Звідки беруться книжки? Як зароджуються сюжети і з’являються персонажі, хто кого веде по книзі — автор героя чи навпаки? Що потрібно читати в дитинстві, щоб стати відповідальним дорослим, і як повинні поводитись дорослі, щоб виховати впевнену у собі дитину? Про це журналісту «ВЗ» розповіли автори з Дніпра — дитяча письменниця Еліна Заржицька та психолог Ольга Рєпіна, які презентували спільний проект — нетиповий психологічний роман про Майдан під назвою «Убити Антиципатора», де героями є не стільки люди, як їхні характери і психотипи.

— Пані Еліно, хто такий Антиципатор?

Е. З. Це психологічний термін, який запропонувала Оля. У мене завжди проблеми з назвою. Антиципатор — це людина, яка передбачає певні події, а потім добивається успіху, коли ці передбачення збуваються. Але варто розуміти, що скористатись цим можна як у позитивному, так і у негативному сенсі. Наш головний герой — саме негативний. Я не можу сказати, що він розумна людина. Він — хитрий, пробивний, багато поганого робить. Хто вже прочитав роман, питає, чи це ми не про Януковича написали. Ні, не про нього. Це просто психотип такий: людина домоглася успіху, піднялася на верхівку влади, але це може бути хто завгодно. У нас вийшла альтернативна історія, бо тут своє закінчення, та й сюжет розвивається трохи по-іншому, хоча ми і враховували реальні події. Роман писали два роки, і спочатку він нагадував пазл. Хтось готував один шматочок, хтось інший, потім обмінювались, об’єднували, допрацьовували… Хоч це роман про Майдан, але не зовсім. Ми описували психологічні ситуації, намагалися показати різні психотипи людей, те, як вони ідуть до такої вікопомної події.

— То ваші герої вигадані чи реальні?

Е. З. Багато вигаданих персонажів. Але є ситуації, які відбувалися насправді. От, наприклад, коли один із героїв ліг відпочивати після боїв, а прокинувшись, побачив багато СМС-повідомлень, де писали, що його улюблена бабуся, яка його виховала, померла. Це відбулося зі знайомим Олі, і вона захотіла внести це в книжку. А ще колись мені розповіли про дівчину, яка пішла на Майдан з чоловіком, а потім жалілась і нила, що там бруд, а її шуба пропахла димом і їдким запахом. Мене це дуже обурило, і я розповіла Олі, а вона описала цей епізод — додала одному з негативних героїв сон, де він бачить, як шиє шуби з людських душ. Також її робота — це описи кохання, любовні сцени, аборт…

О. Р. Мій знайомий, який став частково прототипом героя роману, просив, щоб ми його не «вбивали». Та ми писали не про нього — тільки один момент з його історії використали. А персонажа таки «вбили». В одній із моїх попередніх книг («Жабьи дети» або «Нормандская тетрадь Франсуа Терпи») я так само вчинила з головним героєм і отримала шквал обурення від читачів. Важливо було показати, що саме такі люди завершують своє життя дуже рано. Тут якраз йдеться про психотипи, як і в нашому романі. Я не дуже люблю «революційну» частину, мені більше подобаються побутові ситуації: як люди підходять до підлості, як вони вибирають свій шлях…

Е. З. Зазначу, що головний позитивний герой також справжній. Колись давніше прочитала статтю про чоловіка, який живе в Нікополі. Він без ноги, але займається боротьбою, має дан, судить змагання. Мене це дуже вразило, але я забула як його звати, тому його прототип у нас під вигаданим іменем. На цьому прикладі намагалась показати, що боротися варто за будь-яких обставин, навіть найважчих. І також треба завжди залишатися людиною.

— «Убити Антиципатора» — це книга для дорослих?

Е. З. Так, я б навіть поставила маркер 18+.

— Пані Еліно, вас більше знають як дитячу письменницю. Це була перша робота для дорослого читача?

Е. З. Раніше були оповідання, але це перша книга. Колись мені запропонували написати про Голодомор. Довго вагалась, адже моя сім’я не постраждала від цієї трагедії. Я вважала, що взагалі не маю права про це писати. А потім пішла на виставку малюнків «Голодомор очима дітей» і була просто вражена. Опрацювала спогади людей, які школярі збирали, а я готувала до обласного архіву. Коли начиталася цього всього, вирішила, що готова. Почала російською і зрозуміла, що вже не можу цією мовою писати. Мені як відрізало. З того часу пишу лише українською. Тоді «народилась» реалістична повість «Три сходинки Голодомору» з містичним елементом — голод там показано у вигляді чорного кістлявого кошеняти. Спочатку я планувала її для дітей молодшого віку, але вийшло для старших школярів.

— Як прочитані у дитинстві твори впливають на людей у дорослому віці? Чи не «шкодять» звичні нам казки, наприклад, про принців і принцес, сучасним дітям?

