На відміну від багатьох солідних часописів «Склянка часу» відмовився від літературознавчих суворо-канонічних мірил, відклав убік критичну лупу і демократично покликав до себе всіх, хто почувається на здібностях до красного письма. Сторінки журналу стали майданчиком для різноликої міжнародної літературної тусовки, де поруч з маститими заявляють про себе початківці, переповнені бажаннями привселюдно висловити себе художнім словом. Гадаю, така редакційна політика має певний сенс: важливо, що забезпечує доволі широку читацьку аудиторію молодим письменникам, іноді невідповідно самовпевненим, іноді надто нерішучим і розгубленим — проте ті і ті потребують підтримки зацікавленого видання, яке делікатно спрямує увагу неофітів на мовно-технічні моменти їхньої творчості, на необхідність забезпечувати почуттям, якими б перлистими і свіжими вони не були, стильовий колорит і притаманну йому художню форму. А надихаючий приклад досвідчених побратимів - поруч, під однією обкладкою. Майстрам пера теж, зрозуміло, приємно перебувати у фокусі багатолюдного інтересу читачів журналу, мати можливість ловити меседжі з молодіжного середовища, розуміючи, що крізь творчість юних, ще зазвичай нуртуючу, не викристалізовану, палімпсестом проступає майбутнє нашої культури.
Кожен номер «Склянки Часу» наповнений концентрованим міксом, що дозволяє смакувати різні за характерними ознаками творчі вияви і знаходити собі поживу адептам літератури з різним рівнем підготовки до мистецьких практик. Не винятком і вісімдесят п’ятий, що викликав бажання поділитися враженнями про прочитане. Тому вирішила взятися за перо, не безжально гостре, як то буває у безпомильних менторів, а, зізнаюся, притуплене на власних огріхах, і в моєму чорнилі до темної барви щедро долито світлого суб’єктивізму від розуміння іманентних зумовленостей нашої творчої робітні.
Зміст номера жанрово укладений за принципом тридента: поезія, проза, есеї. На те воля авторів, які пропонують часопису свої твори. Хоча не вважаю зайвими для журналу розширити формат цікавою публіцистикою, історичною інформацією, критичними статтями тощо.
Що ж до поезії, то вона таки жанр особливий, що має у собі прикмети сакральності, ще язичницької обрядовості, надсвідомих значень і призначень, бо ж твердять знавці, що саме в ритмі поетичних розмірів вібрує Всесвіт. Від поезії чекаєш малих і великих див, гри уяви, чуттєво-почуттєвих глибин та висот. Чимало віршів номера виправдали мої очікування. Добірка «Смерекові сни» Ярослава Савчина психоделічно заворожує вільним ширянням над вигадливими візіями світу. І лише інколи в плавно мелодійному плині наштовхуєшся на «обтяжену» фразу на кшталт: «абетка віщих снів поміж буденну сірість// Серцями проросте творців і диваків» або «Жевринка сонця гасне в тихім скерцо// Зднівілість голить залишки щоки». Вірші Любові Бенедишин, натомість, вражають мовною непогрішністю, тонким відчуттям фрази і слова у ній. Виразні художні деталі переплітаються у барвистий неповторний малюнок образів з характерним для поетки інтровертним тлом. Саме це їй дозволяє спілкуватися з читачами на рівні душі, взаєморозуміюче і щиро.
Сповнені метафоричної мудрості твори Вікторії Торон. Вони мають надзвичайно важливу рису — болісно відлунюють на пекучі проблеми сьогодення: війну, проминущість буття, тлінність і марноти людських устремлінь. Своїми рядками авторка спроможна говорити з кожним читачем, але читаючи їх, починаєш пригадувати тези з Еклезіасту, Ніцше, Дерріди і розуміти , що гуманізму для людства ніколи не буде забагато.
Катя Душа добіркою «Ловити зорі» презентувала поезію тонку,ніжно-ліричну, асоціативну, мінливу і летючу, з явними настроями феміністичного екзистенціалізму. Інтелектуальна, багата нюансами та відтінками, зблисками і напівтінями настроїв — вона оточує читача мерехтливою, ефемерною атмосферою поетичного затишку.
