Любов, породжена війною

Вдовиченко Г. Маріупольський процес: роман / Галина Вдовиченко. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. – 288 с.

«Він. Вона. Війна» — ці три слова на обкладинці книги «Маріупольський процес» Галини Вдовиченко відразу підказують читачеві, що за мить розгорнеться перед ним у тексті. Письменниця, яка добре відома українцям, передусім, як авторка жіночих романів, цього разу взялася за далеко не жіночу, болючу та актуальну тему війни на Сході України.
«Роман починав писатися на початку вересня 2014 року, коли була серйозна ситуація під Маріуполем. Я знала, що це місто не здадуть, воно саме не здасться, залишиться українським», — ділиться Г.Вдовиченко. Ще однією причиною, чому письменниця зважилася на прозу про АТО, стала історія, яку вона почула від поранених бійців у Львівському госпіталі: про кохання між українським захисником і сепаратисткою, батьки якого після загибелі сина забрали вагітну дівчину до себе у Львів.
Ця історія й лягла в основу «Маріупольського процесу»: у творі йдеться про кохання між Ольгою, вона родом із-під Маріуполя, та Романа зі Львова, якого взяли в полон бойовики.
Героїня твору, не вступивши до вишу, деякий час живе сама з хворою літньою бабусею, братом-сепаратистом Вітьком, що пішов до загону озброєних сепаратистів, і тепер дівчина змушена варити їм обіди. Роман, діставши поранення й контузію, потрапляє в полон до проросійських найманців. Його віддають Ользі у своєрідне рабство: бранець має виконувати в обійсті дівчини господарські роботи, з тих, що мав вже давно зробити її брат, але так і не зробив. Отож, Роман мусить допомогти дівчині врятувати підлогу хати, яку з’їдає грибок. Та якоїсь миті вона усвідомлює, що річ не у підлозі будинку. Цей «фашист» полонив її серце, бо не такий, як усі. «Справа не в нашивці на рукаві, не в тому, що чужий. У чомусь іншому. Для брата та його хлопців він ворог. А для мене хто?» — запитується Ольга . Так само Роман поступово розпалюється почуттями до дівчини, хоча у деяких моментах різко з нею не згоден.
«Маріупольський процес» — твір не так про війну, як про людину в лихоліття війни, про любов, що змінюючи людей, здатна стерти межі й здолати найскладніші обставини. Роман попри воєнну тематику напевно віднести до жанру традиційної воєнної прози навряд чи можна. Так само, як і до традиційного історичного жанру. Однак у книжці Г.Вдовиченко дуже органічно поєдналися ці два типи літературного твору. У результаті такої еклектики маємо високоякісний роман про сьогоденну війну на сході України та про події, які передували їй. Так, авторка згадує про дні, коли Маріуполь «трусило у лихоманці: прапори над міськрадою, то такі, то такі. Бійки, бити у руках, перестрілки… Поранені, вбиті, взаємні звинувачення» . І, звісно, не оминає увагою важливу подію цієї кривавої історії — Іловайський котел.
Разом із тим, авторка покроково й посторінково описує, як війна перевертає світогляд людини і породжує появу нових цінностей у її житті. Як вона здатна перевернути життя пересічних людей та відлунюється навіть спокійної хвилини. Так, для фронтовиків «помити ноги і змінити шкарпетки – тепер це розкіш, не завжди дозволена, не завжди можлива», «ноги у гарячій воді – це кайф», а у тих, хто потрапляв під обстріли, тепер добре загострене відчуття ціни секунди. Та й сам Роман, який до війни працював у салоні електроприладів, захоплювався зимовими лижами та літніми походами з друзями у гори, тепер здригається посеред ночі та шукає автомат, сприйнявши за вибухи стукіт балконних дверей від протягу вночі. Разом із тим війна породжує в людях мудрість: приходить розуміння істинних слів, почуттів. Розгорнуто й неспішно оповідає письменниця, як війна ятрить рани батьків, що чекають своїх дітей із фронту; синів, які мріють про повернення додому, турботу, гарячу домашню їжу.
