Перечитав вісник. Звісно, як і має бути, є різні твори, є слабші, є сильніші, є ті, що зачепили за душу й урізалися в пам'ять, є ті, що пройшли мимо, є й ті, котрі важко було дочитати до кінця. Так і має бути, бо в кожного свої вподобання, свої нахили й свої устої. І в автора, і в читача.
А раз є емоції, є думки, є сприйняття й відторгнення, отже, загалом збірка творів, котрі потрапили на конкурс, удалася, бо не лишає байдужим, не гукає відкласти її вбік, а зове йти вслід за авторами, читати й читати, аби сягнути глибин і виокремитися думкою про сучасні тенденції української літератури, адже, як на мене, вона складається не тільки з маститих авторів та загальновідомих творів, а й з отаких-от проблисків людського таланту, що яскравими зірочками спалахують на горизонті, аби з часом чи то згаснути, чи розвинутися в яскраве світило. Бо жоден автор не родився загальновизнаним і знаменитим, усі починали з далеких горизонтів, аби з часом наблизитися до екліптики нашої літератури.
Не буду характеризувати всі твори, для цього треба надто багато місця. Не буду визначати й місця, хто де має посісти почесну лаву, для цього є журі. Краще просто відізвуся приязним словом про тих, хто лишився в серці, або ж бодай торкнув струни душі, аби вони почали вібрувати чимось на кшталт задоволення.
Ант Інгвар. «Лови день». Така собі фантасмагорія на тему людського буття нашого, яке завжди має край, на грані якого хочеться затриматися бодай на день. День, котрий уже нічого не вирішує, але являється чи й не вирішальним для усвідомлення себе самого й свого минулого життя. А ще образ смерті, що відрізняється від загальноусталеного видовища старої в балахоні з косою, перевтілюючись у «дівчинку, яка ледь досягла букварного віку» - то, як каже сучасна молодь, є дійсно «кльово» й достоту оригінально й чаруюче.
Басанець О.М. «Природолюб». Читав історію про сільського дядька, а мені з неї виростав образ нашої влади в усій її красі. Об’ємно й до найменших дрібниць одночасно. Навіть понівечений ставок видавався всією Україною. Та й інші всі деталі теж. Не знаю, може, шановний Олександр Михайлович і не закладав таких асоціацій у твір, а вони прозирнули й, зайнявши чільне місце, не захотіли сходити з моїх очей.
Бондар Т.О. «Пан Ніхто». Твір про любов до України, як річ доволі непросту, суто особистісну, духовну й душевну. Бо слово – це одне, це той горобець, що вилітає з рота, пурхає довкола, розкидаючи пір’я, але не факт, що він має ангельські крила, а не зітканий з порожнечі та користі. А любов, що незримо живе в душі, вона сильніша стократ усіх слів, разом узятих, бо душа невіддільна від людини, отже, та любов, з душі, є найсправжнісінькою, хто б що не думав про нас збоку.
Комісарук В.В. «Кохання з першого погляду». Своєрідна інсталяція всім відомого «Коханню всі віки покірні». Інсталяція досить талановита, зіткана зі слів, ніби з тонких павутинок буття, легка й водночас пекуча, як нещадна кропива, що шмагає саму душу. Гріх, що виростає до святості і святість з присмаком гріха. Все вперемішку, а з-за тої мішанини сумні очі – а душа-то не старіє, а їй тісно в рамках даного їй тіла, їй так тісно, аж до мозолів. І не можуть бути очі інакшими, крім як сумними, коли їх мучить невигойний біль, від якого годі знайти ліки, які заховав сам час.
Крупник Д.Г. «Сакартвело». Тут просто відпочиваєш. Подорожуєш і відпочиваєш. Вживу милуєшся обставинами, в які потрапляє герой, всміхаєшся, радієш, сумуєш, що сам нині не в Грузії. Можливо, за сюжетом твір простий, але написаний так живо, дотепно, я б сказав, дотиково, що мимоволі він тебе зачаровує.
Михайленко В.М. «Невинний поцілунок». Вдивляємося в життя. Наше таке буденне, із зашпорами, що визирають із днів, з нашими гріхами, злетами, котрих не чекаємо, з серцем, що випурхує далеко не в молодості, творячи те, на що, здавалося, ніколи б не зважилися, будучи при тверезому розумі. І все шкереберть, а натомість з того не бедлам, а щастя. Так, хтось зі сльозою позаду, чи щирою, чи й не зовсім, але щастя гукає – і ми за ним ідемо. Дуже колоритний і правдивий твір. Єдиний, як на мене, його недолік – це що автор побіжно пройшла мимо історії одруження Софії й Павла. Звідси визирає та незрозумілість, чому чоловік обрид дружині практично з першої шлюбної ночі. Якби було вказано, що шлюб відбувся з примусу, або з якогось меркантильного розрахунку, тоді зрозуміло, а коли по добрій волі, то є своєрідна прогалина, де логічно й психологічно такої відрази бути не могло апріорі.
Наслунга В. «Мій фінський друг». Чимось цей твір мені схожий зі згаданим вище «Сакартвело» Крупника Д.Г. Різні епохи, різні події, різні люди, але невимушеність і легкість розповіді єднає ці два твори. І просто хочеться читати.
