Ростислав Мельників мені нагадує тлустість постаменту Толстого, але в поезії, – про Ростислава можна, звісно, поговорити, та над кожним з видобутих ним із надр Поезії апокрифом міркувати доведеться нескінченно довго, і однак таємниця нерозгаданості збережеться.

Звичайно, як і в кожному поетові, у ньому живуть усі поети, ним вистраждані, виношені в його поетичному череві. Однак, перетравлені й народжені наново – губами в мить декларування – вони невпізнаванні. І ця точка утаємничення відчутого тільки тобою і є поет.

Поезія Мельникова, о, вона прямує віддати небесам те, що вони позичають нам. Про це – «Між хмаровинням» (стор.89).

Промені стають віршами, а вірші – променями. Що відбулося? Замість олюднити небо, перетворивши природу на метафору, метафора стає природою – відбувається своєрідна віддача/повернення небесам людини.

Своєрідний міжгалактичний духовний похорон. Мало віддати людину землі – щоб відбувся духовний похорон, потрібно похоронити людину в небі точно так само, як її ховають зазвичай у землі. Це – язичництво, внутрішня його суть. Воно не рятує людини, воно поглинає її.

Так само як хмаровиння поглинає людський талант, який спробував одухотворити природу, залишити про неї спомин у душі. Весь спомин у душах «цятка». Тобто Мельників повертає поезію, подаровану йому Богом, назад. Він ніби її не бере. Крім того, у ньому ця дивовижна здатність – брати й використовувати не всі кольори.

Сенс поезії канонічної, класичної – привласнити все, що оточує людину, включно з людиною, примусивши працювати всю цю машинерію сенсів во благо людини. І тоді людина помирає, але від неї щось залишається, це щось – душа.

У поезії неканонічній, як у Мельникова, усе відбувається з точністю до навпаки. Усе, що залишається від людини – байдуже, жива вона чи вже померла – це вірші. Недаремно «паннам» – усім без винятку паннам, і теперішнім, і з літератури доби Розстріляного Відродження, – поет радить «збирати промені». Хоча алегорично в Мельникова промені можуть означати ще і вірші, і поетів. Панни живуть променями й не вмирають тільки тому, що світить сонце. Доки світить сонце поезії, панни можуть насолоджуватися цими променями.

Хто ж тоді «поки їх не покрали»? Хто, крім поета, може украсти промені в панн? Відповідь: самі панни, – і якщо вони не насолодяться цими променями, то сонце поезії згасне так само беззмістовно. Світячи безкоштовно, як воно й зійшло уранці. Унікальне враження, не знаю яким чином зафіксоване поетом.

Це правда – поезія (і проза) існує навіть коли не існує читача. Сонце поезії, як і звичайне, світить і тоді, коли його ніхто не помічає, заглибившись у власну суєту, яку вони називають життям.

Мельників – рідкісний оптиміст. На відміну від епохи торжества умовностей, а отже песимізму, яка його і породила. Мельників – глибший за сум, який його оточує. У ньому він пішов далі – він перепояснив природу приватних дегенерацій і порадив тим паннам, які в сумному одязі епохи приходять на вечірки, збирати промені, – бо «Ці ріки пливуть поза наші сни» (стор.88).

Що це за ріки? Це ріки буття як такого, але і ріки мистецтва. Життя – сон, і тому ці ріки пливуть «поза сни». Навіть якщо справді присняться, вони не належать нам, – як і таємниця буття.

«Споглядання Гір і Ріки» – фактично маніфест поезії від «Червоної фіри» Роста Мельникова. Найлаконічніший маніфест, поза межами модернізму автора і постмодернізму його епохи.

Наш час завжди є часом споглядання Гір і Ріки. Ріки Часу, якій підвладне наше тіло і яке нам не підвладне. І часом споглядання Гір – Бога богів, і взагалі всього таємного і доступного нам частково. У принципі, у цих двох координатах, відбувається наше життя.

«Ледь маліє Осінь» – фраза містична, це все одно що сказати «ледь закінчується життя» (з «ледь», яке натякає на те, що воно могли би ніколи не закінчитися).

«Ледь терпнуть Уста» – це не коли ми вмиратимемо (коли холонуть вуста), це коли нас переповнює благоговіння перед величчю світу, у купелі якого ми пливемо й де можемо, приміром, побачити дівчину в поїзді – саме тоді в нас імовірно й «ледь терпнуть уста», – і ще це є тоді, коли в нашій крові знову перемикаються важелі, які відповідають за різні швидкості – сприйняття, почуттів, намірів, надій.

