НА УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКО-НІМЕЦЬКОМУ ПАРОПЛАВІ
ПРОБИЛО 80 СКЛЯНОК!

І. Декілька вступних слів

«Склянка Часу*Zeitglas» має свій, для цього часопису традиційний, фо-рмат: чергування прози й поезії та ще й чаруюче художнє оформлення. Воно завжди різне, неповторне, але завжди милує око. А проза й поезія в кожному випуску підіймають і жагучі сьогоденні питання й вічні теми…
Номер 80 журналу не став винятком. Він читається так само з захоп-ленням, як і всі попередні.
А що ж конкретно цього разу міститься в «Склянці»?

ІІ. Поезія – про неї я вибірково й бігцем

Скажу лише про те, що впало мені в очі. Хтось інший може не побачи-ти те, що побачив я, але побачити те, на чому не затрималась моя увага. На колір і смак товариш не всяк. Кожен Івась має свій лас.
Вірш Мар’яни Гафінець (Тисяк) привернув мою увагу оригінальністю структури, вірш Людмили Живолуп – свіжістю і влучністю порівняння («і наче кола на воді, спливе мішень в небеснім тирі»), вірш Галини Виноградсь-кої – гегелівською тріадою: музика – текст – пісня (синтез музики й тексту).
У вірші Наталії Дзюбенко-Мейс мені, з моєю медико-біологічною осві-тою, близькі слова про комаху-цвіркуна: «хоч далека, а таки – рідня».
«Возвращение в Железный порт» Лілії Силіної повернуло й мене у мо-їй уяві туди – там мені траплялося бувати під час відпусток. І тоді там були точнісінько такі ж побутові реалії, які описані авторкою вірша, хоча мої поїз-дки в Залізний порт відбувалися ще за часів СРСР. Змінилося політичне об-рамлення, залишилися простий побут і прості люди.
Зворушливо розповідає Вікторія Торон (вірш «Подруги на Подолі») про двох жінок – різномовних і вихідців з різних, навіть протилежних суспільних верств, однаково знедолених тією владою, яка облудно називала себе радян-ською, але радянською не була, адже не радилася ні з ким, окрім сатани.
А от вірш Олесі Григор’євої «Розстріляне Відродження» викликав у мене неоднозначне ставлення.
«Стискає зашморг кат НКВД,
глитає табір «ворогів народу» –
сильні слова, що западають в душу, мені – особливо, адже більшовики-сталіністи-НКВСівці в 1938 році (тоді мені виповнився рік) розстріляли мого батька.
Що ж до питання, адресованого сучасним поетам («чи знаємо, для чого пишем вірші?»), то воно не має однозначної відповіді. В буремні роки поет є бунтівним голосом народу. А коли в державі благополуччя (в Україні його нема!) – тоді поет шукає натхнення не на барикадах, а в будуарах.
Мені буремні роки не подобаються.
Але яким би боком не повернувся Світ до людини, людина-творець є медіатором, медіумом, посередником між Богом і людством. «Сіє у полі сам Бог», – правдивими є слова Мар’яни Палагнюк у вірші «На полі слова».
Заслуговують на увагу переклади, виконані Сергієм Лазо з грузинської мови. Вони б ще краще сприймалися, якби супроводжувалися короткими ві-домостями про авторів перекладених віршів…

ІІІ. Проза – про неї я крок за кроком важкою ходою

ІІІ.1. Загальнолюдське

ІІІ.1.1.Кохання

Три оповідання в номері 80 в тій чи іншій мірі стосуються кохання. Це оповідання Маргарити Шеверноги «Смак манго», Віктора Шендрика «Исто-рическая справедливость» і Юлії Судус (Сіваш) «Неначе сон».

ІІІ.1.1.1.Кохання? Гречка!

