2015 рік. Триває війна на Сході. Ми програємо, бо держава неправильно визначила головного ворога. Перемогти треба не росіян і Хуйла, а кацапів і Кремлядь. Росіян більше не існує: останні з них покинули Росію у 1920-х. А ті, хто залишилися звуться кацапами: керована маса з міцною радянською прошивкою. Хуйло – маріонетковий персонаж, бо справжня сила за ним – міфічна істота Кремлядь: потужна мережа впливу, на службі у котрої і люди, й інформація, і потойбічні чудовиська. Уже тривають два фронти – реальний та інформаційний. Аж от-от має відкритися третій: у бій ідуть одні чудовиська. Ними з українського боку керуватиме наш головний фахівець із монстрів – Владюша Бар-Кончалаба, автор посібника «Сто чудовиськ України».
Владюша «бігає» від призову, адже надто цінний для країни як параантрополог. Але повістка знаходить і його. Побувати на передовій, однак, не вдалося: його вербує Кривавий Пастор (саме так). Військо з чудовиськ допомагають зібрати бійці Мовчун і Бухгалтер та Біла Вбивця (це жіночка, в неї Владюша закоханий). Стається кілька локальних сутичок. Проти зомбі-нквд’истів виступлять жертви Голодомору («голодоморна січ»). Проти навали письменників-українофобів – Розстріляне Відродження («вогняні письменники»). На перехват «чапаю» вийде спішно ексгумований полковник Болбочан. Проти російського шансону і попси – Хамерман знищує віруси. Проти їхнього «олександра матросова» діятиме герой уже нашої війни, демобілізований через втрату кінцівки атошник Бухгалтер (який у своїй квартирі на Печерську про всяк випадок зберігає гранатомет).
Паралельно відбувається пошук Українського Героя, котрий має на озброєнні магічні Хрест і Шаблю, і з появою котрого війна просто закінчиться. Все стримить до Останньої Битви, в якій «наші» дивом (буквально) перемагають. Війна ж триває. У фіналі Владюша принесе себе в жертву, і своєю смертю відверне увагу від приходу Українського Героя.
Це настільки очевидний для епічного фентезі сюжет, що про його неоригінальність і говорити незручно. Щодо міфів, які раптом втілюються в повсякденності, то і цей прийом мотивований специфічною умовністю фентезі («Американські боги» Ніла Ґеймана то там, то тут вітаються з «Третім фронтом»). Але в підході Івченка до жанрових формул є один (насправді один-однісінький) оригінальний ракурс.
Владюша питає у Пастора, чому той не звернеться по допомогу до «наших західних союзників», адже Америка знається на супергероях. Але річ у тім, що Суперегерой за визначенням обмежений Законом. Його сили перестають діяти там, де починаються нормативи людського співіснування. Над «нашими» потворами наразі закону немає. Владюша агресивно критикує політику держави, він радикально розмежує «державу» і «країну», корумпованість влади на всіх рівнях викликає його агресивне праведне роздратування. В Україні Івченка продажними зрадниками є всі: від секретаря провінційного військкомату до президента (так, він теж є серед героїв «Третього фронту»). «Державний механізм в Україні досяг такого ступеня деградації, що…» – це початок більшості численних промов Владюши. Живильним середовищем для Супергероїв є демократія, а в світі Івченка панує анархія. (Махновцями команду Владюши в книжці назвуть не раз – з іронію і без, з осудом і без). Тож обійдеться циганське весілля без марципанів: відновлювати справедливість в Україні доведеться не героям, а чудовиськам.
Писати роман про війну за стандартами фентезі – продуктивний хід і тому не новий (сам Івченко вже це робив, наприклад, у «2014», щоправда не в таких масштабах). Фантастичне в такому творі не «відміняє» реального, а доповнює його. Та й психологічно ця акція достовірна: війна як граничний стан людського досвіду робить цей досвід і ненормальним, і нереалістичним. Абсурдна гротескна деформована реальність – неабиякий простір для фантазій і художніх умовностей. Ось тільки результат цієї акції двозначний, і теж психологічно насамперед.
Дія роману, повторю, відбувається 2015-го. Країною бігають фантастичні потвори, відкриваються портали в паралельні виміри, на часі – остання битва добра зі злом. І тут же виникає похапцем згадка – чоловік однієї з дієвих осіб загинув під Іловайськом. І тут же поспішлива інформація – один із героїв тоді ж сильно пораненим вийшов із оточення і потрапив до сепарського полону. І тут же – хлопці з передової, які забулися на свої імена і реагують тільки на позивні. І тут же стрімкий телетайп – сьогодні маємо стільки-то «трьохсотих»… Нагадаю відому максиму: справжня трагедія – та, де гине не герой, а хор. Чому за масовку Івченкової битви монстрів правлять жертви реальних боїв? – Запишемо цей сюжетний хід за розрядом «сарказм».
