Ви можете уявити себе літературну спадщину Лева Толстого – без Ясної Поляни, Михайла Шолохова – без станиці Вешенської, а творчість сучасних українських письменників Сергія Жадана та Світлани Талан без Старобільська й Сєвєродонецька, відповідно? Безумовно, що ні. Для кожного з названих письмовців мала Батьківщина стала місцем сили, яке надає творчої енергії та надихає на створення нових літературних творів. Так саме неможливо згадати Олександра Апалькова без міста Канева, Черкаської області.
У книзі «Право на дорогу», яка об’єднала в собі оповідання, листи, нариси, есе, О. Апальков постійно згадує місто Канів, де він прожив левову частку свого життя. Так, у нарисі «Втрачені три роки» розповідається про брудні технології, які використовувались у радянські часи, щоб переписати на свій лад історію окупації міста Канева – місця знаходження музею Великого Кобзаря та показати, що могилу Тараса Шевченка у 1941-1943 роках німці обнесли колючим дротом. Зі спогадів свідків тих подій стало відомо, що насправді могила поета ніколи не була огородженою дротом. Фотоілюзію було створено вже в 1944 році, після того, як німці залишили Канів. Фотограф зайшов за колючий дріт, яким вони обнесли музей, і спрямувавши об’єктив фотоапарату через колючу проволоку, зробив знімок. На жаль, історія повторюється. Невільно згадуються штучно створені світлини та зйомки на території Луганської та Донецької областей у 2014-2015 роках з метою показу компромату на збройні сили України.
Мене – людину, яка виховувалася на прикладі книг Аркадія Гайдара – не залишило байдужою й оповідання Олександра Апалькова російською мовою: «Голиков-Гайдар и судьба его музея». Кажуть, що зневіра в людину – це одне з самого важкого в житті. Як же це боляче, читати документальні матеріали про неймовірну жорстокість автора «Тимура і його команди», «Долі барабанщика», «Школи»… Одночасно відчуваєш вдячність автору за його дослідження біографії Голікова-Гайдара та розповідь про музей у Каневі. Люди повинні знати, що іноді пропаганда здатна створити героя з особистості, яку за жорстоке відношення до полонених демобілізували з Армії. Той, хто вбивав своєю рукою мирне населення хакасів, повинен відбувати покарання, а з Гайдара та його книг зробили приклад для наслідування. Є про що замислитися…
Книга «Право на дорогу» нагадує подорож. Під час зупинок нас чекає розповідь про окрему країну («Голландский дневник», «Армянский дневник», «Немецкий дневник», «Итальянский дух», «Записки шляхом і потім») або цікаву людину («Моя «Царь-Рыба», «Примара», «Марта»). Однак, незважаючи на те, є чи ні у творі згадка про місто Канів, книга просочена духом цього міста та його мешканців, про яких автор пам’ятає скрізь, де буває.
Ось, наприклад, оповідання «Ost-arbeiter?» автор присвятив жертвам фашизму – остарбайтерам. Йде мова про нелегкі людські долі канівців, яких примусово вивезли до Німеччини в роки війни, а потім вони повернулися назад. Під час своїх відряджень до Німеччини Олександр Апальков в першу чергу піклується про своїх земляків та на допомогу їм по закону людяності. На жаль, німецькі закони не завжди допомагають, цитуючи іспанського письменника Хосе Бергамина «…крупкість людського життя безперечна. Але у нас є слова…».
Невідомо, кому пощастило більше – Олександру Апалькову з містом сили Каневом, яке є місцем поховання Великого Кобзаря, чи Каневу з письменником та засновником часопису «Склянка часу*ZeitGlas», що з 1995 року виходить в Україні трьома мовами. Саме Апальков дає змогу письменникам-аматорам друкувати свої твори, перекладає на німецьку мову роботи як класиків української літератури, так і роботи талановитих молодих майстрів слова, а також через СЛОВО наближає Україну до Польщі, Німеччини, Австрії, США, Вірменії тощо.

Літературний маєток Олександра Апалькова.