В оповіданні Маргарити Шеверноги «Смак манго» (с.119-121) розпові-дається про те, як 67-річний Петро Захарович просяк бажанням зрадити своїй Марії Іванівні з молоденькою Лілечкою, і про те, що з того вийшло.
Сивина в скроні – біс в ребро. Ситуація типова. Але описана вона так оригінально й інтригуюче, що спочатку віриш в успіх Петра Захаровича, а в кінці стає його трохи жаль.
Біс в ребро – і от на життєвому шляху Петра Захаровича трапилася Лі-лечка, вдвічі молодша за нього. «Вперше побачив її на околиці села: добира-лась додому від матері. Підвіз із радістю, адже самому їхати нудно» (с.119). «Вони часто бачились: вона провідувала матір щосуботи, а він саме тоді їздив до дітей, от і підвозив гарненьку жіночку майже до будинку. Ні-чого такого, здається» (с.119), – пише авторка, ймовірно, маючи на увазі дії Петра Захаровича, і в усьому оповіданні концентрує увагу на почуттях, дум-ках і діях саме його.
А от я спробую прочитати в оповіданні між його рядками задуми Ліле-чки. «Нічого такого, здається. Просто їхали. Просто розмовляли. Тобто, говорив Петро Захарович, а Ліля дивилася на нього, уважно слухала – і усмі-халась… Коли виходила, дякувала і легенько цілувала його в щоку» (с.119-120). Відмітимо: не кожна пасажирка цілує кожного водія, навіть в щоку і на-віть легенько. Хитрюща й корислива Лілечка задля того, щоб Петро Захаро-вич возив її, почала «крутити динамо»: заманити, але нічого не дати.
Петро Захарович проковтнув наживку і став сподіватися на більше. На-просився до Лілечки додому.
«Купив шоколадних цукерок – найдорожчих, шампанського. Сам би не пив: за кермом, а Лілечка хай поласує. Подумав – і купив ще ковбаси, сиру, довжелезний французький багет. Що ще? Нагадав, повернувся за бананами. Заодно прихопив жовтогаряче невідомо-заморське манго, таке яскраве й га-рне, що саме просилось до кошика» (с.120).
Прийшов до Лілечки. А вдома ще її чоловік, Сергій, і дочка, першокла-сниця Мілочка! Попив «дідусь Петя» чаю з принесеними ним цукерками, пригостив Мілочку манго – і його «випустили з-за столу, допомогли вдягну-тись і навіть шапку встромили до рук, а також пакет з ковбасою, сиром і невідкоркованим шампанським («Ось, Ви забули!»)» (с.120).
Очевидно, що Лілечка «крутила динамо», не посвячуючи чоловіка в цю справу. Тому й сказала: «А хіба я знаю, чого він прийшов? <…> От морока з тим дідом!» (с.120). Якби чоловіка не було вдома, то пішов би Петро Захаро-вич від Лілечки з порожньою торбою і все одно спіймавши облизня.
Петро Захарович програв. Але в таких іграх ні одна з сторін наперед не знає, чим закінчиться гра. Петре Захаровичу! Тренуйтесь!

ІІІ.1.1.2. Кохання? …

Оповідання Віктора Шендрика «Историческая справедливость» (с.68-78) за сюжетом і його обігруванням можна було б віднести до гумористич-них. І в такому разі мову про нього можна було б розмістити поряд з розпо-віддю про оповідання Юрія Шеляженка. Але в діалогах говориться про зві-рячу більшовицьку жорстокість. І за цією ознакою про оповідання «Истори-ческая справедливость» можна було б говорити в розділі про жахливу НКВС-івську минувшину…
Але є ще кохання… Воно безсмертне і перемагає… Центральні персо-нажі, Ігор Сергійович Верхонський і Яна Силицька, такі симпатичні! Хочеть-ся, щоб їх з’єднало кохання…

ІІІ.1.1.3.Кохання? Кохання!

