Литовченки Т. і О. Принц України: історичний детектив / Тимур і Олена Литовченки ; худож.-оформлювач М. С. Мендор. — Харків : Фоліо, 2017. — 316 с.

«Я – син гетьмана України, спадкоємець його слави, послідовник у справах. Я з гордістю ношу цей титул, іншого мені не треба». Він розумний, проте наївний. Він привабливий, проте самотній. На нього полюють спецслужби кількох країн. Навіть його особистий секретар.

Тимур і Олена Литовченки визначили свій роман «Принц України» історичним детективом, бо показали в художньому творі свою авторську версію загадкової смерті одного з лідерів українського руху в еміграції, палкого патріота України – гетьмана Данила Скоропадського.

Дискредитувати активну антибільшовицьку еміграцію – головне завдання вищого керівництва країни «людожерів». Адже без співчуття й підтримки діаспори, розпорошеної всіма континентами, пригноблена комуністами Україна остаточно втратить надію вибороти свободу. Тож робочий день їхній, агентів СРСР, ненормований: ану скільки цих негідників розвелося – гетьманці, націоналісти, багряністи, петлюрівці, бандерівці. І не мовчать же – пишуть, публікують, промовляють, із відомими політиками західними зустрічаються. Усе про незалежність України їм болить… І роблять радянські вбивці свої темні справи. Інколи чужими наївними руками.

У вигнанні Павло Скоропадський започатковує гетьманський рух, який пізніше очолює його син Данило. Дипломатичні здібності гетьманич проявляє під час заокеанської подорожі до громадських організацій США та Канади для отримання коштів. Американська громада захоплена його патріотичними промовами, просякнутими закликами до єднання всіх розсіяних цілим світом українців. Деякі часописи відрядили своїх кореспондентів для постійного супроводу української делегації і відстеження кожного виступу й кожної зустрічі знаменитого гостя, серед яких було й ділове побачення з відомим на весь світ Генрі Фордом.

Данилові тужить за простим щастям – кохати й бути коханим. Привабливий і інтелігентний, спортивний і одягнений зі смаком, він подобається жінкам. Ним захоплюються, у нього закохуються. На фуршетах і бенкетах, гостинах і вечорницях багато гарних дівчат, але жодна з них не торкається серця гетьманича. І хіба знав він сам, що справжнє кохання запалить у ньому, п’ятдесятилітньому, на двадцять років молодша балерина Олександра Тимченко? Із цього й починається трагедія.

Один із них, персонажів, знає більше за інших. І не лише тому, що обслуговує британську та американську розвідки. Порфирій Силенко – сумлінний секретар, найближча для гетьманича людина, майже друг – єдиний свідок щирого кохання свого шефа і своєї племінниці.

Військове минуле Силенка переслідує його все життя – кожен прожитий день очікує він неприємних сюрпризів і наслідків. Інтернований по завершенні Другої світової війни в Італію, виправданий Нюрнберзьким трибуналом щодо скоєння військових злочинів проти світу та людяності, проте не має Порфирій Силенко бажання проїхатися червоними сибірськими снігами й мусить погодитися на принизливу шпигунську роль і жити. Саме крізь спогади й роздуми цього колишнього вояка армії УНР і Добровольчої дивізії СС «Галичина» і розплутує читач політично-життєві інтриги.

Ще в підлітковому віці, коли він спостерігав за церемонією зміни варти біля кабінету батька, Данило зрозумів, якою небезпечною є їхня справа. Обережність – його щит. Та чи захистить вона гетьманича від інтриг іншої жінки, якій він, може, й обіцявся?

Перехоплені любовні листи. Палкі ревнощі покинутої коханки. Плітки, у які так легко вірять розумні чоловіки. Злочинна діяльність агентури радянської імперії. Запізніле каяття й загадкова смерть...

І самотня, не визнана Богом і світом дружина, наречена-вдовиця останнього українського гетьмана Олександра Тимченко усю силу свого кохання покладе на виховання сина «гідним його батька, гідним роду Скоропадських».

Цей роман про людей без права вибору, про красну мову зброї та отрути, про безвихідь співчутливого шпигунського серця, про підступність дружньої поради й силу жіночих ревнощів, про короткі й довгі зіпсовані життя.

Хронологічну канву фактів автори огортають художнім наративом. Тому за стилем написання роман нагадує адаптований для масового читача підручник з історії, якщо не зважати на діалоги. Навіть є довідкові дані – хронологічна таблиця в додатку і примітки з авторськими поясненнями на сторінках. Тож старшокласники можуть розпочати підготовку до ЗНО з прочитання «Принца України».

Автори перемішали глави, мов колоду гральних карт. То відсилають читача до Канади 1977 року, то до Європи 50–х років. То описують події Другої світової війни, а то й Жовтневої революції. А нанизати намистинки послідовно пропонується вже читачу самостійно.

І наостанок. Данило Скоропадський забороняв називати себе принцом (а його так і називали під час візиту до США й Канади). Воно і правильно. Бо монархічні традиції козацьких гетьманів ніколи не приживуться в Україні.

Прощай навіки, принце України!.