Якби спробувати відповісти на запитання, чому пишуться вірші, одним реченням, те речення, певно, розтягнулося б на сторінок зі сто. А коли відповідь ще спробувати заримувати, то й поготів.
Напевно, немає людини, прив’язаної до слова, яка б не задавалася цим питанням і не шукала на нього певної відповіді. Відповіді нібито й однозначної, але поданої в таких різнопрофільних барвах, що перетворює декілька фраз в нескінченний потік розмаїтих та вишуканих думок, яким немає краю, але в тому і є своєрідний присмак радості та щастя.
Щось подібне відчув і при ознайомленні з «Вісником VI-го Міжнародного поетичного конкурсу «Чатує в століттях Чернеча Гора». Солодкий трунок неповторного варива з людської думки, приправленого душею та поетичною складовою, просто зачаровує й кидає в хміль радості від того, що в Україні живе душа. Велика, зачарована, вдумлива, неповторна, широка, масштабна всеоб’ємна й конкретна до дрібниць водночас, крихка, як сніжинка, міцна, як криця, гірка, як полин, від дійсності, й солодка, як мед, від мрій, зі сльозою зажури на усміхнених устах і сонячним зайчиком радості на порізаному зморшками проблем чолі.
Можна ще писати й писати епітети, бо емоцій, як моря, від берега й до берега, але мушу відійти від славослів’я, бо конкурс перш за все вимагає ще й порівняльних характеристик.
Щодо поетичної складової представлених у Віснику віршів, то вона, звісно, є різною. Від довершеності до певних хиб у вигляді порушень ритміки віршів, наголосової складової, орфоепії та інколи й орфографії. Але то технічна складова, яку з успіхом іноді перекриває духовне джерело образності та самобутності думки. Хоча технічну складову, звісно, ще ніхто не відміняв, і довершеність, коли вона присутня, тільки додає барв, але ніколи не відбирає енергетику.
Задана тематика конкурсу малася б створити антураж схожості творів. І що саме головне, цей антураж присутній не надто. Сам здивувався, коли побачив у текстах таке розмаїття біля конкретного, здавалося б, запитання.
Та все ж твори певним чином можна систематизувати в певні блоки.
Першим і найбільшим я б назвав блок, де автори намагаються більш-менш точно й прямо дати відповідь на поставлене питання. Це може бути по-дитячому залюблено, тихенько й тепло, як у Акімової Г.В., Старицької О.В.; з величезною подякою до Бога, як у Бендебері Л. Є., Козя Ю., Федчишина І.М.; просто через свої відчуття, як у Білої Лани, Стеценка С.А.; через суміш поклику й відчуття недосконалості, звідкіля пробивається порив, як у Булах Т.Д., Кіпніс Є.Н.; через пафосне відчуття приналежності до слова, як у Волчанської С., Гапєєва Л.В., Гершковича М., Григор’єва В.М., Демченко Ю.В., Коваленко Л.М., Коломієць С,А., Кравченко В., Мироненко М.Л., Новикова Ю., Омельченко Л.О., Твардовської І.М., Терещенко С.О., Типчук Д.М., Узікової О.В., Шевціва М., Шиманського В.Д., Шимка О.Г.; переплетіння душі та поезії, звідки виплітається саме життя, як у Гонтарук Л.Р., Шабанової Л.С., Шумакової А.Ю.; через свій колорит, свою гаму відчуттів у прямій відповіді на прямо поставлене питання, як у Гудзіської М.Ф., Копчук І., Паучек О., Підвисоцької Л.В., Приймака В.В., Романенка П., Ручай Г.; еклектично й сумбурно, але із зануренням у глибини, як у Дущак Л.О., Живолуп Л.І., Ільницької Л., через процес народження вірша, що переходить у відповідну значимість твореного, коли «блукаєш по коридорах», як у Калеви Т., чи «щоб молоді Сашки й Івани талантами сади встеляли», як у Яцкової Л.М.; через риторичність на грані неможливості відповіді на питання, як у Кот Л.; через заперечення чорноти пера задля його висвітлення, як у Левківської Н.В.; через пошук гідних носіїв слова, як у Островської Т., через метаморфози життя, що зміщуються у метаморфози відчуттів, як у Соловйової В.С., через видимі й невидимі частини мосту-слова, як у Ткачука О.І.
Та найбільш удалим з даного блоку віршів вважаю вірш Гармаш Людмили. Від нього віє відчуттям, що ти нібито присідаєш зі Всесвітом на одну лаву і він з тобою говорить твоїм віршем і своїми зорями, де навіть не ясно, хто зі співрозмовників говорить про вірші, а хто про зорі.