І кохання з’єднало! З’єднало серця в оповіданні Юлії Судус (Сіваш) «Неначе сон» (с.83-84).
Двоє – він і вона – познайомилися при відвіданні книгарні…
Читаючи це оповідання, ви відчуваєте, як свої, почуття й бентежні ду-мки шістнадцятирічної дівчини, яку раптово охопило кохання…
Сюжет?
Невеличке оповідання складається з двох частин. Порівняйте початок першої частини і початок другої частини – і ви знатимете, куди привело дів-чину кохання.
«Коли в повітрі починає пахнути весною, я купую нову книгу. Це як но-ве дихання, для мозку і душі. Вона обов’язково має пахнути. І обов’язково має бути новою. Я люблю розкривати її вперше в очікуванні, що вона захопить та чогось навчить, гортати її свіжонадруковані білосніжні із чорним різьб-ленням сторінки у пошуках таємниць, які ще до мене ніхто не відкривав» (с.83), – так починається перша частина оповідання.
А ось так починається друга: «Коли в повітрі починає пахнути весною, ми йдемо до найкращої книгарні і ти купуєш мені нову книгу. Це як нове ди-хання, для мозку і душі. Вона обов’язково має пахнути. І обов’язково має бу-ти новою. Ми обоє любимо розкривати її вперше в очікуванні, що вона захо-пить та чогось навчить, гортати її свіжонадруковані білосніжні сторінки у пошуках таємниць, які ще до нас ніхто не відкривав» (с.84).

ІІІ.1.2. Справедливість

Чи є на світі справедливість?
Трапляється.
Про це свідчать оповідання Олександра Волкова «Возвращение» і Ва-лентина Ліпчинського «Моряк із Марселя».

ІІІ.1.2.1. Крізь терни до зірок

Оповідання Олександра Волкова «Возвращение» (с.44-46) побудоване на контрасті.
В середину оповідання вкраплено епізод про хлопчаків, один з яких упав у яму з колючками, а всі інші допомогли йому з тієї ями вибратися.
А основний сюжет всього оповідання такий.
Військовий лікар йде на суд честі, скликаний по анонімці, й думає: «Мой товарищ, старший лейтенант Васечкин, не промолчит, скажет, что всё это бред» (с.44). І що? «Меня тогда уволили, когда сослуживцы промол-чали. Промолчал и Васечкин» (с.46).
І яка доля кривдників? «Потом распалось государство, пока они кри-чали… А потом все, кто промолчал, разбрелись по миру как потерянные. А Васечкин спился и умер» (с.46).
А доля скривдженого? «…И двадцать лет прошло, я вылез из своего черного, как воронье крыло, «Ломбарджини»…» (с.45).
Справедливість трапляється. І центральний персонаж оповідання Олек-сандра Волкова «Возвращение» позитивний. Рисунок на с.46, виконаний Олексієм Мартиросовим, не відповідає моєму уявленню про героя цього опо-відання.

ІІІ.1.2.2. Гнів праведний?

Людину скривдили. Чи має та людина право на помсту?
В оповіданні «Моряк із Марселя» (с.111-113) Валентин Ліпчинський дав своєму герою Франсуа не лише таке право, а й можливість там правом скористатися.
Побачивши своїх давніх кривдників, Франсуа не випустив з рук мож-ливість помститися.
Бійка описана в оповіданні кваліфіковано. «Блискавично перехопивши лівою руку супротивника, Франсуа правою зацідив йому з усієї сили в щелепу. Потужний удар збив того з ніг, і він упав на бруківку, широко розкинувши руки.
– Ах ты ж су..! –замахнувся кулаком на Франсуа товариш полеглого, але Франсуа ухилився від удару і натомість втопив свого кулака йому в со-нячне сплетіння, а коли той зігнувся, хапаючи повітря відкритим ротом, на-че велетенська акула, щойно витягнута на палубу риболовецького траулера, щосили вдарив у ніс» (с.111). Про дальший перебіг бійки читач дізнається, прочитавши оповідання.
Еротика (Франсуа і Катрін) теж подана в тому оповіданні виразно.