Одаренко С. «Посмішка Джоконди». Твір жорстокий. Але, напевно, і в жорстокості є якийсь свій шарм. Бо жорстокість буває різною. Є та, що подається заради заклику до неї – таку відторгаю. А є подача жорстокості через призму життя, через нас, таких, якими нас створила природа чи Бог. Щоби ми усвідомили, які ми є. Навіть не стільки задля того, аби виправитися там, де інколи виправитися неможливо, а більше заради того, аби ми бачили себе такими, як ми є, і розуміли, що ми далеко не святі, більше того, однозначно грішні. Твір примушує розплющити очі та йти з ними розкритими. Бо, відвернувши очі від себе самого, пройти життя, може, й можна, але з казковою подачею на люди і з глибоким дияволом у душі. Від того світ не зміниться, коли ми його заретушуємо. Світ можна змінювати тільки тоді, коли не відвертати очі від його справжньої суті – ні від бридкого, ні від страшного, ні від такого іноді дитячого відчуття смерті, що межує зі сміхом, як механізмом певного самозахисту. Автору респект за дуже точне подання дитячого відчуття смерті рідних. Хто пережив подібне в дитинстві, знає, як точно автор усе виписав.
Олійник М. «Її гріх». А що таке гріх? Кохання – воно гріх чи відголосок святості? Де та межа, що розділяє одне з іншим? Питання, на які немає й ніколи не буде відповіді, або ж якщо й буде, то виключно в залежності від точки стояння того, хто відповідає. Проста життєва історія, подана автором, будить такі філософські думки, котрі й у трактати не вмістити. Лишається хіба вкотре задати їх собі й, не відповівши й на маленьку рисочку, так і крокувати з ними далі, попутно отримавши радість від прочитання чудового твору.
Остролуцька А.М. «Притча про шапку». Твір, ніби постріл. Гумор, який убиває. Даючи при цьому якесь інше відчуття реальності. Хто його знає, а може, воно і є справжнє.
Понамаренко О. «Хоча б ще раз». Дуже важко передати словами людську тугу за життям. Як на мене, автору це вдалося. Простими словами, але настільки сильно, що й самому хочеться зажуритися разом з вербами над Стугною.
Поплавський Ю.В. «Можно я буду». Дивитися на речі одночасно з різних кутів та точок, крізь усі аспекти та протиріччя, аби врешті виокремити основне з дитячих уст. Такий патріотизм значно сильніший за гупання в груди з трибун. Бо він витинається з роздумів та вагань, а не з гасел. Він обдуманий, а не принесений. Він виходить з тебе, а не входить. Він – твій, а отже, найсильніший.
Семенова Ю.М. «Молодість». Попри певну схематичність поданих поетів через призму «гарно писав», враховуючи вік автора, твір дуже сильний. Якийсь аж відчуттєвий, немов пронизаний ниткою з фотелю, де так сумбурно гніздиться старість, передаючи свої флюїди молодим душам, щоб змогли її відобразити, бо сама вона не встигає.
Судус Ю.В. «Неначе сон». Кохання буває різне. Й таке теж. Від таких творів стає затишно на душі. Пояснювати щось інше просто немає потреба. Затишно – і все тут. Отже, талановито.
Шевернога М. «Смак манго». Біс у ребро – народ уже давно охарактеризував описане автором явище. Але ж то так бідно сказано. А тут – ціла панорама, зі своїм сердечним стуком, зі своїм запахом манго, з порожніми надіями, котрі, проте, мають пристойно-ґрунтовну основу, з болючою реальністю, яка, однак, досить-таки міцно освіжає занурену у мрії душу, з рідною людиною, яка раптом стає далекою, аби підійти згодом ще ближче, ніж була, з пухкими грудьми, які застують не тільки світ, а й розум, з чортом, що сидить на лисині замість шапки, аби через підвищення тиску впасти в прірву остаточної безнадії, через марево галюцинацій про принадність власної персони, де остаточно заблукало відчуття реальності. Однозначно дуже потужний енергетикою, та й мовою теж, твір.
Ясна Л. «Сто десять килограммов нежности». А поклик буває різним. Ми його можемо називати коханням, закоханістю, просто пригодою, дурістю, помутнінням, придумувати й ще сотню епітетів та метафор. Але нічим не можна описати поклик душі. От він появився – немов нізвідки, неначе з юності прийшов перевідати; ось він заполонив – чи «слабкістю на передок», чи заздрістю до чужого багатства, чи самотиною, що витискає хто його знає й що з життя; ось і згас – бо повернулися діти, бо то була просто пригода, бо він є тільки сто кілограмів ніжності, а поза тим просто туша. Тільки згадки лишилися віддавати болем у крижах – і чи варто було плодити біль? А відповіді катма. Тільки згадки. Якоюсь незримою безпорадністю перед викликами життя, твір, напевно, й зачаровує.
Яцкова Л.М. «Корабель на планеті Медунія». Знаєте, є теплі твори. От теплі – й усе. Прочитаєш – і ніби на сонечку побував. Теплому такому теплому. І від того дуже радієш.
Ось невеличка доля з поданих у віснику творів, які найбільше привабили. Комусь, можливо, й так і має бути, припаде до смаку щось інше. Та не в цьому суть. Навіть не в місці, хоча конкурс передбачає якраз поділ на місця. Суть – у пізнанні. Пізнанні тих, хто творить поряд тебе. Бо, читаючи й розуміючи інших, розвиваєшся й сам.

Розуміючи інших, розвиваєшся й сам.