Доля України тісно пов’язана з долею української книги. А українська книга – це не тільки пізнавальне явище. Це і вагомий політичний фактор. Українці – мислячі люди. Вони тягнуться і тягнутимуться до книги. Бо книга, яка варта уваги, це і знання, і досвід, і духовне горіння. Це і активний пошук шляхів у майбутнє.
Українські видавці – це цікаві люди. І вони видають не тільки книги. Вони і у приватній розмові можуть видати таке, що ні в одній книзі чи газеті не вичитаєш. З такими людьми цікаво спілкуватися, бо головний нерв їхньої діяльності – книги... Вже видані і ще не видані в Україні.
Олександр Апальков, що очолює міжнародне видавництво та літературно-мистецький журнал «Склянка Часу*Zeitglas», не тільки досвідчений видавець, а і цікавий прозаїк. Не читали?! Буде нагода – прочитайте!

Володимир Даник. Міжнародне... у Каневі. Бліц-інтерв’ю з Олександром Апальковим, редактором міжнародного видавництва та літературно-мистецького журналу Склянка Часу-Zeitglas

З ним не раз доводилося спілкуватися, але більше за допомогою телефонних розмов і електронної пошти. Була ще творча зустріч з читачами у одній з черкаських бібліотек, де ми разом брали участь. Але хотілося б відірватися від конкретики... публікація тих чи інших творів... вихід у світ «свіжоспеченого» видання... і просто пофілософствувати на тему – українська книга! А ця тема і була, і буде для усіх нас цікавою. Бо актуальні проблеми – це і небайдужі відповіді на них!
Отож, вельмишановні читачі, ви маєте можливість ознайомитись з відповідями головного редактора міжнародного видавництва та літературно-мистецького журналу «Склянка Часу*Zeitglas» Олександра Апалькова на питання нашого бліц-інтерв’ю.

1. Які теми нині хвилюють Вас найбільше як видавця, письменника і громадянина?
Із почуттям скидання баласту минулого, в нашій країні не завжди з'являлося бажання підняти на плечі майбутнє. Тому майже нікого й нині не дивує той факт, що більшість народонаселення не переймається майбутнім взагалі.
А відтак – мало конкретики про те, що саме громадянам і громадам слід змінити. З кожного боку – якісь зміни помітні: більше світла, більше руху, більше нових магазинів, біл-бордів із різножанровими кандидатами… І все це – все гігантніше. А чи стає більшою від того якість? Не секрет, що багато з того, що створюється поспіхом в Україні, практично запозичується з огляду на Захід, Росію та Китай. Підмінюється висока якість великою кількістю… Така пошесть пішла й серед видавничих та письменницьких вподобань, я б назвав їх «кон’юнктурними». Та вести мову про це – марудна й не варта уваги справа… Було б уже все у нас добре й добротним, аби кожний «замітав свій щабель» – як казав ще свого часу Пантелеймон Куліш…

2. Які з українських видавництв викликають своєю діяльністю і її результатами у Вас найбільший інтерес і повагу?
Щорічно відвідую декілька міжнародних книжкових ярмарок та різноназваних, втім – тих саме – книжкових форумів… Адже слід робити усілякий промоушинг і книжкам, альманахам та журналу власного видавництва, слідкувати за трендами та викликами часу... Рухатися вперед, аби не «скотитися в зад»…
Повагу викликають УСІ українські видавництва, які беруть участь у вищеназваних подіях міжнародного ґатунку. Адже, саме вони, попри їх різного роду вади, не лише видають книжки авторів, а й популяризують й виводять їх твори у світ широкого українського загалу та на закордонні обрії. Таких видавництв на всю УКРАЇНУ небагато. І це чудово!!! Їм УСІМ слід ставити «пам’ятники» ще за їх життя. Інша річ – в Україні існують тисячі видавництв зовсім інших демензій… Вони, як правило, теж «видають» книжки авторів… Та одразу ж видають увесь наклад тим же авторам на руки… У такий спосіб, скидаючи із себе будь-який «тягар» чи «відповідальність» по просуванню автора та його літературних надбань у той же саме широкий світ читацьких верств…