ІІІ.1.3. Смерть

Яким би прекрасним, чи яким би поганим не було життя, а рано чи піз-но воно закінчується.
Читаючи оповідання Інгвара Анта «Carpe diem» (с.104-110), не зразу розумієш, що в тому оповіданні йдеться про смерть. Спочатку дивуєшся: не може бути, щоб дівчинка букварного віку розмірковувала, як доросла, та ще й володіла латинню! І лише в кінці оповідання читачеві стає зрозуміло, що Михайлович – як називали його працівниці пошти – похилого й дуже похи-лого віку, просив у смерті дати йому ще день, щоб попрощатися з дорогими йому людьми. І смерть – в образі не скелету з косою, а дівчинки – дала йому той день.
І Михайлович встиг відправити листи, а потім прийти на цвинтар до могили дружини, де й помер; а біля нього помер і його вірний пес…

ІІІ.2. Страшна НКВС-івська минувшина

Публікація Віктора Палинського «Надія Мориквас та її «Корнелія» (с.124-127) – це рецензія на роман про бойкиню Корнелію (опублікований у 2015 році Видавництвом Старого Лева у Львові).
Автор тієї рецензії не переказує книгу, про що сам говорить наприкінці свого есе: «Я не побачив сенсу в переказуванні романних історій <…>; я, звично для себе, поділився окремими рефлексійними думками» (с.124).
А все ж таки головне в романі Н. Мориквас до читача донесено: «Неві-домість долі Корнелії, яку зненацька забрав «чорний воронок» НКВД, закла-далася автором в цьому персонажі чи не з перших рядків роману» (с.126), – пише Віктор Палинський.
А пише він так, як може писати далеко не кожен українець, навіть з тих, які добре володіють українською мовою. Адже одне й те ж саме можна висловити граматично й стилістично просто правильно, а можна висловити вишуканою мовою. Можна сказати, наприклад, «можливість» – а можна ска-зати «спромога», можна сказати «власне ім’я» – а можна сказати «власной-мення», можна сказати «читач» – а можна сказати «читальник», можна сказа-ти «вагомість» – а можна сказати «ваговитість»… Мова В.І. Палинського вишукана.
І не дивно. І народився В.І Палинський не де-небудь, а на Львівщині, і закінчив саме Львівський університет, і за фахом є філологом-україністом. Та ще й є автором понад 5000 публікацій!
З таким літературним велетнем важко сперечатися. І щодо твору Н. Мориквас, і щодо НКВС-івських жахів я не сперечатимусь.
А от щодо політичних поглядів…
Хай розквітають сто квіток, хай змагаються сто шкіл!

ІІІ.3. Незатишна сучасна Україна

ІІІ.3.1. Сучасна Україна очима простих людей

П’ятирічній Ані мама пообіцяла купити візок для лялькового ведмеди-ка. Така зав’язка оповідання Христини Білинської «Одного суботнього ран-ку» (с.160-164).
Але мама надто довго додому не приходить…
Х. Білинська майстерно передає переживання й думки п’ятирічної дів-чинки, яка хвилюється за маму...
Є на світі добрі люди. Саме такими є сусіди дівчинки, пані Марійка і чоловік пані Марійки – пан Славко.
Але весь світ – і наша Україна зокрема – наповнені не лише добрими людьми.
Маму переїхала машина.
Ось розмова пана Славка з пані Марійкою:
«– До тями вона ще не приходила. Переломи ніг, струс мозку, ще щось… Я на тих лікарських тонкощах не розуміюся… Але жити буде. Гро-шей, правда, треба багато на лікування…
– То вже таке… Світ не без добрих людей. Думаю, якщо позбирати трохи з сусідів, та й ми з тобою можемо помогти… У нас своїх дітей нема, кому все тримати?..
– Бабцю їхню в Польщі видзвонили… казала, що виїжджає…
– А та друга постраждала що?
– На смерть. Двоє дітей залишилося… Вся лікарня плакала…
– І де воно таке п’янезне з самого ранку взялося?
– Їхав з якогось клубу. Понапиваються там, понакурюються… Хіба та потолоч щось святе має? Йому що двох людей переїхати, а що двох мух при-бити – одне й те саме. Вся вулиця вимерла, бо не може на калюжу крові біля хлібного дивитися, лікарня плаче, а воно переживає, щоб в тюрму не попас-ти… Але в яку там тюрму?.. То ж нашого «слуги народу» син. А він уже пів-дня якісь махінації крутить.
– Думаєш, відкупить?
– Думаю. Так всі кажуть.
– Може, нам заяву якусь написати. По новинах показували, що люди зверталися…
– Куди там звертатися? Чого ти така наївна? Нам гроші на лікування збирати треба. Тут і так ніякі заяви не допоможуть…» (с.163-164).

