Мы все должны стать иудеями. Только так мы – гои – сможем выйти из своего ничтожного сословия. И не только выйти, но и войти, – влезть во всемирную власть, в “элиту”, в Каганат».
Цікаво, чи не так?
Застережу, есей пана Єременка «Троянский конь» слід читати увесь. Він написаний талановито, із гумором, саркастичними пасажами та сміливими гойданнями на вихвалці сучасного літ-простору.
Із інших публікацій ми взнаємо нашу дійсність і навіть дещо більше про загальний «портрет» літератора України, Росії, Ізраєлю.
Знаний драматург та скандально-відомий своїм романом «Украинская каб(б)ала» Анатолій Крим презентує нарис про другий бік творчого життя Леоніда Фінкеля, а сам Леонід поданий розлогим філософсько-несумним твором «Наедине с жизнью», де пише от що: « …О чем думаю, долгими часами бессонницы? Чего боюсь?
Ну, во-первых, бессмыслицы существования. Жена Раиса не так часто пользуется моими услугами при покупках. Наверное, не устраивает мое выражение лица. Недавно заходим в магазин. Наблюдаю за дамой. Одну картофелину взяла, повертела, рассмотрела, положила на место, затем другую взяла. Минуту раздумывала, затем вернулась к прежней. Ушла. Снова вернулась. Перебирает. А в это время продавщица засунула голову в холодильник и что-то там ищет. Голова в холодильнике, а все остальное – наружу. Постоял, посмотрел. Жить почему-то расхотелось…»
По ходу читання я знайомлюся із чудовою поеткою Євгенією Більченко. Сім сторінок, відданих журналом під її зовсім свіжі віршовані роздуми та жучки чорних літер:
«На том свете гарсоны наш покрывают счёт.
На том свете в костёлах греют вином с борщом.
И, согласно индийским правилам вечных Вед,
Святой Пётр переводит души на красный свет…»
Раджу усім, хто ще не знайомий із творами цієї майстрині художнього слова, почитайте її твори! Не полінуйтеся набрати в і-неті її прізвище. Відкриєте для себе світ. Він мов неприбраний стіл Мьоріке… А ще раджу прочитати твір, жанр якого я не наважився визначити. Написав його Юрій Шеляженко, назвавши «Федераліст». У ньому йдеться про Самуїла Чейза та Сполучні Штати і не тільки.
Приємне враження залишається і від рим Володимира Глущенка із Слав`янська, поетки Олесі Григор`євої із Києва, Сергія Левченка із Черкас.
А вже коротесенька новела Олександра Волкова «Солдатик» нікого не залишить у байдужому спокої, почитайте!
Деякі із «героїв» творів публікацій журналу живуть у кожному із нас. А якщо і не в нас, то поруч із нами.
Тож хочу побажати усім нам побільше живих літературних журналів, одним із яких і є «Склянка Часу».
Сумирний
(Джерело:
Клуб Поезії)
|