Одразу зізнаюсь, без вельми влучної праці художнього редактора (Назар Гайдучик) та власне художника (Уляни Мельникової), а також верстальниці (макетування) Тетяни Омельченко, мабуть би, і наполовину не осягнула цих текстів. Це вони налагодили на сприйняття не апокрифів (неканонічних релігійно-біблійних подань), а власне степу, де слово апокрифи, звісно ж, вжите в переносному значенні і є лише моментом, що спонукає до налаштування на власний степ автора, до його мандрівки як Адама в цьому світі. І все збулось. З кольору обкладинки, малюнків, де чільний елемент – автентика образів-символів: прутик (стебельце чи домоткані фрагменти полотна, а десь – пір’їнка), пташка, млини, човники, глечики, жінка-ірлиця, людина, що нагадує ляльку-мотанку, тощо.

Тому зовсім не дивуєшся першому віршику, яким розпочинається мандрівка автора у власний степ душі, що веде шляхом від народження до смерти. Віршику-лічилці: Згіркне на денці// тиша дзвінка// осінь розкреслить// на мапи міста// і за вікном// промайне пілігрим// скаже ворожка//хто// стане// ним. І чи не одразу відзначаєш про себе і останній вірш книги – зміст. Так, зміст сприймається саме так – віршем… Величезним мезастихом, адже складений не з назв творів, а з виділених автором рядків із середини віршових текстів.

Така подача книги, що писалась, збиралась не менше, ніж два десятки років, налаштовує на досить-таки незвичне читання – точно не узвичаєне сприйняття. Десь після першого дощу я зрозуміла, що годі шукати якоїсь поживи для розуміння авторського ставлення до глобальних і не дуже проблем, до актуальних нині тем, до пошуків автором світобудови і своєї дотичності до світу. Це все є. Але не таке, до чого звик.

Отож вийшло так, що я (читач) погодилась піти з автором у його мандрівку. Ось так мені і уявлялось: подорожній іде та й іде собі. А дорозі, а степу ( простору), та й часу – нема кінця і краю. Ти йдеш, а думки снуються. Які думки? А неважливо які, і неважливо чи кому вони потрібні, чи кому вони цікаві? Вони приходять і відходять, а ти прошкуєш далі. Коли людина говорить на незрозумілій тобі мові, то спочатку тобі цікаво вслухатися до звучання слів, ти слідкуєш за жестами, мімікою, тембром голосу. І врешті починаєш вгадувати те, про що думає той, хто тебе веде далі.

Думки-спогади («небо Атлантики» – с. 28-31), думки що зачепились за болючу колючку часу («війна» – с. 20-21 чи «Made in Ukraine» – c.62, «поїзди моєї республіки» – с.78) … А дорога втомлива, бо однакова, бо на обрії лише коли-не-коли щось з’являється нове. Тому і втома якась невиразна, і немає захопливого, видовищного відбиття у тексті. Є безмір, нескінченність, неділимість, є рух.

Самі знаєте, як то воно ось так іти й іти, людині, що звикла до інтелектуальної праці. Отож не дивно, що автор починає трохи ніби розважатися віршиками-іграми: типу паліндроми «Ахверика» – с. 58 чи уявляти собі щось на кшталт фігурних віршиків (с. 56, 67, 74,79). І ти це сприймаєш як данність руху, а не творчих звитяг і невтомних пошуків. Саме так пояснюю собі і тексти, які народились не від випробування слова, а через неясну втому і дратівливість скотились, починаючи від штучних красивостей, до штучного пригнічення і негативу (с. 39, 50, 51-52).

Але ти залюбки підхоплюєш творчі розваги, коли натрапляєш ( і досить часто!) на звукове подання (алітерацію, анафору, тавтологію, асонанси, дисонанси). Радо сприйнялись такі вірші: «акваріум неба» – с. 55, «край ГАЛАСВІТА» – с.45, «острів» – с. 26, «вічні нічні гречкосії» – с. 67, «яблуко літа» – с. 74, і часто хочеться зупинитись, аби краще розчути автора, аби насолодитись вдалим образом, гарним, дивним звучанням та візуалізацією:

Так о-ЗЕРО В-ІДІЙ-де-НА-че СОН

і про-минання ранку вже не спинить птиця

Так o-zero, Овідію Назон,

і проминання ранку

і спокуса

спину

плину

ВОД

Так

СОН

О Публію

Овідію Назон

то не вигнання – а лиш спроба втечі

і озеро відійде наче сон.

Це все побіжно говорилось про зовнішнє тло мандрівки степом Мельникова. Що ж до «знакових» місць на цій дорозі, то тут варто згадати про образи-символи та наскрізні образи-метафори. Наприклад, Йона сприймається як наскрізний образ, бо ним відчуває себе ліричний герой, котрий так само намагаючись утекти від Божого промислу, опиняється у рибині… Тобто, опиняється в затхлому, тісному матеріальному світі. І власне дана книга – це спроба втечі і від Бога, і втеча з черева кита… І натомість втрапляння у степ.

Прозорість, безмежність, необов’язковість, вірніше, жодної вдаваності і недотримання умовностей світу, які чогось вимагають, на щось сподіваються від тебе… Степ не дуже мінливий, з усталеними, скажімо так, атрибутами типу погоди (дощ!), пір року (осінь – весна, де зі сну можна сплутати весну з осінню і навпаки)…

Читач має, видається так, хоча б трохи бути знайомим із автором, аби захотіти пройти степом Мельникова. Бо треба втрапити в ритм проходження (проживання) цього шляху з автором. І автор нічого не робить для того, щоб заохотити читача, зробити цей шлях цікавішим, зрозумілішим для подорожнього. Навпаки, спонукає до руху в мовчанні, ну, можливо, коли трохи стане тоскно, то щоб якось себе розважити, автор вдається до інтелектуально-творчих ігор (про це йшлося вище) або впадає в штучну глибокодумність, грайливу асоціативність (с.63, с. 102-103). Проте ненав’язливо, необов’язково глибокодумні філософствування, які самі по собі так само знічев’я, без поштовху ззовні чи зусиль автора раптом набувають справді прозорої значущості, в них бринить внутрішнє світло особистості. Наприклад, с.109!

Примітні образи тиші, риби, осені, ірлиці – Її, дерева. Важливі, такими здаються, образи ангелів та ворожіння (ворожки). Вони не дуже ясні й зрозумілі, але є і однаково врівноважені у своєму невиразному баченні. Від них відходить спрага невтоленності на межі: може бути все, але сьогодні ще немає того, що могло би бути, і навіть те, що що вже є, воно не вловлене!

Але наскрізні образи – самості, степу і дощу… Про це книга, в якій автор не малюється, не видається якимось таким, а просто є.

Нотатки після прочитання книжки Ростислава Мельникова «Апокрифи степу».