Кожна гарна казка або фентезі творить свій світ, у чомусь суперечливий, складний, живий, такий, що має початок задовго до першої сторінки книги і продовжується, коли перегорнута остання.
«Помилка Безсмертного» – саме така історія, до якої читач долучається ніби не з самого початку. І хай читачів не бентежить, що одним із героїв є Кощій, відомий нам із казок. Бо, коли придивляєшся, цей образ виявляється доволі оригінальним. Ніяких зайців, качок, яєць і голки тут і близько немає. Кощій – втілення злої сили, безжальної й бездумної у своїй жорстокості. Його вважають безсмертним, хоча насправді, певно, ніхто не мав змоги вбити свого ворога. Тому це безсмертя, як на мене, досить умовне. І, якщо безсмертне життя – то добре, а як потрапиш у неволю, то таке безсмертя гірше загибелі...
Та важливо інше: Кощій стоїть на верхівці злої піраміди, він не єдиний, а лише один із головних елементів системи. Наприклад, у нього є помічник – чаклун У-Шур, який за останній час втілив немало підступних задумів, а його чари знищували живих істот сотнями. Суто за законом існування подібної системи У-Шур мріє посісти місце Кощія на верхівці владної піраміди.
У цьому книга дуже добре пояснює, чому знищення головного ворога майже ніколи не змінює ситуацію на краще: його місце посідає інший поганець. У цьому сила і слабкість зла, бо воно може жерти саме себе, а може відроджуватися після поразок й ослаблення завдяки ницим прагненням окремих людей. Тому справжня перемога можлива лише через зміну світогляду, і це актуальний урок не лише в рамках фентезійної книги, а, насамперед, для реального світу.
Кощій захопив замок, побудований гномами, і тепер ця гарна споруда почорніла і вселяє ляк, а ущелина під муром встелена кістками непокірних бранців і рабів, яких тут страчують без зволікань. Хоча більшість помирає сама – в полоні або неволі від непосильної праці. Та й самі його підлеглі знаходяться у постійній небезпеці: не вгодиш хазяїну, швидко позбудешся посади й життя. Постійні приниження, підступи, інтриги та лестощі стали нормою у цих горах.
А хто ж протистоїть Кощію та його прихвосням, яких у Безсмертного не злічити?
Насамперед, це поки що вільний лісовий народ, бо після розгрому гноми переховуються у таємних печерах, де їхні майстри-винахідники навіть зробили штучне чарівне сонце, а зябри, мешканці річкової долини, поневолені.
Головних героїв кілька. Це розумний і сміливий хлопчик Тяш, якому Великий Дух, охоронець Лісу, довіряє надзвичайно важливе завдання. Раз на тисячоліття Дух має заснути на рік, щоб відновити сили. Ліс та його мешканці не залишаються беззахисними, бо обраний Сторож має чарівний свищик, який розбудить Духа в разі приходу великої біди. Цього разу Сторожем стає Тяш. І саме у цей час Кощій планує похід на Ліс.
Але ж свищик можна загубити, його можуть відібрати чи просто так складуться обставини, що Сторож буде не в змозі покликати на допомогу...
Друга героїня – золотоволоса дівчинка Уля, не менш відчайдушна і смілива, ніж її друзі. Не по своїй волі ця розумничка опиняється у центрі подій. Її випадково викрадають і доставляють у палац Кощія замість Тяша. Але навряд стається щось випадкове, особливо у такий скрутний час.
А далі слідкувати за обома героями-дітьми стає все цікавіше і цікавіше, бо випробування, які їм випадають, здолає не кожний дорослий. В обох дітей є свій особливий дар, але ця сила сама собою не розкривається, прояв дару ще потрібно заслужити, а це відбувається під час дорослішання. Ігри скінчилися, час показати, хто чого вартий і чому навчився, бо зло дуже сильне, підступне і ні до кого не має жалю.
Дорослим читачам теж є, за ким слідкувати і кому співчувати. Наприклад, двом друзям – чорному вояку Момбарсі і летючому ящеру Кхарру. На початку ці двоє на боці Кощія, точніше, вони найманці, яких чаклун У-Шур найняв й обіцяв добре заплатити. Найманець він і є найманець, йому все одно, за що отримувати гроші і від кого, особливо якщо хочеш назбирати на безбідну старість. Але, виявляється, що і для найманця є межа, яку переступаєш і втрачаєш людяність і, як ще кажуть, свою безсмертну душу. Щоб це зрозуміти і звернути з хибного шляху, яким непомітно крокував стільки років, потрібна неабияка сила волі.
