Галина Вдовиченко. Маріупольський процес. –Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2015 – 288 с.

Кохання, загартоване війною, стало однією із провідних тем нового роману «Маріупольський процес» популярної української письменниці, журналістки Галини Вдовиченко. Особисто в мене виникло бажання прочитати цю книжку, коли почув про неї під час перегляду телеверсії конкурсу «Коронація слова», в момент присудження шановній письменниці гран – прі в номінації «Гранд коронація слова» за цей актуальний та болісно правдивий роман про війну з російським агресором на Сході України, яку політики чомусь досі називають Антитерористичною операцією.

Роман читається напрочуд легко в плані стилю його написання, але водночас важко переживається кожен його епізод, сповнений вражаючої реалістичності та драматизму. Як слушно зауважує Олександр Лопачук, боєць 3-го батальйону територіальної оборони «Воля», «таке враження, що автору цього роману хтось надиктував про ті події на Сході. Той, хто усе це бачив і пережив».

Вже з перших сторінок читач поринає в атмосферу оповіді, причому, це відбувається настільки виразно, що іноді виникає враження, ніби відчуваєш п’янкий аромат солодко –кислих соковитих «жерделів» (так місцеві жителі називають абрикоси), або бачиш велетенську розлогу крону «баргарона» (так місцеві жителі називають черешню) . Проте в цю мирну панораму вривається жахіття війни, коли люди ховаються від обстрілів у підвал, живуть «сьогоднішнім днем» і не знають, що очікує їх завтра.

Головні герої Ольга та Роман спочатку постають перед читачем, як люди із двох різних світів, із різними почуттями, думками, переконаннями, світоглядом. Вона просто жаліє полоненого «укра» і, навіть, сама не розуміє чому так до нього ставиться, а він намагається «вижити попри все». Кохання зароджується в їхніх серцях повільно, ніби розпускаючись, наче пелюстки чарівної квітки, а згодом вони усвідомлюють, що вже не уявляють навіть миті свого життя одне без одного і… відчувають стукіт коханого серця на відстані тисяч кілометрів під «Градами» та ворожими кулями.

Ще однією наскрізною темою книги є незламна віра воїнів, волонтерів та всіх захисників в те, що Україна та наш народ є і буде, попри жахливі втрати побратимів, котрі стали ріднею, ділячи в окопах ковток води чи шматок хліба.

Змальовуючи будні фронту у долях своїх персонажів, авторка доводить, що тут, на передовій, де смерть чигає за кожним кущем, а кожний необдуманий крок може стати останнім, звичайні речі, про які навіть не замислюєшся у мирному житті, є справжньою «розкішшю».

Особливо вражають епізоди виходу Романа та чотирьох його побратимів з Іловайського оточення, коли мужні українські воїни стояли зі стрілецькою зброєю проти російських танків: «Повзти, повзти, бо позаду нічого живого, лише охоплена полум’ям інкасаторська машина і чорний дим, що запинає дорогу». І, лише коли найгірша небезпека позаду, хлопець наважується написати коротеньку СМС-ку двом найріднішим людям: «Мамо, я поїв і у касці. Усе добре, не хвилюйся, тут поганий зв’язок»… «Олю, я живий. Дочекайся».

Книга інтригує, хвилює, захоплює читача до останньої сторінки, а відкритість фіналу роману, мимоволі, наштовхує на думку, що неодмінно має бути продовження історії двох світлих закоханих душ, що озиваються назустріч одна одній крізь морок та безодню лихоліття…

«Ольга слухає ніч, відкинувши ковдру, тримаючи руку нижче пупка. Уздовж її сяючого живота проходить світла смуга Чумацького Шляху. Під долонею гаряче. Там починає свій путь Божою дорогою нова зірка галактики. Вона вже існує, крихітна наче зернятко, вона посилає ледь чутні сигнали й випромінює тепло…»

Життя триває...

Кохання, загартоване війною, чи... АТО?.