(Гранецька В. Щасливий: роман. – Вікторія Гранецька. – К.: Нора-Друк, 2015. – 296 с. Читацький клуб).

Життя – то розмаїта дзиґа, крутіж якої захоплює всіх нас; літературно-художнє його відображення – знак-символ як пропозиція індивідуально-особистісного сприймання та інтерпретації. Роман «Щасливий» Вікторії Гранецької є одним з таких семіотичних витворів, що пронизливо, щемно-болюче репрезентують правду життя в її вражаючій оголеності й динамічному розвиткові.

Вісь значеннєвої дзиґи твору, адресованого здебільшого юнацькій аудиторії, – в генотекстовому імперативі БУТИ, А НЕ ВДАВАТИ…Із цього погляду, це – Славень Справжності та Материнському Життєдайному Началу.

Складники композиції як синкретичної єдності форми і змісту мають п’ять (або більше) взаємопов’язаних елементів.

1. Становлення світоглядних, етноментальних та морально-етичних засад героїв – українки Олесі та азербайджанця Юсіфа. Їх звела Доля – Богиня, яка не знає кордонів, упереджень щодо національно-культурних розбіжностей, осуду й зневаги оточення. Автор слушно зауважує рудименти дикунства, що рясніють у юрбах будь-яких народів – неприйняття «чужої інакшості»: не такий, як ми – не гідний поваги.

Вартими уваги є описи сновидінь як знаково-символічних візій – на застереження, попередження, поради-настанови щодо подальших кроків людини на життєвім шляху. Десь, певно, у просторі душі кожного з нас є чутливий приймач сигналів від всюдисущого Універсуму, якого різні народи відповідно до традицій іменують по-своєму, та сутність всемогутнього Володаря життя і смерті від цього залишається незмінною. Може, ті сигнали ми й іменуємо сновидіннями?

2. Історія розвитку дошлюбних і подружніх взаємин героїв. Вони «чекали» на зустріч… і тому «впізнали» одне одного. Обидва – неординарні в своєму оточенні, дещо дивні, однак віриться, що – «списані з натури». Нам так бракує подібної «дивності»! – навколо маси сіро-ординарних…

Показова риса закоханих назавжди: вони мають звичку освідчуватись у почуттях різними мовами світу.

Надзвичайна чутливість Олесі, що «призначена» бути Матір’ю: вона «навдивовижу тонко могла відчувати енергетику місць».

Героїня – про мотивацію захоплення чоловіками: «…ми, жінки, закохуємось не в чоловіків, а в їхні вчинки».

3. Надзусилля подружжя в боротьбі за життя дитини, що має вроджену патологію через спадковість та недогляд лікарів. Автор доводить, що справжні батьки заради збереження життя своєї дитини здатні робити не тільки можливе, а й неможливе.

Неабияка обізнаність (на рівні фахової компетенції) автора в медичній термінології, особливостях жіночого організму під час вагітності, пологів і після… додає достовірності сприйманим смислам тексту. І, як не дивно, активна присутність тих термінів і професіоналізмів не обтяжує читача завдяки їх органічній «вписаності» в текст.

Ефективно «працює» на образ Олесі як Матері авторське зауваження-припущення, що Мона Ліза, увічнена Леонардо да Вінчі, була при надії.

Жінка, що носить в собі нове життя, має особливу привабливість, та не кожна, на жаль, є гідною наймення МАТІР.

4. Авторська інтерпретація концепту «Любов», що тримає в людях власне ЛЮДЯНІСТЬ. Багатозначне поняття Любові тут перебуває в тісному зв’язку з Мораллю. У тому числі і – лікарською.

Жорстко, конкретно і безкомпромісно автор актуалізує проблему лікарської етики: незбагненно потужний інстинкт материнства як ідеальне життєдайне Начало стикається з прагматизмом медика як ремісника. Істина в цьому конфлікті, певно, десь посередині… Та читацькі симпатії, поза сумнівом, на боці героїні. Світ медичного ремісництва, поєднаний з дрібнодушним споживацтвом, частково реабілітує образ людяної, гуманно-розважливої, досвідченої лікарки Наталі Федорівни.

Одвіку критерієм людяності було і є ставлення до «братів наших менших»: в романі з особливою теплотою змальована зворушлива опіка Юсіфа над собаками-безхатченками.

5. Умовність назв віровчень, ствердження віри у Вище Начало (Бога / Богів), і зрештою – право вільного вибору конфесійної приналежності. Цілком доречною і доцільною є ідея толерантності до представників різних віросповідань – православних, католиків, мусульман, юдеїв, рідновірів та інших, що виходить із визнання провідної ролі надконфесійного Абсолюту, що тримає Всесвіт, де кожна душа є його живою клітиною. Відтак виправданими є роз’яснення природи різних світоглядних засад та їх сучасних модифікацій, що допоможуть юному читачеві позбавитись стереотипних уявлень про тих, хто живе, наприклад, за законами шаріату. Кожний із наведених складників-елементів має філософські, етнокультурні, геополітичні, психологічні та інші супровідно-конотаційні додатки.

У романі переконливо доведено, що критичною точкою в особистих випробувальних взаєминах подружжя є спільний клопіт, відповідальність, долання неможливого у справі лікування їхньої дитини.

Зворушливо образно схарактеризовано людей – а їх нині – безліч, здатних безкорисливо допомогти іншим – «янголи без крил». Не залишать байдужими й такі «смачні» зауваження: справжня жінка-матір зазвичай пахне «молоком і ваніллю».

Загалом же хочеться, щоб українські читачі почули авторове волання: люди, не будьте байдужими до чужого горя, не відсторонюйтеся від тих, хто потребує вашої допомоги «тут і зараз», але під тягарем зневіри дивиться на світ очима надії-безнадії й нічого вже не просить, сподіваючись лише на Божу ласку – плекайте в собі Людину!

А коли приходить час випробувань, нікому не відсидітись у «хаті з краю»: у фіналі роману україномовний азербайджанець Юсіф наприкінці 2013-го від’їжджає до Києва на Майдан.

Тож маємо роман «Щасливий» (за ім’ям врятованого сина – Саїд), що можна віднести до творів знакових, обов’язкових для прочитання всім, хто небайдужий до проблеми Справжності у світі, що рясніє сурогатністю.

28.12.2015

Володимир ПІВЕНЬ,

доцент кафедри української мови та літератури Донбаського державного педагогічного університету

Роман про справжнє.