3. Чи не заважає видавнича діяльність Вашій літературній творчості?
Навпаки, допомагає. Адже не дає зашкарубнути у лабетах ізоляції самоспоглядання. Щоденно, приміром, до редакції журналу «Склянка Часу*Zeitglas» надходить близько 50-60 листів на електронний кошик та декілька кореспонденцій звичайною Укрпоштою. Більшою мірою – то рукописи. У них – відбиток часу, і він ще «тріпочеться», бо ось тільки-но минув… Поки автор писав твір, поки корегував, поки пошта несла його розбитими вщент дорогами нашого життя по-новому… Спілкування ж із колегами (редакторами, видавцями, поширювачами книг) під час книжкових виставок додає приправи до будь-якої літературної «страви»… Такий досвід редакторської, видавничої, виставкової, формної дієвості дає знання самого плину життя. І це знання – свого роду ізоляційна прокладка від всепоглинаючого тренду несмаку, примітивності й буденної убогості… Особливо мені – у провінції.

4. Конкурси гумористичних творів... Конкурси на кращий вірш з тієї чи іншої тематики... Конкурси короткої прози... Ваше видавництво щодо цього є чи не найактивнішим серед українських видавництв! Що послужило поштовхом для діяльності у цьому напрямку?
До конкурсу нікого не можна затягти силоміць! І це, певною мірою, виказує бажання авторів поміритися силами, які він у собі відчувати мусить... А на таке здатні, як мені здається, справжні сміливці. Із конкурсів (організованих нашим, чи іншими журналами, видавництвами) видніше стає літературний виднокруг живих творів дня сьогоднішнього, а на просторі розмаїття творів – ще помітніше яскраві автори. Як зорі на небі… Різної величини. Конкурси – невичерпне джерело видавництв, зосереджених на сучасній художній літературі…
Поштовхом до поетичних конкурсів було 200-ліття Т. Г. Шевченка. Мені хотілося зробити дарунок усім, хто шанує красне поетичне слово… Я оголосив міжнародне поетичне змагання «Чатує в століттях Чернеча гора». Надійшло до конкурсного розгляду … 1789 творів… Звісно, не всі з них були допущені до конкурсного розгляду… І було проведено копітку роботу по відсіву… Але саме явище – бажання творчо висловитися… Не матюками!!! Відтоді цей конкурс проводиться вже вдесяте…

5. Ваше видавництво позиціонує себе як видавництво міжнародне. Які перспективи це відкриває (і відкриватиме!) для українських читачів і авторів, що живуть і творять в Україні?
Щорічним опитуванням думки читачів ми визначаємо кращих авторів у прозі, поезії, есеїстиці. Книжки таких авторів ми видаємо коштом журналу «Склянка Часу*Zeitglas». Затим ці видання презентуємо на книжкових виставках, форумах та поширюємо павутинням і-нету. Окрім цього усі наші книги дублюються у форматі електронних і поширюються міжнародними і-магазинами. Твори переможців конкурсів (поезії та прози) перекладаються німецькою мовою та популяризуються у Німеччині, Австрії, Швейцарії. Періодично робимо спеціальне дайджест-видання (виключно німецькою мовою), до якого входять найкращі, за нашою та думкою читачів нашого журналу, твори українських авторів. Такі дайджести у вигляді книг (до речі, книги ілюструються кількома українськими художниками) надсилаються видавництвам Німеччини та Автрії. А далі – як кому пощастить… Адже «у кожного своя доля і свій шлях широкий…» – пророкував Тарас Шевченко…

І у мене, і, сподіваюсь, у всіх, хто читатиме написане, точка зору Олександра Апалькова стане приводом для роздумів. З певним запереченням сприймаєш усе ж зауваження відомого видавця – мовляв, живемо у провінції... Адже до Канева завжди була прикута увага усієї України.
І взагалі щодо Черкащини, Шевченкового краю, доводилося чути дві полярні думки. Перша з них: Шевченків край – один з духовних центрів України. І інша: Черкащина – провінційне болото...
Більше схиляюся до першої думки. Хоча розумію, що і у думки другої теж існують свої аргументи. І все ж переконаний, що діяльність Олександра і його однодумців є вагомим аргументом на користь саме першої думки.
Українська книга є ще у великій мірі не відкритою для світу та і для України теж. Отож не втомлюймось її для себе відкривати!

МІЖНАРОДНЕ... У КАНЕВІ....