Тимур і Олена Литовченки. Принц України: історичний детектив. — Харків: Фоліо, 2017 — 316 с.

Цю книжку я придбала минулого року на Львівському книжковому Форумі, а заодно й автограф попросила в автора, який щойно підійшов до стійки Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова».

Беручи в руки художню книжку, я прагну поринути у вигаданий світ і на кілька годин чи днів відволіктися та забути про проблеми реального життя. Цей роман зовсім інший, він сильно відрізняється від усього, що я звикла читати. Ще до початку Форуму я бачила буктрейлер на Фейсбуці, знайомилася з анонсами, тому знала, що в романі описується життя реальної людини, яка жила в ХХ столітті й була відома у певних колах української діаспори.

Ще зі шкільних років я ненавиджу читати біографії. Але книжку вирішила придбати з кількох причин. По-перше, ця сторінка нашої історії зовсім не згадується в шкільних підручниках, а я маю звичку заповнювати прогалини своєї освіти. По-друге, ідея монархізму в Україні, для мене особисто, залишилася в глибокій древності, десь у Галицько-Волинському князівстві, разом з нашим єдиним офіційним королем Данилом. По-третє, я дуже тішуся, що в нас розвивається художня література, і незважаючи на обмежений сімейний бюджет, намагаюся купляти й читати літературні новинки. І на останок, з одним з авторів — з паном Тимуром я трохи знайома особисто, а в мережі ми дружимо вже кілька років.

Попри заявлений жанр — авантюрно-пригодницький детектив, — книжка вийшла солідною та ґрунтовною, з архівними фотографіями та детальною хронологічною таблицею в кінці. Цілком згодиться для підготовки до ЗНО. Читала я її довго, кілька місяців, по одній-дві глави за раз, з перервами на кілька тижнів. Не знаю чому. Може тому, що події ХХ століття в моїй свідомості ще не стали історією, вони ще живі, реальні. А реальність надто болюча, щоб про неї читати відсторонено, її ще довго доведеться пропрацьовувати на сеансах психотерапії.

Я розумію, що написати щось захоплююче про реальну історичну постать важко, особливо, коли ця людина жила чесно і дотримувалася моральних принципів. Про пияків, наркоманів чи ловеласів писати значно легше. Та й життя не дотримується літературних схем і поняття «зачин», «кульмінація» й «розв’язка» не завжди йдуть послідовно. А ще є довгі роки, а то й десятиліття абсолютно буденного життя, ніякими особливими подіями не позначеного. Цікавими в реальності бувають тільки короткі моменти.

Тимуру та Олені Литовченкам вдалося зайти історичного персонажа, в житті якого було дуже багато захоплюючих ситуацій. І не тільки у нього одного — решта героїв теж мали багато пригод і карколомних поворотів долі. Кожному з них довелося неодноразово поставати перед моральним вибором і приймати доленосні рішення. Мені, як психологу, трохи забракло описів внутрішніх переживань героїв у всіх цих складних обставинах.І ще одне: всі персонажі говорять надто чистою й однаковою літературною мовою. В побуті живі люди так не розмовляють, особливо коли хвилюються. Комсомолка з Харкова й офіцер ваффен-СС з Галичини будуть по-різному формулювати думки. І в різному віці, який припадає на різні епохи й країни, людина теж трохи по-іншому говорить. Мені тут чомусь згадалися перші фільми, дубльовані українською: вони сприймалися дивно, бо герої теж говорили надто правильно.

Я свідомо не переповідаю тут сюжет книжки, бо хочу, щоб ті, хто чтатиме мій відгук, захотіли прочитати й сам роман, занурюючись в усі перипетії, проживаючи життя героїв як власне.

Закінчення книжки, хоч і трагічне, але не залишає після себе негативного післясмаку, що «все пропало». Так, можливість встановлення спадкової монархії в Україні відійшла на другий, якщо не на десятий план, бо рід останнього гетьмана залишився без офіційного нащадка та спадкоємця. Але сама ідея монархізму лише тихенько зачаїлася в умах певної кількості патріотів до кращих часів…

До речі, ця книжка — практично готовий сценарій для солідного байопіку. Треба тільки знайти продюсера і режисера.

«Принц України» — незвичний і незвичайний.