Стьоби і карнавали «Третього фронту» виправдані одним зі структурних елементів світу, який Івченко творить (фентезі все таки). Річ у тім, що зустріч із чудовиськами викликає в людини напад лютого жаху – страху за межею терпіння. Страх людину і виказує: чудовиська його чують. Але цей самий страх дає досліднику змогу вчасно істоту запеленгувати. Опанувати жах можна тільки через сміх: «Не рухатися й не боятися. Як би не було страшно – не боятися. Думай про щось смішне. Якийсь випадок із життя, коли ти реготав як божевільний. (…) Згадай щось смішне. Страх не любить сміху. Коли мені було пекельно страшно, я реготав, щоб урятуватися. Смішні історії, анекдоти, жарти. Спокійно!». Отже, послання таке: регочемо нашим жахам просто в обличчя – і так виживаємо. Пишемо про війну на Сході байки за участі упирського ФК «Партизан» – і сміхом долаємо жах. Щось штибу ритуального сміху і ритуальні забавок на похороні – регіт в ім’я життя. (Я вас переконала? – Бо сама в адекватності такому підходу щодо прози про війну я таки не переконана. Зарано, як на мене, настала у нас «весна для Гітлера»).
Втім, є в «Третьому фронті» й інший спосіб боротися зі страхом: знепритомніти. Тоді не буде, щоправда, смішно, але не буде і страшно. Владюша в романі втрачає свідомість більше як півтора десятка разів. Ще Владюша спить, плаче, погрожує і банячить. Реєстр його дій і станів обмежений.
Ці курйозні знепритомніння бачу як таку собі унаочнену недосконалість культурної пам’яті. Змісти «Третього фронту» реально зводяться до однієї думки: зберегти щось у пам’яті і невиправно не пошкодити це щось – неможливо. Отже, Владюша на мить втрачає свідомість і обнуляє свої табула раси, які тепер годяться для записування нових спогадів. Бо робота в нього така – пам’ятати те, що інші забули. Або не на мить, а на години. І це уже не зомління, а п’яний сон – другий улюблений стан Владюші.
Ні, я таки припускаю, що герою Івченка може просто подобатися спати і пиячити, а нервова система в нього така розхитана, що кільканадцять разів на день його нагло «вирубає». Але де факто ми маємо Героя, який проспав Останню Битву. До речі, Герой – це такі «людина вчинку», сон і втрата свідомості – це щось вчинку протилежне.
Але ось вона, Остання Битва за Івченком. Поки «наші» і «ненаші» потвори кубляться, Владюша і його побратим Бухгалтер (виснажені й поранені) відсипаються: «Я попив. Потім він пригостив мене сухим пайком, який узяв ще з гвинтокрила. Поїли й заснули. Я прокинувся першим, бо боліли нога і бік». Ви теж згадали той мем із чарівної казки, коли оживляють померлого головного героя – королевича там, царевича чи якогось ще телесика: «Як же довго я спав!»?
А я згадала ще й ремарку одного з героїв «Бойні номер п’ять»: перше, що втрачаєш під час війни, – зачарування героїзмом і героїкою. Горопашний Владюша – не герой, то ясно, він – погано прихована пародія на героя. Його робота в романі – показати нам способи, у які можна стрімко позбавитися індивідуальної пам’яті (набухатися і вирубитися, так). А нагадаю між тим, Владюша – спец із пам’яті колективної. Отже, пам’ятати гуртом значно легше, коли кожний окремий у натовпі непритомний… Здається, тут «Третій фронт» стає по правді смішним. І той істеричний регіт – це «негативний» зміст сміху.
Щодо сміху, є в ньому одна страшно складна в етичному плані річ. Але чому я говорю тільки про етику? Ця ж властивість сміху робить його й естетично складним явищем. Сміх суперечить причині, яка його провокує.
Всі герої «Третього фронту» уже зустрічалися в інших книжках Івченка. Автор чесно робить виноску після кожної частини – де і в якому романі/повісті можна почитати більше, скажімо, про Андрюху, Дику Ганну, Білу Вбивцю, Велику Маму та ін. Повноцінним героєм «Третього фронту» стає і найуспішніший герой Івченка – Іван Карпович… Існує така практика в серіалах (припадає десь на 5-6 сезон), яку звуть фанатська серія. В такому епізоді з’явиться не тільки герой, а й актор, який його зображає; часто – режисер власною персоною, покажуть зйомочний майданчик, часто – озвучуються якісь внутрішні «клубні» жарти. Починати дивитися серіал саме з цього епізоду, ясно, не варто. Так ось, «Третій фронт» – фанатська серія серіалу «Владислав Івченко». В цьому ракурсі книжка кумедна і навіть наївно-мила.