ІІІ.3.2. Сучасна Україна очима тієї, яка крокує в ногу (?) з владою

Талановите оповідання Тетяни Бондар «Пан Ніхто» (с.79-82) задає чи-тачеві загадки, розгадати які читач – принаймні я – не може.
Сюжет оповідання: дівчина перетинає російсько-український кордон, несучи хворому батькові з однієї країни в іншу гарячі пиріжки. Очевидно, що тут кордон проліг мало чи не через вулицю, адже пиріжки з країни в країну мають бути доставлені гарячими.
Епіграф «…я їду додому, до себе додому… із дому – додому… а де нині дім?! кордони і зони – самі заборони… і різні закони у краї однім…» наводить на думку, що авторка сумує за колишньою єдиною країною, нині розколотою на уламки.
Але це враження, можливо, помилкове. Адже в тексті оповідання гово-риться: «Аж ось замайорів наш блакитно-жовтий. Колись був прапор як прапор… Два контрастні кольори… Зараз відчувала його всім своїм єством, кожною клітинкою серця раділа йому до сліз…» (с.80). І ставлення тієї дів-чини до української мови підтверджує тільки-що сказане. «Ну коли вже вони навчаться державної мови? – дратувалася. – Чий це кордон?!» (с.80). Ба, бі-льше: авторка чітко ділить людей, майже як Господь Бог, на грішників і пра-ведників: в її оповідання всі, хто розмовляє російською мовою, виявляються поганими, а всі, хто розмовляє українською мовою, виявляються хорошими.
Але… І знову «але»! Героїня оповідання – патріотична героїня! – маю-чи український паспорт, «сховала у потайному відділенні сумочки» (с.79) ро-сійський…
І, нарешті, закінчення оповідання теж інтригує читача: не ясно, чи встигла-таки дівчина на автобус…