Але ось ми уявили Мельникову систему координат, ось завдяки цим першим рядкам стор. 81 «Апокрифів Степу» ми відчули власні смерть і безсмертя. Що далі? Будь-який інший поет сказав би що завгодно, яку-небудь екстравагантну нісенітницю, але Мельників каже «Край» – ось слово, яким дихали всі попередні рядки. Ні до якого іншого вони не могли прагнути, тому що ми не існуємо по-іншому в невагомому назагал Космосі – нам потрібна твердь, ми прагнемо надійної точки, з якої можна відштовхнутися, – Край це і вітчизна на небесах, якими пливемо, але до якої однаково будемо іти все життя – хочемо ми цих кроків чи ні.

Край – це також вітчизна тутешня, ставлення до якої за всієї непринципової для поета кінечности ми мусимо зрештою виробити або: «наректи».

Край – колба з приватного світу кожного, усередині якої він має себе остаточно відчути і якось визначитися: хто ти, той, хто нікуди ніяк не сприснеш із поверхні землі через гравітацію?

Саме тому «Ти мусиш сам наректи», де всі слова відповідають за кожне – слова ліворуч і… слова праворуч. «Ти» – і ти, і Господь.

«Мусиш» замість демократичнішого «можеш» – то є вельми показово. Не важливо, можеш чи ні, схочеш чи ні – мусиш.

«Мусиш» то так само невідворотно, як наприклад прокинутись і жити собі далі, дихаючи, живлячи кров. Звичайно, якийсь поет міг би припустити, що можна було б жити й не дихаючи, але ми одразу б зрозуміли, що то навіть не фокус, а брехня, яка не має права на власне оприлюднення.

Якщо твоє покликання – споглядання головного, якщо твоя робота – пророцтва про основне, споглядання Гір і Ріки, якщо у вигляді зарплатні за твій сумлінно виконаний фах з тобою вже щось відбувається (ти щосекунди помираєш, прагнучи жити посмертно), щось прагне змінитися в тобі докорінно («ледь терпнуть уста») і невідворотно , то не можна цього процесу якось не наректи.

Хто може зробити це краще, крім тебе самого – мусиш. Але що це за край, в якому ти бачиш провидцем, у якому себе усвідомлюєш ясніше, ніж світло почувається в дні?

І тоді поет ставить крапку: цей Край – «сьогодні лиш птах». Ще. Нині. Досі.

Якщо ви не повірили в шлюб цієї складності та всієї простоти, що її вам розповіджено, мусите додати собі віри й прочитати ще раз резюме вашого, довколишнього всесвіту, стану – «сьогодні лиш птах».

Цю природу унаочнює вірш зі стор 45.

«Край ГАЛАСВІТА» поет дивиться на власну країну. І в нього виникає одне дуже чесне й безпосереднє враження: її потрібно продати й розміняти. Не за гроші, не за проекти, не за невиразне щасливе майбутнє чи виразні й цілком відчутні на пробу смаку євростандарти. За дощі і липи.

На мить я уявляю країну з самих вкрай самотніх лип і дощів – у прозі це був би вже апокаліпсис, у поезії – це ще тільки катарсис.

Завершуючи поетичну фразу про продаж чи розмін країни (чи тільки України?), помешкання достатньо тимчасового, як і ця планета, Мельників уточнює: «забути зовсім».

І ніхто не дізнається чому. Чи тому що вона недолуга, чи бо досконала, чи бо надто набридла. Усі ці три «бо» – справедливі. І ця невеличка втома поета під час замилування тим, що надихає його споглядання – гарний знак.

Пауза. А перевести подих – справді, то як «пива випити». Крім того, «постояти». І в такому випадку «босим» – емерсено-торовське, семенківсько-просто-душне – «в край ГАЛАСВІТА піти і зникнуть».

Так – неодноразово, кожним, карбованим кроком віршів (невже війна справді найкращий час для сприйняття поетів, для Плужників, Йогансенів, Мельникових? – ах, як вони звучать цієї романтичної безлюдної пори!) – Мельників ставить масну крапку і в поезії, і в дискурсі, який він старанно замовчує впродовж усіх 88-ми «Апокрифів степу»: навіщо ми живемо і чи живемо взагалі. Частина галактики, частина всесвіту, частина чогось більшого – у тому сенсі ми вже й не країна, у цьому сенсі вже не важливо, на що ми щось виміняємо/продамо.

Ми ідемо – галактики ідуть. Ми зникаємо – галактики зникають. Від цієї істини не за ховаєшся за шорами шкарпеток – і чистих, і брудних; за музикою мудрих розмірковувань, точних цитат і суворо-правильних висновків; за недолугими спробами обдурити її, вічність, постійно присутню в усьому. У тому числі й у нас.

Тому – босими. Проблема в тому, що в ГАЛАСВІТІ, – можливо, немає краю. Як і в цьому вірші, як і всі поезії Мельникова. Як і в Поезії. Усій.Тому – босими. Щоб легше було зливатися з іншими речами.

Сонце Поезії не для всіх.