О. Р. Я, наприклад, проти ляльок Барбі — вони формують комплекс неповноцінності через свої пропорції обличчя і фігури, пишноту волосся… Дівчинці здається, якщо вона не відповідає цим критеріям, — то є «не такою». Недарма в Японії є власні національні ляльки, які відповідають реальним японським стандартам краси, — вони точно повторюють фігури японок. Казки завжди мають чітко розрізнені статеві ролі та психотипи. Читати казки потрібно обов’язково! Але кожну прочитану з дитиною сторінку варто коментувати — витягувати з неї дидактику і пояснювати. Завдяки цьому дитина навчиться думати. Батьки — як буксир, який витягує корабель у море під назвою «життя», до певної точки, потім іде. Оце головне їхнє завдання — давати протекцію до певного часу, а не реалізовувати через дітей свої амбіції. Кожна дитина, батьки якої хочуть для неї щастя, повинна знати, — якщо у неї щось вийде, і вона з успіхом повертається в родину, — родина радіє за неї і з нею. А якщо у неї станеться невдача, то вона може повернутися в родину, і там її приймуть.

— У казках часто можна зустріти конфронтацію дітей і батьків. Найкраще це видно на прикладах мачухи, що з’являється у багатьох героїнь…

О. Р. У дівчаток і матусь, навіть за найкращих стосунків, завжди є періоди, коли вони конфронтують. Фройда ніхто не відміняв. Так, іноді буває, що матір повинна бути строгою, вибагливою, бо є певні моменти, коли спуску давати не можна. Але це має відбуватись у процесі виховання, а не коли дівчина вже доросла. І ще, якщо батьки пропагують одне, а поводяться по-іншому, — теж не буде добрих стосунків. У часи, коли писались наші народні казки, дівчатка у 13−15 років виходили заміж. Зараз за міжнародними стандартами хлопець у 21 рік вважається юнаком. Тому дорослішання трохи інакше відбувається. Це дуже велика і важка тема педагогіки. Але, коли мені говорять, що підлітки нині гірші, ніж ми були, — я не погоджуюсь. Діти нормальні. Просто діти — це завжди дзеркало дорослих. Хочете щось від дітей — подивіться на суспільство. Я була свідком багатьох випадків, коли у гарних сім’ях дитина відкидала родинний сценарій і йшла своїм шляхом. Ніхто не знає, чи вийде це в неї, чи ні. Навіть коли батьки не схвалюють шлях дитини, вони мають дати їй право зорієнтуватись у родинному колі, — це дуже важливо. Мені було важко відпустити доньку, прикро, адже я пам’ятаю маленьку дівчинку, якій плела коси, шила, в’язала… Зараз це молода самостійна жінка.

— Якими, на вашу думку, мають бути сучасні дитячі твори?

Е. З. Вони мають виховувати гордість за те, де ти живеш. Я виросла за часів радянської влади, і в них була дуже потужна агітаційна машина, налаштована на виховання дітей. Може, не у Львові, але у нас, на Дніпропетровщині, бабусі читали про маленького Леніна, про юність Карла Маркса. Вже з роками я почала розуміти, що й до чого. Нам треба це взяти на озброєння — як виховувати в дитині гордість за свою землю. Якщо ми будемо завозити з Росії книжки — що з того вийде? У нас прекрасні самобутні автори. Біда тільки в тому, що не всі мають можливість публікуватись. Було б гарно, коли б діти виховувалися на різних зразках українських авторів, які люблять нашу землю. А взагалі, письменнику варто дуже обережно ставитись до того, що він пише. Навіть якщо це казка. Наприклад, коли герой — пугач, то він не може жити у полі, в нірці і харчуватися яблуками. Адже він живе у лісі, в дуплі і ловить мишей. Це треба враховувати. Для мене письменник у дитинстві завжди був авторитетом, вище якого немає. Я вірила тому, що читала. У дитячих творах має бути модель поведінки з батьками, у соціумі.

— Що самі любите читати?

О. Р. Я завжди читала класичну світову літературу. Зараз найбільше люблю Апдайка і сучасну французьку літературу. Багато читала про Нормандію, коли писала «Жабьи дети». Сама там не була, але описувала по картах, схемах, книгах. З книг взяла характери нормандців, стиль стосунків чоловіків і жінок, національну кухню, інформацію про економічну ситуацію, контрабанду текстилю з Англії, боротьбу з єзуїтами, життя буржуазії… Ті, хто був у тих краях, — кажуть, що реалістично вийшло.

Е. З. У першому класі я ще якісь дитячі книжки гортала. А от з третього класу полюбила пригодницькі романи типу Жуля Верна. У 5-му класі «1001 ніч» всі 8 томів прочитала. Пам’ятаю, мама дуже сварилась, бо це не зовсім дитяча література. А потім усі зібрання-багатотомники перечитала: Бальзака, Гі де Мопассана, Толстого… Обожнюю Котляревського і Старицького. Колись у дитинстві мені потрапила до рук його трилогія «Богдан Хмельницький» — читала з захопленням. Хмельницький досі залишається для мене героєм. Так, про нього є багато суперечливих думок. Але я вважаю, що в ті часи людина спромоглася вчинити так, щоб був хоч якийсь вихід. Він хотів як краще. Навряд чи гетьман свідомо образив би так народ.

«Книжку про Голодомор почала писати російською, але зрозуміла, що більше писати цією мовою не зможу».