ІІІ.3.3. Україна очима того, з ким влада крокує не в ногу

З поглядом на мову, висловленим Тетяною Бондар, згодні не всі. От, приміром, зазирнемо в публікацію Володимира Єрьоменка «Графомания – героин плебеев (глава из романа «21»)» (с.55-64).
В. Єрьоменко – письменник, який мешкає в Черкасах. І йому видніші саме письменницькі справи – і попервах в самих Черкасах, а далі – й по всій Україні. Ось що пише В. Єрьоменко: «Черкасская спилка была замкнутой структурой, как и СПУ (Спілка письменників України) в целом, – структу-рой, замкнутой для русскоязычных» (с.57). При спробі В. Єрьоменка – на той час автора вже великої кількості відомих творів – вступити до СПУ, він «по-лучил отпор от Владимира Яворивского, киевского начальника СПУ. Причи-на та же – русский язык. Кстати, никому из русскоязычных литераторов Черкасс не удалось войти в СПУ после 1991 года, несмотря на то, что не-которые авторы бежали из русского и начали срочно творить на украин-ском. В итоге мне пришлось войти в СПР (Союз писателей России)» (с.57).
Може Спілка письменників України – то окрема каста, дії якої не хара-ктерні й не збігаються з тим, що відбувається в усій Україні? Каста – то таки каста. Але в ній, як в дзеркалі, відображується мовна ситуація у всій державі. «Сегодня всё веселее раскручивается в Украине центрифуга русофобства. Отвращение к соседу, ко всему русскому культивируется на митингах и фа-кельных шествиях, льётся с трибун и телеэкранов. Генеральный курс ны-нешней украинской власти – ненависть к русскому. Включая и русский язык» (с.63).
Що ж то за така мова, що її так таврують?
Ось що розповідає В. Єрьоменко: «В начале нулевых лет нынешнего века я вел в Черкасском университете курс журналистского мастерства, оперируя и украинским, и русским. Трений по этому вопросу с ректоратом не имел. Но уже тогда прозвучал звонок, который я не сразу оценил. Одна-жды в коридоре университета увидел группу студентов, окруживших про-фессора Владимира Полищука, и нечаянно услышал его слова, обращенные к ним, к студентам: «Москальська мова – це мова собача». Шок? Да, я испы-тал шок. Но мимолетный. Не сообразил, что это не случайное речение, а ге-неральный курс ближайшего будущего – к этническим чисткам. Я не придал дикой в устах профессора гуманитарного ВУЗа фразе того значения, какого она стоила. Слишком невероятным было называть собачьей мовой – в ос-корбительном смысле – язык Пушкина, Чехова, Бунина» (с.57).
Від себе додам: це ще й мова Т.Г.Шевченка; дві поеми, всі свої драма-тичні й прозаїчні твори і – найінтимніше! – щоденник («Журнал») Т.Г. Шев-ченко написав саме російською мовою.
Чи впливає на плебс антиросійська пропаганда? Ще й як впливає! Років три тому йду я біля дитячого садочка. І якраз в той час молода мама веде з нього маленького хлопчика. «Мамо, – запитує хлопчик, – хто такі росіяни?» – «Росіяни – це вороги!» – відповідає молода мама…
Окрім мовного питання, звертається В. Єрьоменко й до інших соціаль-них проблем сучасної України; і не тільки України.
Ось деякі з вартих уваги суджень.
«Тот, кто хотя бы кое-как знаком с историей, знает, что революции и экспроприации меняют только главарей, но не отменяют расслоения обще-ства. Свобода-равенство-братство не более чем символ Французской рево-люции, – пучок сена перед мордой осла. Любое общество, отутюженное до кровавого блеска уравниловкой, спустя неделю, месяц, год расслоится на патрициев и плебеев.
Зачем далеко ходить? Добились ли, к примеру, процветания украинские плебеи после победы в революції гідності?
Во все времена выигрывают патриции, даже если побеждают плебеи» (с.63).
Окрім письменницького, В. Єрьоменко має неабиякий полемічний та-лант і талант трибуна. Якби у цього автора з’явились бажання й можливості активно виступати в засобах масової інформації, його голос мав би вплив на долю всієї країни.

ІІІ.3.4. Україна очима сатирика

Те, що коїться тепер в Україні, можна вихваляти, можна бути до нього байдужим (якщо не вірити В.І Леніну, який твердив: «Жить в обществе и быть свободным от общества нельзя»), можна лаяти.
А можна й висміювати Три оповідання Юрія Шеляженка – «Завтра пацюки улітають» (с.7-10), «На шостий день тижня ненависті» (с.10-11) і «Терористи» (с.11-13) – яскравий тому приклад.
Аж три оповідання. А проаналізувати й переказати їх я не можу. Бо кожне моє слово про них було б блідим у порівнянні з ними самими. Ці опо-відання – яскраві й палючі згустки найдотепнішого, найгострішого й найвлу-чнішого розвінчування соціально-політичного життя нашої Батьківщини. Твори Юрія Шеляженка «Завтра пацюки улітають», «На шостий день ти-жня ненависті» і «Терористи» ввійдуть в золотий фонд української сатири.