У «Маріупольському процесі» гармонійно поєднані суворість (тема війни) та ліричність (тема кохання, дружби, стосунків з батьками) та це відчувається, передусім, у розвитку динамічності сюжету. До слова зазначимо, що у другій половині книги спостерігаємо ритмічну зміну «кадрів». Йдеться про епізод перебування Романа під Іловайськом, де на нього чекали 4 дні під обстрілами та 10 днів виходу з оточення, та одночасний епізод, як батьки дивляться парад у Києві на День Незалежності.
Окрім власне війни як такої, авторка зібрала й представила у романі практично усі її складові. Одним із них є тема пропаганди, котру веде Російська Федерація. Ользі спершу важко усвідомити свою симпатію до Романа, адже по телебаченню (російському!) показують київську хунту та фашистів зі Львова. При цьому ані вона, ані її рідні зовсім не осмислюють критично отриману інформацію, щиро й наївно по-дитячому сприймають усе на віру. Так живе частина суспільства, й не тільки на Сході України, їм легко нав’язати стереотипи, вони піддаються пропагандистському впливу і не здатні відділити зерна від полови. І цим заввиграшки користуються ті, хто вважає себе політиками різного штибу, політтехнологами-маніпуляторами, зрештою, охочі створити власну «багатоходівочку». Підтвердження тому — промовистий епізод, коли Роман запитує Ольгу, що Європа особисто їй зробила поганого. Відповідь на це цілком очевидна: «Ні хорошого, ні поганого. У тому й справа. Ніколи вона там не була, у тих європах. Вони самі по собі, ми самі по собі. Із села ніхто там не був. Зі звичайних людей, не з начальства. На заробітки дехто їздив, але у протилежний бік, до Росії. Минулого літа на виїзді на трасу стояв величезний щит – із цінами на продукти у нас і в Європі. Для порівняння. То хто б туди захотів після цього?.. Воно нам надо?... Пригадала ще один рекламний щит, і теж на трасі – жіночі рожеві фігурки за ручки тримаються, а між ними серце. І чоловічі блакитні фігурки – теж за ручки. Серце між ними, любов. І напис. Хтось там, якесь об’єднання чи партія попереджає про європейські звичаї» .
А далі минає час і особистісні бачення, настрої, страхи розростаються до майже загальнонаціональних масштабів. До прикладу, це боязнь змін, що перешкоджає поступу як окремих людей, так і народу. Іншими словами, як влучно написала Г. Вдовиченко: «Якщо випустити з вольєра народженого у неволі, той звір на свободу не побіжить, тулитиметься до ґраток, бо він не знає, що таке свобода» .
Що цікаво, письменниця і в цьому романі не змогла зрадити позитивній прозі, в нішу якої так чудово лягли усі її інші твори. У «Маріупольському процесі» вона не акцентує увагу на обставинах, коли людина людині вовк. Навпаки — демонструє, як в такий непростий час, люди знаходять порозуміння, як війна змінює їхні переконання із, здавалося би, діаметрально протилежних площин і світоглядів. Як пояснила в одному зі своїх інтерв’ю авторка, «Мої донецькі – це люди в чомусь особливі, без негативного контексту». Справді, впродовж усього твору читач не відчуває якогось виразного негативу укрів до сепаратистів. Той самий Роман не зненавидів ворогів, тих, хто знущався над ним у полоні. Навіть більше – саме в неволі він побачив, як люди живуть на Сході України, побачив їхні звичаї й скуштував місцевої кухні й був вражений тим, «яка ж наша кухня багата!».
Попри те, що Г.Вдовиченко вже неодноразово описала Львів в усіх своїх творах й зробила його повнокровним персонажем сучасного роману, у «Маріупольському процесі» вона знову звертається до образу древнього міста. Саме сюди, на запрошення матері коханого, вперше приїжджає Ольга, яка ще нікуди далеко не мандрувала. Її вражають вишукана архітектура й чемні перехожі — таких міст дівчина ніколи не бачила.
Загалом поєднання таких двох тем, як любов і війна, розбурхує емоції читача вже від перших сторінок книжки. «Маріупольський процес» викликає різноманітні емоції: хвилювання за героїв, співпереживання їм, особливо під час щемливих сцен прощання, читання Романом зворушливого до сліз листа Ольги.
Авторка лишає відкриту кінцівку, що цілком логічно, адже бойові дії на Донбасі тривають. Тож хочеться вірити у щасливий the end цієї історії і для України, і для для героїв «Маріупольського процесу».

Любов, породжена війною.