Вродлива неказка про true romance.

29.08.2017

Дуже вродливий роман, насправді. У принципі, традиційний для письменниці. Одразу – зріла річ, зріла оповідь, зріла проблема і зріле ж її вирішення. У чомусь роман продовжує традиції «Мантри». Легкість оповіді, можливо. Впевнена легкість, впевнена безпосередність.

А тепер про те, що суттєво відрізняє «Щасливий» і від решти творів авторки, і від решти творів літератури в Україні. Можна сказати, автор вийшов за межі звичного для себе кола – рятувати індивідуума, головного героя, його коханого тощо. Цінність окремо взятого індивідуума вже починає маліти перед цінністю життя як такого, – це плюс для автора, який попри холоднечу інтелекту в попередніх двох романах нерідко ставав на бік чистої рефлексії – якщо між рефлексією і віталізмом доводилося раптом вибирати... Хоча, як не дивно – твір то якраз і є про вдалу спробу порятунку немовляти.

Але це уже не просто «спасти рядового Раяна». Спасти Саїда означає спасти все – цю землю, цю історію, цю мову, цю культуру, цю цивілізацію. Якщо Саїд помре, то помре не просто головний герой, в могилу зійде не просто людина, пощезне не просто сподівання, розквітне не просто безнадія – розквітне щось більше. Воцариться абсолютне зло. Я так розумію зусилля Олесі і її чоловіка.

Звичайно, в романі, як завжди, дуже багато кон'юнктури – є намагання примирити народи, поставити на місце лікарів і просто сподобатися багато кому, від президента до простої домогосподарки, для якої і на тему якої, здавалося б, усе це і написане. Є, мабуть, елементи й суто жіночого погляду на життя. Достатньо дешево виглядає протиставлення зросійщеного приставаки до вагітної і росіянки лікарки-аристократки. Зрозуміло, чого прагла автор – і тому що це надто плоско і зрозуміло, можливо, саме в такому виконанні той дискурс і зайвий, – тим більше, що він поточний, і не про російсько-українське протистояння роман, хоч і дії його відбуваються на тлі саме цього протистояння.

Але через глобалізм отого порятунку отого хлопчика – трагедія Саїда надто космічна, щоб бачити її якось менше – присягаюся: ми маємо справу не просто з твором на тему, не просто з твором з жанру і для жанру – ми маємо справу з епічним зусиллям автора, а відтак і твір можемо рахувати як перший воістину епічний роман у ХХІ сторіччі, звичайно, український.

Ішов автор до епосу? Розумів він, що це вже Одіссей, Ахіллес тощо? – не думаю, від початку. Але, припускаю, з якоїсь миті, можливо, між рядків, у нічних мареннях – автор збагнув, що задум перевищує чистий сюжет дитячого порятунку. Не тому, що діти – то все. Для багатьох вони – не все. Не тому, що трагедія україно-азербайджанської родини перетворюється на наших очах на національну і навіть на глобальну трагедію. Навіть не тому, що з роману ми насправді дізнаємося про набагато більше речей, ніж нам, як читачам саме цього роману, слід було б знати. Ні. Я думаю, справа у почуттях. Вкладених у боротьбу за це життя – життя з життя завдяки перу і серцю Гранецької сприснуло в літературу – і поцьобічне страждання забриніло стражданням потобічним (не плутати з потойбічним). І це велике почуття. Його потрібно пережити. Уже читачу.