Другий блок віршів конкурсу я б охарактеризував, як такий, де автори, описуючи процес творчості, намагаються одночасно побіжно дати й відповідь, поставлену в назві конкурсу. Відповідь тут звучить не прямо, вона завуальована, тож її інколи треба відкопувати, як скарб, перевертаючи гори часу, котрі забирає творчість. Та від цього значимість загадки не падає, навпаки, зростає. Таким шляхом бузково й загадково прямує Гафінець М.В.; через певну узагальненість поетичних візій Бовикін С.М.; через вогниво віршотворення аж до Божої втоми сьомого дня Борвій Є.; через щоденну працю задля пошуку запаленої свічі любові Коваленко Л.М., Ковальчук О.Й.; крізь «леза болю» і «крихку магічність» Корець Н.М.; через батьківську хату, як символ і предтечу віри в слово Маковець О.Й.; через первинність душі та вторинність технічної складової поезії Малаш О.В.; через внутрішню боротьбу між геніальністю й рівноправністю з усіма Маруга В.М.; через присвяту творчості найдорожчій людині Мішин М.Ф.; через вивершення поезії до прав творця світів Морозов В.П.; через власні версії причин і наслідків віршотворення Москаленко О.Ф.; через протест аж до соціального Мошенський С.П.; через змішування «рим із тишею» та «нервів з голосом» Невідомський М.; через весняну посівну, де рими, як птахи, а «сіє у полі сам Бог» Палагнюк М.В.; через вірш, як пам’ятник конкретному солдату Пашков М.В.; через зміст слова Силіна Л., Пікас Л.Д.; через «псевдопоетоекструдер» Сокольник С.А.; через лабіринти почуттів Сорокін В.; через заклик до присутності у віршах громадянської позиції Стасюк М.І.; через роздуми про власну роль, як поета, аби вкотре спробувати й спробувати ним стати Стоміна О.; через запаморочення від нібито малозначимості аж до крайньої необхідності поезії Татаренко Ю.А.; через думки про вартісність писання під ремарку самого Льва Толстого Тилик І.В.; через «лірику зі своїм лицем» Хоружий М.; через думки про велич слова Шевців М.; через «таїнство святе прийдешніх віршів» Ясна Л.; через росяно-малинове ототожнення поета з його поезією Обшарська Р.В.; через римування мовчання Проценко М.А.; через конкретну кохану людину, яка вміщає в себе світ, і поезії теж, Шкурак Т.О.
Серед даної когорти творів виділив би чотири осібних, і, як на мене, найбільш удалих.
Молитва, процес, слово, як поглинач життєвої енергії й одночасно призвідець невситимої ейфорії – то все присутнє у вірші Іськової-Миклащук О. В. Плюс метафоричність, де ніби вживу являєшся присутнім при творенні найбільшого дива в світі – вірша.
«Із крові, на нерві, від болю, до смерті» - виразні характеристики процесу віршування і навіть відповіді на питання, для чого пишуться вірші, присутні у творі Крушельницької Г.Л. Дуже образно.
Назарук В. Т. - «Я йду у поле, щоб вірші писати» - вірш аж бринить разом з полем та усіма його мешканцями й травами.
«Не дописав… Без мене… допишіть…» Відвертість у вірші Нізовцова М.І. про те потаємне, що присутнє чи й не в кожного, хто береться за перо, приваблює й одночасно лякає. Голизною, за якою вся душа. Неприкрита, реальна, чуттєва, така, як є, не затулена жодними шатами, що прикривали б її гострі кути, подавали прикрашеною чи дещо іншою. Відвертість – козир цього вірша.
Наступний блок поезій – це захоплення від самого такого явища, як поезія, від слова, як провідника нашого по душі. До даної категорії увійшли: через захоплення мрією, а звідси світом і життям Виноградська Г.М.; через шаблі та кулі, які на загал ні на що не здатні, бо слово сильніше – Даник В.О.; через просто захоплення, що не потребує зайвих ремарок, Данилевська-Милян М., Затовська Л.А., Кононенко С.О., Костеньова В.П., Кузьмак Г.П., Левченко С.П., Мамчич О., Назаренко В.І.; через символ українського поета, де мати й Україна переплелися в єдиний сніп нашої любові й життя, Лепех С.І.
Йдучи від думки про великих та геніальних поетів минувшини, деякі автори витворили сенс поезії сьогочасної, побудили думку про необхідність творення слова, бо всі генії народжуються з першого слова, з першого вірша, які рушають у життя манівцями та невидимими шляхами, аби чи то часом, чи людьми виокремитися згодом у величне явище. Такого покрою поезії подали у збірку Григор ’єва О.О., Доленик І.О., Князький О.М., Корн С.В., Кучеренко Р.А., Савчук А.М., Шульга К.О.
