Цей роман мав би з’явитися у 2007 році. Принаймні, так він був написаний. Не знаю, чи змінилося би щось тоді у житті цього роману чи її авторки, але те, що ми би отримали хорошу книгу майже десятиліттям раніше, - факт незаперечний.
Авторка закручує інтригу з перших сторінок: є загадкова вона, що гуляє між золотим листям прозорої осені, і є він з французьким акцентом, який перепитує її, що вона робить у цій країні. А вона відповідає так просто: «Я тут живу». І все… хвилева тиша… А далі вир персонажів та подій. Він і вона зникають. І з’являються лиш у фіналі твору для того, щоб ота загадкова вона повторила не менш загадковому французькому йому, що вона тут живе. Але про це згодом…
Роман «Я тут живу» - твір про людей у місті, людей міста і місто в людях. Сюжет розгортається навколо невеличкого бюро нерухомості. Продажі-обміни квартир, за якими людські долі – і тих, хто продає, і тих, хто купує, і тих, хто при цьому виступає посередником.
Час дії роману – три тижні осені, коли начебто нічого особливого і не сталося. Просто звичайні дні у звичайному місті. Дні виживання, пошуку місця під сонцем і дні насолоди під отим сонцем. Авторка означила цей твір як «роман про маленьких людей у великому місті». Дія відбувається у Києві. Топос міста є визначальним, як і його різноманітні локуси: квартири, кав’ярні, парки, будинки, готельні номери. Мабуть (хай пробачать мені кияни), якби змінити назви вулиць, районів, то це міг би бути і Харків, і Донецьк (той, ще мирний). Та будь-який мегаполіс. Зрештою, у цьому романі вражає не місто, а люди. Їхня щирість, відкритість, відвертість. Це герої, до яких відчуваєш симпатію, бо вони справжні – і у своїй святості, і у своїй гріховності. У творі немає хороших чи поганих. Є звичайні люди, які у певних обставинах здатні як на підлість, так і на шляхетні вчинки. Звичайні чоловіки, які не вбивають драконів і звичайні жінки, які не вимагають тіл отих убієнних драконів як доказів вірності та любові.
Роман шалено позитивний. Але одразу хочу застерегти, що це не гламур, не ванілька (певно, то наша із вами біда, що будь-який позитив у літературі ми намагаємося обізвати гламуром). Це роман про те, що можна плакати і сміятися, любити і ненавидіти, допомагати і проходити повз. Це роман про свободу вибору, який людина робить щодня і є щасливою тому, що може зробити цей вибір, навіть коли він і не на її користь.
Роман неймовірно мудрий і життєствердний. Він про те, що не потрібно жити ні спогадами про минуле, ні думками про майбутнє. Потрібно жити вже і сьогодні, а ще мріяти. А минуле… Воно приходитиме у найнесподіваніші моменти, але якщо ти впевнений у собі і самодостатній, ти зможеш достойно і прийняти його, і відпустити.
Роман неймовірно закручений. Живеш від сторінки до сторінки в очікувані: ну, хто ж оті загадкові він та вона. І розгадка приходить у найнесподіваніший, у найменш очікуваний момент. І стає трохи прикро і сумно, що історія вже скінчилася. Але чи скінчилася направду вона? Є авторка реальна, тобто Міла Іванцова, є авторка вигадана, є вигадані герої вигаданої авторки. Хто із них найреальніший – вирішувати читачам. І будь-яке рішення не буде програшним. Бо ж немає програшів – є очікування перемог і перемоги, нехай крихітні, але ж перемоги.
Якщо ви любите книги, в яких усе чітко і зрозуміло, то краще відкладіть цей роман і не читайте. Бо у ньому так і не зрозуміло, а що ж буде далі, чим усе завершиться. Так само, як у житті. Авторка немов відчиняє двері до будинку з багатьма кімнатами, водить ними читача - так, як агент з нерухомості будинком, а потім несподівано зачиняє двері перед нашим носом. І чуже життя залишається за зачиненими дверима. Сюжет розіграно, маски знято. А далі їхнє життя триватиме вже без твого споглядання. І усе, що тобі залишається, - сісти біля авторки і придумати свою версію історій життя романтично-чуттєвої Юлії Петрівни, амбітного Стаса, ніжно-наївної Олі, Дорогого Клієнта та інших персонажів.

Ми тут живем.