Тата Рівна. КАЛАМУТ. Поезії. – Рівне: Видавництво «Письменницька робітня «Оповідач», 2016. – 64 с.
майже все мало б сенс
як би був сенс
Еріх Фрід

З поезією Тати Рівної я познайомилась на одному з давніших фестивалів «Sevama» у м. Підкамінь, наші зустрічі мали продовження на численних збіговиськах Львівських Форумів і от, нарешті, у Тернополі, де під орудою НСПУ відбулися семінар і майстер-класи для молодих українських письменників, я отримала в дарунок збірку поезій «Каламут»; це друга збірка молодої поетки з міста Рівне, перша вийшла 2008-го року під майже апокаліптичною назвою «Світ покотився».

Мені вже не раз доводилося писати про молоду українську поезію, про бурхливий розквіт поетичних обдарувань, для яких не існує тематичних, лексичних, версифікаційних табу, і один з головних творчих меседжів – «А король-бо голий!» Однак, ця поетична навала багатошарова і, відповідно, оцінюється різними критиками по-різному: і як кладезь позитиву, і як сонмище суцільного негативу. Істина, на мою думку, як завжди, посередині.

У поетичній мові Тати Рівної світ ніби порізаний на емоційні фрагменти і у кожному вірші він, її світ, власне, складається таким, яким його бачить наша поетка. А бачить вона спотворені картини дійсності, коли проблема відчуження особистості досягла апогею, коли провалля між словом і ділом заповнили ілюзії та фантасмагорії, коли саме вони наповнюють свідомість людини, ущемленої мерзенністю сьогодення: «я не люблю відлигу в її дражливих напівтонах / коли населення вбоге виходить ніби з печери / і дідо в старих перемотаних шматкою шкарбанах / видлубує зі смітника чиюсь вчорашню вечерю».
Первісну основу поезії молодої авторки складають образи-метафори та їхні перетинання, кожен раз під іншим кутом зору, що породжують сучасні урбаністичні картини: «на блямби неонові заляпані брудом гойності / грязюкою чисто правди у мареві псевдо байок / тут бог не проїде ці вулички надто промовисті / хіба що той бог сталевий заправський дебелий байкер / калюжі замутнені непрозоро-тлусті / як плями серед вуличного песимізму / відображають залишки таунгордості / ранковий мейк ап нічної діви стриптизу».
Героїня віршів неконтактна, вона не бачить можливостей для спілкування, тим часом, подвійна мораль оточення помітно живить сугестивне навіювання, чи авторці, чи читачеві, відчуття невинної жертви: «достиглим плодам не місце в задусі цвітіння / коли би ви поглянули на мій сад…побачили би там лише горбаті тіні… тільки серце волає і серце голосить / тільки просідь уже довжиною із осінь / тільки просо розсипалось пружно та просто / а незграбні долоні не ладні збирати».
На долю покоління поетів, до якого належить Тата Рівна, випало жити в епоху розвалу імперії зла. І саме ця обставина, на мою думку, є головним джерелом трагічного абсурду в її поезії: «це місто у екскрементах постмарксизму… є фах новітній – людиножери… чужорідним / дорога одна – / повз Парнас – на Голгофу». Вона добре це усвідомлює. Але чи бачить поетка світло в кінці тунелю? Прочитавши збірку, я зрозуміла, що ключик до її глибоко захованої, вразливої душі, якщо добре пошукати, то можна знайти: у несподівано теплому образі – «на Покрову незряча Мадонна / рушником накривала планету»; у запитаннях – до кого? до самої себе? – «ця тиша – цезура чи / закінчення фрази?»; у проявах ще живого оптимізму – «абрикоси вагітніють сонцем / як любов’ю жінки; «прийде травень і прийдуть дощі волошкові де / запах свіжого сіна та квіткового лона».

Тематично збірка поетеси побудована на контрастах. Віршам, де чується апокаліптичний гомін і робляться спроби пророцтва протистоять поезії з розділів «ЖЖ (жовтий жовтень)», «мій сад», «інтимні нелірики». У віршах талановитої поетки заворожує мальовнича і така знайома картина кінця осені, коли дерева з вохристо-зелено-жовтих давно поміняли кольори на сиво-чорні, небеса вдень – «господні сині ниви» – невимовно ясні й прозорі, ранки вже прохолодні, треба взувати чобітки, а вологий туман майже білого кольору!

осінній день останній із осінніх
осики сиві чорнота дубів
підкреслює господні ниви сині
у крапинку замерзлих голубів

…ще зоріє ще туман світанку
я хвилюю осені оману
чобітком ступаючи в сметану
білого зволоженого ранку

Досконалим зразком алітерації, яка «дзижчить» (російською «жужжит» буде точніше) є вірш «Пес і жінка». Ось яким чином поетеса вибудовує словами на літеру «Ж» колову та смислову композицію, створюючи колоритний портрет місяця жовтня: «жовтий жовтень… жолуді та жаль / журавлі минули… жовтий мед… стомлена бджола… просто жити як живуть жоржини… варення із ожини… жовтий жовтень… Жінка / Жовтень…»

Просто вражає своїм психологізмом, майже поетичною дисертацією на тему щастя однойменний вірш. Він довгенький, але кожен його рядок – стріла: «щастя буває до смерті до видиху і до вдиху / летючим буває щастя дзвінким від сміху… буває щастя пекуче нестримно сухо гаряче… щастя веде й знайомить тебе із тобою / і тисне в обіймах, ставить усі розділові знаки / щастя без сумніву має свої ознаки… свої занурення рими стоп-кадри рухи / свої молитовні слова шпильки вузлики / червоні нитки заговорені ґудзики… щастя буває різним, на видиху і на вдиху, але / найчастіше – тихим (моє підкреслення і моє щире захоплення – Т. Д.)

Загалом будь-яка класифікація творчих людей, особливо поетів, їхній поділ на молодих, на трохи підтоптаних і на ще живих класиків – річ умовна і вельми тонка. Якось Петро Капиця, коли у них в академії запроваджували раду молодих учених, обережно висловився: "Дивно, а я й не знав, що вчені поділяються на молодих і старих. Я чомусь вважав, що вони діляться на розумних і… не дуже!».

І прийдуть дощі волошкові.