Тепер щодо віршів, що вибилися із загальної канви.
Є поезії, де на питання, нащо пишуться вірші, автори відповіли, зайшовши здалеку, але відповідь виявилася такою зримою, аж дух перехоплює. Коли Гільчук В. пише про кохання, а особливо нерозділене, й з цього випливає необхідність поезії, це так правдиво й усвідомлено чи й не кожним поетом, що тут просто бракує слів, аби подати ще якісь нюанси. Залишається хіба вкотре перечитати вірш.
Аналогічні відчуття й від вірша Дорофієвської Є. Різниця з попереднім автором, не рахуючи поетичної особливості кожного поета, хіба в тому, що тут стимулом для віршування є якраз розділене кохання.
Аналогічним мався бути й вірш Гетало К.Г. Але його відмінність у тому,що його можна трактувати з двох точок зору. Якщо віднести поетичні рядки на рахунок вірша, як такого, виходить шикарна ода поезії. Якщо ж віднести ті слова на рахунок коханої людини, вірш втрачає приналежність до заданої теми. Автор же не загострив уваги читача на конкретиці, тому двоїстість у сприйнятті дещо шкодить. Якби це був просто вірш у поетичній збірці, звісно, чудовий, але коли його трактувати з точки зору заданої теми, відсутність конкретики дещо вибиває його з узвичаєної колії конкурсу.
Вірш Грошко В.М. звучить, як вірш-провокація. В доброму сенсі слова, звісно. Бо іноді, дійсно, виникає відчуття, що ми, як той Лі Бо, ловимо відображення Місяця в своїх душах, а топимося у світі, де треба ловити копійку.
А скільки шарму у вірші Дзюбенко-Мейс Н. «Мій брат цвіркун». О, тут можна трактувати цвіркуна і як самого Пегаса, що провокує до рукописів, і як просто комаху-друга, що прийшов до поета на горнятко кави. Взагалі теплий вірш, якийсь аж затишний.
Остролуцька А.М. так відтінила свій «конспект», що я б відсунув убік Сократа, аби прочитати поетичні перли. Тут тобі й метафоричність мови, й широкий діапазон паралелей, що провокують до неоднозначності думки, й сама думка в дорогій шалі, тут ще багато чого є, що не приходить після першого прочитання, а приходить опісля.
Вірш Ох В. не стільки чарує, скільки викликає спротив. Поданому трактуванню української Музи. – Та не так усе, - аж злітає з губ. Кипиш, варишся в обуренні, читаючи, а воно в кінці – «ляж на моїй сторінці відпочинь». І все, й де поділися гнів та образа за паплюження честі Музи, бо вона ось, біля тебе, як не погладиш її зачаровано, то немає чого й нарікати на її важку долю. Все залежить від нас – і поезія теж. Висновок, гідний попереднього обурення.
Вірш Савчука М. «Поети» - то є коротка енциклопедія всієї поетичної нашої бібліотеки. І людей, що творять її стелажі. Тонко, правдиво, точно.
Не буду брати на себе роль членів журі й визначати місця у списках. Виклав своє бачення. Але щодо першого місця маю переконливу власну думку. На нього, як на мене, претендують два автори – Матузок Л. П. та Торон В. Не буду аналізувати їхні поезії, а вони навіть у чомусь схожі. Скажу лишень, що там метафори й поетичність самі собою доводять, для чого пишуться вірші. Ці вірші хочеться читати, як романи. А оскільки невеликий формат, то кілька разів поспіль, аби вникнути в кожен штрих, кожну деталь, кожну постать, кожен образ, подані між рядків. Багатство – воно і є багатство.
Та в принципі, не в місці суть. Навмисно не аналізую вірш Дадукевич Л, бо її так звані «прихильники» зіграли з автором злий жарт, поставивши місце вище самої насолоди ознайомлення з поезією. Якщо боремося за місце, то треба йти в бокс, а не в поезію. Бо там очки рахуються за нанесені удари, а в нас – за кришталь, що визирає з душі. Як будемо на тому стояти, то ніколи не дізнаємося, для чого пишуться вірші, але в пошуках правди весь вік будемо щасливі.
Зичу всім авторам великої удачі на творчому фронті, злету, а насамперед уміння чути інших. Тоді почують і тебе. А ще дякую принагідно за величезне задоволення, котре отримав при ознайомленні з вашими творами. І гордість. За нас із вами й за Україну нашу загалом.

Солодкий трунок.