Вірші Андрія Коровіна в оригіналі, у вдалому перекладі Олени Марченко наповнюють сприймання читача віталізмом, яскравістю кольорів і відтінків, життєвістю. З ними не витаєш в емпіреях, а повсякденно чимчикуєш московськими чи київськими вулицями, озиваєшся до знайомих, до коханих коровінськими небуденними рядками, наприклад, оцими, про небесні персики чи китайські дзвіночки, і насолоджуєшся світом, у якому так багато доброго і радісного, оригінального та нового.
Настрій життєствердної впевненості, усеземного комфорту залишає по собі «Триптих» Наталії Віленської, яка теософічно переконує, що життя, любов, весна не минають, існують вічно, оточуючи людину красою і спокоєм. Чимало філософів з нею солідарні.
Виділяється з ліричного ряду міні-поема Ніколая Пащенко «Памяти Владислава Листьева». Важкі почуття від непоправної втрати — смерті телекумира викликають не тільки співчуття, а й спонукають вразитися силою впливу телевізії на нашу свідомість. Факт загибелі телеведучого, який зумів стати ліричному герою дуже близькою, рідною, людиною, бачиться приводом для всебічного осмислення смерті, яка може стати перепусткою у безсмертя.
Йогівсько-філософський колорит «Притчі про Коряку-розкоряку» Серго Сокольника все-таки не позбавляє твір ознак байки і віддаляє автора на певну відстань від пересічного читача, що не переймається прямо чи фігурально пошуком коротких шляхів до Нірвани.
Даруйте, друзі, але дехто з поетів-авторів журналу не пригадався мені під час підготовки критичного матеріалу з різних причин, іноді через віддаленість моєї душі від конкретних тем чи тому, що за своїми уподобаннями несхвально реагую на вади в римуванні, на зловживання автологічним стилем, мовними штампами, на орфографічні, пунктуаційні помилки тощо. Але впевнена - колеги мають своє широке коло шанувальників, які спільно і однаково з ними мислять та відчувають довколишній мега-простір-час. Що ж до перерахованих мною недоліків, то їх, певна річ, нам потрібно уникати. Хоча, далебі, не вони визначають цінність поезії. В ній — категорії особливої мистецької цінності — найперше важлива магія, шаманство, чародійна нейролінгвістика, яка повеліває душею.
Проза видання, як і очікується, занурена корінням у життя. Творчість Миколи Петренка представлена багатьма мініатюрами, новелетками з елементами притчі, балади, з філософськими узагальненнями, цікавими життєвими спостереженнями, яскравими образами, які «несуть на своїх плечах» чималий ідейний вантаж, адже автор торкається тем суспільно резонансних, важливих для кожного українця. Піч у зруйнованій війною хаті, плакальниця, заручена, материна душа, інші лягають глибоким карбом у пам’яті, будять ментальність до серйозної морально-етичної роботи. Залишається лише жаліти з приводу окремих мовних зайвин, невмотивованих логічних повторів у доладних в цілому конструкціях текстів.
Твір Олександра Апалькова «Иродиада и зеркало революции» заслуговує на особливу згадку. Пізнається почерк майстра, який вивершує фразу, добираючи найбільш промовисті лексеми. Алхімічно змішавшись, бурлеск, травестія, іронія, сарказм, алегорія, гумор, сум утворили зразок вражаючої, подекуди їдкої і сердитої, суспільно-політичної сатири, з якою автор описує події в житті Іродіади. Вона, інші персонажі твору - образи характерні, яскраві і типологічні, символи думок і суджень, виразники власне топосу, який прочитується сакраментальним уривком з твору: «Продаётся страна в Европе — Украина. В аварийном состоянии. Без Крыма, без Донбасса, без правительства. Газа нет, угля нет, электропроводка в плохом состоянии (АЭС на грани остановки), полы вскрыты (искали сланцевый газ), крышу снесло год назад. Прописаны 42 млн. человек (прописка временная, часть уже выбыла, остальные сидят на чемоданах. В поисках лучшей жизни страну ежемесячно покидает сто тысяч человек). Земли много, хорошо удобрена бойцами АТО. Давно не засевалась, только удобрялась. Удобств нет, также законов нет, прошлого нет. Предположительно под снос. Предложения направлять по адресу poroschenko(собака)maidan.net.ua.» Можна не погоджуватися зі змістом оголошення, прочитаного Іродіадою, з позицією автора, який помістив його у своєму творі, але література Апалькова не втратить від цього своїх художніх чеснот і громадянської сміливості. До речі, самокритика нам, українцям, не зашкодить, радше, навпаки, лиш би вона спонукала нас змінюватися морально і змінювати країну на краще.
