... вельмишановний пане Олександре!
Хоч із запізненням, але хочу дещо підсумувати з того, що принесло мені знайомство з Вашим життєвим і літературним доробком. Мені давно вже не вистачало такої книжечки, і я дуже втішилася, коли вона врешті з’явилася: «Право на дорогу». Причому, в найоптимальнішому варіанті. Тобто, минуле - той шлях, який Ви пройшли, усі кроки поступового оволодіння фактами, розширення тематики, усе глибшого осмислення болючих явищ історії і буття нашої української держави - підтверджуються датованими публікаціями, що з’являлися систематично протягом 1987-2017 р.р. Саме ця праця (інакше її й не назвеш) дає змогу окремі локальні «точкові» твори (книжки, статті, дослідження, нариси, щоденники, тощо) оцінювати не лише як певні здогадки, допустимі вільно варіативні передбачення. Тут ці ретроспективно сприйняті минулі спостереження «заграли» на перспективу, знаходять своє підтвердження в уже освоєному нами нинішньому часі. У цій подачі (як друге видання) можна сміливо говорити про творчий дар передчуття, органічне, якесь вроджене дошукування й орієнтація на правду. Такими є розділи «О стене», щоденникові записки мандрів по Голландії, Німеччині, Вірменії; Ваші прозірливі характеристики деяких історичних осіб (Тимошенко, Саакашвілі), які з часом так яскраво підтвердилися. А глибоке осмислення трагічної долі Аркадія Гайдара, його реального життя і поетичного образу, створеного його героями! Усе працює на те, щоб дошукуватися істини, знаходити правду там, де зовні виглядало все зовсім інакше.
Особливо мені хочеться підтримати Ваш вибір, який Ви зробили на користь друкованого слова. Гадаю, що саме видавнича справа - той найсуттєвіший внесок, котрий Ви, як письменник, робите в державних інтересах. Адже коли на заклик взяти участь у тематичному конкурсі на кращий вірш відгукуються понад тисячу українців, то це ваша величезна перемога, пряма відповідь проповідникам іудейського Калганату, як порятунку від повного поглинання і підкорення України іншим «державним» народом. Саме завдяки започаткованим Вами масовим виданням (альманахи, антології, збірники, вісники) тисячі громадян (особливо молодь, як видно з анкетних даних), беруться за перо, прагнуть творити щось своє, задушевне, бо ж вірш - це голос душі, голос серця. І цим покласти край бездумному лепету, ганебним матюкам та гливким «блінам», якими сповнена мова нинішнього недовченого покоління. «Улица корчится, безъязыкая, ей нечем кричать и разговаривать» (В. Маяковский).
Мене схвилювали розповіді про Ваші перші кроки самостійного життя, навчання у сільськогосподарському коледжі («Путешествие в юность»). Я відчула той глибинний зв’язок, який поєднує Вас, як і ті спогади про похорон діда, на який зійшлися люди в чорних фуфайках, кирзових чоботях. І прості слова, щирі почуття, змальовані без випендрону реальні картини побуту висвітили ті корені, якими ви поєднані з ними. Я вірю у Вас, у Ваш оптимізм, який Ви прагнете поширювати своєю творчою працею, вірю в життєстійкість нашого народу.
Цей приватний лист аж ніяк за формою не претендує на рецензію. Я цілком приєднуюсь до тих схвальних оцінок, які дають Вашій книзі «Право на дорогу» три попередні автори у своїх відгуках. Особливо тонко підкреслив їх індивідуальну неповторність Ю. Шеляженко. Солідарна з ним!
P.S. Я настільки вже звиклася з Вашою манерою письма, що цілком сприйняла і Ваші перші «раритетні» спроби. Так є. Так може бути. В цьому Ви теж оригінальний, неповторний, як і Ваша «Склянка часу».
А від себе особисто хочу ще подякувати за важливу організаційну й мобілізуючу роль, яку відіграють Ваші видання «Склянка часу» у тематичному формуванні й шліфуванні поданих поетичних творів відповідно до поставлених вимог. Шкода тільки, що при друкуванні книжечки випущено етап вичитки верстки чи випуску сигнального примірника - деяких прикрих описок можна було б уникнути.
Дякую Вам за новорічне привітання та надісланий журнал!
Ваша щира прихильниця,
Дія Вакуленко

Говорити про творчий дар.