IV. Близьке зарубіжжя

Про те, що відбувається в Україні, я знаю з власного досвіду. І тому можу з одними твердженнями у творах, поміщених в №80, згоджуватися, а іншим протиставляти свої твердження.
В Грузії, про яку пише Дмитро Крупник в творі «Сакартвело (Грузія) часів пізнього Саакашвілі» (с.88-93), я не був. І тому єдине, що можу говори-ти про описану в творі цікаву подорож по Грузії, – це переказати деякі фраг-менти і висновки, там наявні, та, можливо, висловити своє – суто суб’єктивне – ставлення до прочитаного мною.
Якщо вірити тому, що написав Д. Крупник про Грузію «часів пізнього Саакашвілі», то уславлені на весь світ грузинські реформи торкнулися лише верхівки айсбергу, а вся решта лишилася незайманою й непорушною. «Практично все, що ми побачили в Грузії, – пише Д. Крупник, – окрім прези-дентського палацу і резиденції прем’єр-міністра мультимільйонера Бедзіні Іванішвілі, є або занедбаним, або недобудованим» (с.91).
Автор начерку наводить пряму мову одного з грузинів, який говорить і про позитивні і про негативні результати президентства Саакашвілі (с.92).
І на численних прикладах Д. Крупник показує грузинську гостинність. Цьому я вірю.