Особисто мені було надзвичайно цікаво бачити, як психологічно змінюється Момбарха. Це настільки живий образ, що я б хотіла прочитати окрему книгу саме про нього.
Проте, цими персонажами твір не обмежується. Він густо населений великою кількістю людей і різноманітних істот: гноми, зябри, грифи, ящери, павуки... кого тут тільки не зустрінеш. А яке ж симпатичне звірятко пумш Чум-Чурюм із далекого краю, яке й читачеві хочеться пригорнути і попестити.
Тут не граються у піддавки, як це часто буває у творах для дітей. Небезпеки справжні, а в багатьох ситуаціях герої не гинуть лише завдяки власній удачі, сміливості і силі волі. А ще часто їх рятує дружба і віра в добро.
Не з усвідомлення власних ганебних вчинків починається перетворення Момбархи, а зі здивування, що лісові люди лікують його рани замість того, щоб жорстоко допитувати, де подів їхню дитину. Думка про те, що красти дітей не гідно, звісно, була першим поштовхом, але якби обставини склалися інакше, навряд вона б стала рятівною, бо відпустити дітей, а самому тікати – не вихід.
І таких щемких моментів у книзі вдосталь.
Щоб здолати зло, потрібно викорінити його спочатку у своєму серці, а це заздрість до сильніших і талановитіших, зневага до інших людей чи народів, страх, нездорова конкуренція. Тільки так можливо об’єднатися, щоб зупинити злу навалу, і кожному знайдеться свій супротивник.
І не втримаюся від кількох красномовних цитат, типових для цієї книги, але значно глибших, ніж потребує твір для такої аудиторії. Бо кожна думка у творі має свій розвиток.
Наприклад, про нікчемних зябрів:
«– Та якось так повелося здавна – мовляв, самі як жаби, та ще й жабоїди, і болотом від них смердить, і все таке. А жаб вони якраз і не їдять, це вже я знаю точно! Рибу – ту ловлять, та так спритно, що й не вгледиш, як штрикне її на мілководді списом, і вже б’є хвостом на низці!» (С.25).
Тільки, на жаль, і серед нас не всі такі мудрі, як дідусь Га.
Або таке актуальне нині:
«Довго потерпали вони від знущань загарбників. Та одного разу молодий зябр Юквач підняв мешканців свого селища на боротьбу. Грифи, що прилетіли по данину, були перебиті та втоплені у трясовині, а Юквач і всі його родичі щезли в очеретяних заростях, які густо вкривали найбільш заболочені місця Долини. «Куди нам втікати? – казав Юквач своїм одноплемінникам. – Це наша земля, й ми мусимо помститися загарбникам за наших братів та сестер. Зябри – мирний народ, але час уже навчитися воювати! І ми навчимося та проженемо клятого Кощія з його хижаками назавжди, бо інакше – винищать нас до останнього, й ніхто не згадає потім, що був такий народ – зябри». І доведений до відчаю долинний народ потягся до свого ватажка» (С.102).
Нікуди нам не подітися від власної історії, навіть коли поринаєш у казку.
Дружба, вірність, зрада, недовіра, чиста закоханість, зверхність, бажання помсти... Чого тут тільки немає, і кожне почуття не одиничне, має різні прояви відповідно до віку і того, ким є той чи інший персонаж, до темного чи світлого табору належить.
А як правдоподібно виписані заздрість та спокута за колишні вчинки... Інколи забуваєш, що читаєш фентезі, і потрапляєш у цій твір з перших сторінок.
У боротьбі народжується нове, хоча вищі сили і втручаються у хід подій.
Але ж Лісовий Дух не всесильний, не всіх хворих і поранених може врятувати, не завжди люди його розуміють і дослухаються, та й будь-яка перемога не може бути остаточною. Неподалік існує Темне Провалля і Яр, який стрілою простромив серце лісу. В Яру та його розгалуженнях і нині мешкають отруйні хижі рослини. А владарка Провалля відьма Лавірпія зачаїлася, її не переможено, та й Кощій поки що не позбувся прізвиська Безсмертний. Вороги теж уміють об’єднуватися і знаходити нових підлабузників і виховувати жорстоких солдатів.
Розумію, що навряд у цієї книги буде продовження, але із яким захватом я читала б його разом із сотнями інших читачів. Можливо, таки колись... Живий світ цієї книги дозволяє розповісти ще багато історій, під час читання яких перехоплює подих.

Висновок: Мені дуже сподобалася ця книга. Вважаю, що нині вона є однією з найцікавіших у жанрі пригодницького фентезі на українському просторі.

Наталія Дев'ятко

Помилка Безсмертного.