Перекажу тільки один момент. Проти «штірліця» треба виставити харизматичного сищика, створеного через серію детективних історії. Вибір Владюши випадає на Івана Карповича. Для цього він переконує уряд впровадити масове читання романів Івченка. Щодня вручаються грошові премії заповзятим читцям, все нові тиражі книжок розлітаються із книгарень, все нові переможці серед новоспечених аматорів Івана Карповича отримують гроші за свою прихильність. Так, в самоіронії автору не відмовиш. Призначити свого героя на роль культурного міфу, але погодитися смиренно з тим, що читати історії про нього можна тільки за гроші. Цей сюжет із Іваном Карповичем підсилює ще один персонаж. Письменник-міфотворець. Він наділений силами оживляти все, про що пише. Писати, правда, давно покинув, бо рідкісний графоман із хворобливо багатою уявою. Саме він за вимогою Владюши прикличе у «Третій фронт» Андрюху, Сірка і Дику Ганну, котрі допоможуть головним героям покарати нечистоплотних державних мужів.
По правді, це і є те єдине, що варте в книжці уваги. Момент суто сатиричний. Те, у який спосіб і хто саме з пожильців наших колективних спогадів претендує бути героєм. Як зробити з культурного міфу зброю? Точніше щодо «Третього фронту», чим озброюватися за відсутності культурних міфів?
Чудовиська Івченка – всі: ідеологічно «наші» і «ненаші» – є образами, наділені впливом. Вони не так агенти уяви, як агенти колективної пам’яті (хоч би що то воно було). Інколи – буквально агенти, як-от «штірліц». Це те, що природу чудовиськ визначає, окрім жаху, який вони провокують: їх пам’ятають, їх постійно відтворюють. Коли якогось персонажа постійно згадують тисячі людей, він втілюється на чудовисько. Бо спотворень при роботі пам’яті не уникнути.
Ось «їхні» чапай, гагарін, космодемьянська і деньперемоги, наприклад. Чапай – кіборг-кентавр, який боїться води. Космодемьянська – молода жінка зі слідами зашморгу, яка плюється вогнем. Гагарін – таке собі UFO зі соплами замість ніг і посмішкою людожера, потужний авіа-винищувач. Деньперемоги – гігантський старий, обвішаний із ніг до голови медалями; в чому саме його сила, не ясно, але він – один із найпотужніших в армії Кремляді.
А ось «наші»: Мертвосуд, Ментожер, Салогуб, Шпиль. Мертвосуд був продажним суддею-наркоманом, а після смерті совість прокинулася, і він почав відкушувати голови всім, кого визнає винними (тобто взагалі всім). Людина Борщу літає і відбивається свинячою кісткою, його живить насолода їдців борщу. Жахливий кітч – типу «масштабного вселюдного» національного фестивалю борщу – виявляється, має прагматичний зміст: треба прикликати на допомогу чудовисько. Відкривається такий собі сакральний зміст поганого смаку. Ментожер був закатованим міліціянтами дрібним бізнесменом, а після смерті перетворився на істоту, яка харчується ментами – особливо у грудні, на їхнє професійне свято. Його може активувати просто присутність міліціонера поруч, бо безвинних ментів не бува. В цьому сюжеті випливе згадка про Врадіївку, природно. А боротися він буде з «беркутнею». Саме Майдан і Врадієвка «творять» тут Ментожера, і то переконливо. Салогуб – наче все і так ясно. Їмо сало – оживлюємо потвору, яка їсть тих, хто харчується скоромним у пост. З Шпилем ще простіше – це Голем (чому зненацька Голем стає «питомим» українським міфом, не питайте; головне, щоб не радянське).
Незабутні образи незабутні через свою екстраординарність або через системне нагадування. Поруч із ними треба шукати невиразних понять – бо власне змісти культурних міфів творять саме ці невиразні поняття. Ностальгія, скажімо, яка працює на Кремлядь. Її модель-взірець – військовий парад. Нагадаю, що «деньперемоги» – один із «їхніх» головних монстрів. Наш же головний, Людина Борщу, теж з’являється через протокол і певний набір колективних дій – але це уже не парад, а карнавал. Масоване урочисте надмірне споживання їжі. Достатньо для національної ідеї? Чому ж ні; під час карнавалу, зрештою, можна все. Там, де неможливо реконструювати традицію, обов’язково постає фантазування.
«Третій фронт» фантазійно осмислює події, які переживає тут же, в реальному часі. І при цьому книжка вражаюче несвоєчасна. Івченко населяє своїми потворами не «свою», а «нашу» реальність. Реакція на цю акцію буде природно різнитися – від «сміху» до «плачу»; але вона приречена бути риторичною, якщо не ритуальною. «Третій фронт» – не мрія про Героя, якою щосили прагне постати. Це туга за міфом, за буквальною розповіддю про Героя. Так, наче все уже відбулося, і нам залишилося тільки про це розказати. У той час, коли подія все ще триває. Сміючись, попрощатися зі своїм минулим – не така вже погана ідея. Сміючись, прощатись із чужим теперішнім… ну, не знаю.
Джерело: <a href="http://litakcent.com/2017/01/10/parad-monstriv/">ЛітАкцент</a>