V. Царствіє небесне

Україною і зарубіжжям Світ не обмежується. Є ще величезний Всесвіт, а окрім нього – потойбіччя, Царство Небесне (для тих, хто в нього вірить). І святочне (різдвяне) оповідання Олександра Апалькова «Чуточка» (с.6) саме про те Царство.
О. Апальков дав своєму оповіданню підзаголовок «Святочный рассказ почти по-Достоевскому».
Справді, за датою появи і за деякими формальними ознаками оповідан-ня О. Апалькова «Чуточка», як і оповідання Ф. Достоєвського «Мальчик у Христа на ёлке», можна віднести до так званої календарної, а саме, до свято-чної (різдвяної) літератури.
Але є «але». Для святочних оповідань характерні: приуроченість до Рі-здва, труднощі в житті героя, елементи фантастики і щасливий кінець. І в оповіданні Ф. Достоєвського і в оповіданні О. Апалькова є прив’язка до дати, є труднощі, є елемент фантастики. А от щасливого кінця нема.
У Ф. Достоєвського сирота-безхатченко, гнаний і скривджений, хова-ється в Різдвяну ніч за штабелем дров у чужому подвір’ї. Йому, помираючо-му на морозі, сниться, ніби він присутній на святі біля ялинки у Ісуса Христа на небі. «А внизу, – пише Ф. Достоєвський, – наутро дворники нашли малень-кий трупик забежавшего и замерзшего за дровами мальчика». І підсумовує: «Мне кажется и мерещится, что всё это могло случиться действительно, – то есть то, что произошло в подвале и за дровами, а там об ёлке у Христа – уж и не знаю, как вам сказать, могло ли оно случиться, или нет? На то я и романист, чтобы выдумывать».
О. Апальков, на відміну від Ф. Достоєвського, дав своєму герою аж два шанси. По-перше, той хлопчик страждає не від морозу, а від голоду – і поря-тунок ще можливий. По-друге, той хлопчик, потрапивши уві сні на ялинку до Бога, просить Його: «Можно я еще чуточку побуду у тебя тут?» (с.6). Про-сить про «чуточку». А потім – повернутися. Але чи великим є шанс поверну-тися з того світу?
Обидва оповідання – і Ф. Достоєвського і О. Апалькова ставлять пи-тання про добро і зло. Чому існує зло?
Пошук відповіді на це питання стикається з труднощами.
Одна з них – відносність добра і зла. Коли вовк задрав зайця й приніс його в своє лігво вовчиці й вовчатам, то вовчиця вважає, що вовк зробив доб-ро. А що думає зайчиха? Чи грішимо ми, зриваючи з яблуні яблуко, з’їдаючи його і викидаючи недоїдок з насінинами на смітник? Адже з тих насіннинок могли б вирости молоді деревця… Давньогрецький філософ Анаксимандр (640 р. до н.е. – 546 р. до н.е.) сказав, що всі речі гріховні від народження, адже вони виникають за рахунок загибелі інших речей.
Друга трудність виникає при такій постановці питання: чому Бог – все-знаючий, всемогутній і всеблагий – дозволяє існувати злу? Постановка цього питання і спроби дати на нього відповідь називається в богослов’ї й філосо-фії теодицеєю (виправданням Бога). Найвідомішими спробами є спроби Ав-густина Аврелія (354-430 рр.), Фоми Аквінського (1225-1274 рр.) і Г.В. Лейб-ніца (1646-1716 рр.). Фома Аквінський, повторюючи Августина Аврелія (а той, в свою чергу, повторив неоплатоніка Плотіна (204-270 рр.)), розглядав зло як відсутність добра. Концепція непереконлива. Г.В. Лейбніц стверджу-вав, що наш Світ – це найкращий з можливих світів. Таке тлумачення ставить під сумнів всемогутність Бога – невже Бог не спромігся створити кращого світу, без зла?
В 2000 році Ю.М. Шинкарюк і автор цієї рецензії опублікували в нау-ковому журналі «Физическая мысль России» статтю, в якій навели фізичні й космологічні докази штучності нашого Світу і висунули гіпотезу, згідно з якою Світ є моделлю в Господньому Комп’ютері. В 2004 році ми опубліку-вали в богословсько-філософському журналі «Віра і Розум» статтю, в якій повторили наші аргументи, але відмовилися від ідеї Комп’ютера, зваживши на те, що Бог вважається всюдисущим, а тому нічого не може існувати поряд з Богом або поза Богом. Не існує самого цього «поряд» і «поза». А значить, Світ існує в Уяві Бога.
Який стосунок має ця концепція до питання про добро і зло? Прямий, безпосередній. Покажемо це.
Якщо трапилась аварія, ми співчуваємо її жертвам. Слідчий теж спів-чуває, а, окрім того, багаторазово відтворює в своїй уяві ту подію, намагаю-чись з’ясувати необхідні для розслідування деталі. Чи повинен слідчий спів-чувати тим образам, які виникають в його уяві? І чи повинні ми співчувати тим образам? Це ж не реальні люди, а лише образи в уяві.
Письменник – хай найдобріший з найдобріших, майже такий всебла-гий, як Бог – придумує казку для дітей, казку, в якій добро бореться проти зла, і в цій боротьбі герої страждають і навіть їх убивають… Чи слід нам вважати письменника вбивцею и судити його за ті вбивства, які він вигадав, а потім описав? «Що за нісенітниця!» – скаже кожен.
А ситуація в стосунках між Богом, з одного боку, і вигаданим Ним на-шим Світом – точнісінько така ж. Письменник створив казку, Бог створив Світ – обидва зробили це в своїй уяві. В творі С Лема «Кіберіада» є такий ді-алог: «Ця держава вміщується в ящику розміром метр на шістдесят п’ять сан-тиметрів і глибиною сімдесят сантиметрів. І це не що інше, як модель…». – «Модель чого?». Модель, яка не має прототипу, називається симулякр. Наш Світ – це симулякр в Свідомості Бога. Можливо, навіть такий, в якому існу-вання чи не існування людей не істотне.
І так само як письменник, створюючи образи в своїй уяві, не має ніяких моральних зобов’язань перед створюваними ним образами, так само й Бог, створивши Світ, не має ані жодних зобов’язань, ані жодної провини перед людьми, продуктами Його Уяви.

VI. Оптимістична кінцівка

Contra spem spero. Без надії сподіваюсь. (На що?)

НА УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКО-НІМЕЦЬКОМУ ПАРОПЛАВІ ПРОБИЛО 80 СКЛЯНОК!.