Повість Валентини Камишової «Лоскутное разнолетье» цікава своїм паралелізмом - двома лініями розвитку сюжету, де інтимні стосунки доповнюються і відтіняються соціальними мотивами, забезпечуючи повноту відчуттів життя, ємність взаємовиявів.
Сторінки Павла Бессонова викликають найперше смуток і глибокі співчуття усім, хто його знав і шанував. Благословенної Вічності колезі! Його літературний доробок — світло на шляхах живих. Тож оповідання письменника — меморіальний знак у шанованому виданні — сприймаються з трепетом і зворушенням.
Натомість драматична замальовка Анни Проценко «Мультикультуралізм» у майже всуціль суворому контексті журналу пізнавально і жартівливо потішила легким гумором.
Сповнена новелістичної активної енергетики, гострого драматизму мала конкурсна проза. Промовисті деталі, ідейно-психологічні конфлікти, перипетійні повороти в долях персонажів роблять ці твори гідними для змагання за визнання в рідній літературі. А «Притча о дороге» Антоніни Остролуцької привернула мою увагу вмінням суворо лаконічно висловлювати мораліте.
Високо оцінюючи прозові публікації номера, все ж за правом «свіжого ока» хочу звернути увагу колег на окремі хиби творів. Адже спостерегла, що інколи сентиментальний автор не може «витягти» свого літературного об’єкта із соціально-побутової трясовини до уселюдських істин і узагальнень, залишаючи на творі відбиток дрібнотем’я та ідейно-художньої дріб’язковості. Дехто грішить зайвою описовістю, сповільненою сюжетною динамікою чи не дбає, аби із синонімічних рядів до тексту потрапили найбільш відповідні, емоційно-експресивні, лексеми. Певна річ, у такій ситуації була б доречною допомога грамотного літредактора.
Літературно-критичний розділ в журналі не виділений окремішньо, але відповідний матеріал тут наявний. Так, відгук Алли Диби «Страдіварі українського гумору» зі щирою особистою симпатією, з достатнім рівнем компетенції знайомить нас із постаттю письменника-гумориста Григорія Соломончука. Відразу ж хочеться прочитати його іскрометні гуморески. Об’ємним матеріалом озвався до читачів Віктор Палинським, знаний нами з інших поважних видань. Манера письма спокушеного гуманітарними науками літератора імпонує жвавістю, неповторними ракурсами, умінням синкретично поєднувати різні жанрові і стильові особливості: науковий реалізм, побутовість з містикою, елементами фентезі, історичну довідковість з казкою, спокійним ліризмом, зрілими судженнями про сучасний літературний процес, мистецтво.
Мемуарний твір Александра Волкова «Два прилагательных» розповідає про двох відомих поетів Рубцова і Бриєдіса, знявши з них небесні тоги та лаврові вінці, давши шанувальникам можливість для феноменологічного осмислення психології неординарних особистостей в літературі, мистецтві і з-поміж дивацтв, проблемної поведінки, моральних хитань вгледіти чисті джерела, які живлять творчу наснагу.
Володимир Комісарук розмислює над коханням людей різного віку, традиційно зазираючи до біографій відомих людей. Рефератно звучить Андрій Будкевич.
Перегортаю останню сторінку журналу з почуттями пізнавально-літературного вдоволення, яке зазвичай буває тоді, коли отримуєш заряд для душі і розуму, коли маєш можливість звірити особисті ідеали, життєві принципи, погляди на світ, сокровенні прагнення з Книгою у спілкуванні авторитетному і довірливому для пізнання мудрості й духовного вдосконалення. Коли відкриваєш нові імена колег, які своїми творами переконують у тому, що рідна література потужна, цікава, різнопланова, яскраво вписана у світовий контент. Успіху «Склянці Часу», нових творчих знахідок авторам і читачам!

Сучасно-літературний вміст «Склянки Часу».