Як утворюються антології? Будь-хто, хто мав хоч раз справу з упорядкуванням цього явища книжкового світу, відповість: шляхом об’єднання під однією обкладинкою групи письменників за певним (віковим, естетичним, хронологічним, статевим тощо) критерієм.
Антологія поезії двотисячників "Дві тонни" хоча й залучає для відбору авторів віковий ценз (бо ж, як сказано в передмові упорядників – Олега Романенка і Богдана-Олега Горобчука, – двотисячники – "наймолодше покоління вже зреалізованих українських поетів", чиє "творче становлення... припадає на двотисячні роки"), проте за найголовніший показник обирає параметр принципово позалітературний: вагу.

Саме так, у книжці подано точну вагу кожного митця. Якщо скласти кілограми всіх молодих поетів (яких, до речі, маємо аж 32), докупи, отримаємо їх рівно 2000 – дві тонни чистого поетичного тіла.
Ще раз до передмови: "У нашій антології вага є центральною, вона зумовлює і кількість, і якість, і – що найсуттєвіше – є базисом підбору учасників. Вага зараз вирішує усе, так само як і числа".
Двотисячні роки, дві тисячі кілограмів, двотисячний наклад видання, дві тисячі копійок (20 гривень) – промо-ціна за одну книжку...
Справді, концепцію продумано ретельно і досить вдало.

Не менш вдалим видається обрання найголовнішим показником саме ваги, адже наразі тільки позахудожній, позаестетичний критерій може стати об’єднавчим для огрому (не побоюся цього слова) всього, що могло б бути названим "сучасною українською молодою поезією". Не випадково на обкладинці "Двох тонн" зображено сітку, напхом напхану рибинами: саме на такі рибинки скидаються численні молоді митці, які безжально забивають своїми юними тілами приміщення, де кояться всілякі літвечори, і, штовхаючись, тиснучись, мов шпроти в банці, очікують на свою чергу нарешті щось почитати зі сцени.

Тільки не варто робити невтішних висновків. Те, що поетів багато, не є негативом. Навпаки – це добре, бо всі вони різні й оригінальні. На щастя, українська література ніколи більше не буде єдиним, монолітним, односпрямованим у своєму розвитку монстром на кшталт соцреалістичної почвари. Постмодерний шизофренічний час пропонує засадничо плюралістичне полотно сучукрлітпроцесу, строкате й різнобарвне, наче зіткана з окремих клаптиків ковдра. Кожен клаптик має свій колір, власну особливу фактуру тканини. Що кому більше до вподоби – обирайте, будь ласка!

Агресивно-урбаністичний Ярослав Гадзінський; епатажний Артем Захарченко; монументально-класицистична Катерина Калитко; філософська спрямованість Олеся Коржа; словоплетіння-мовогра Павла Коробчука; культурологічна наснаженість тексту Олесі Мамчич; архетипно-міфологічне письмо Галини Ткачук; легкі емоційні поетичні потоки Вікторії Черняхівської...
На сторінках антології мирно співіснують найрізноманітніші, часом кардинально протилежні настрої, ідеї, творчі методи. Читаємо спершу таке:

у секондгенді відчуттів
трапляються неповторні речі.
rrrrreal fucking higher речі!...
(Максим Лижов, "N"),

а згодом таке:

ця птаха славна
і птаха віща
така як пава
та трохи вища
(Галина Ткачук, "Успіння").

Що може бути спільним для всіх цих індивідуальностей? Що в принципі здатне об’єднати їх разом: яка творча концепція, ідея, тема, поетика, естетика????
Відповідь одна: та ніяка!
Тільки вага як єдино можливий вимір, що його безболісне прикладання до кожного не поранить, не травмує, не обмежить особистості.
Наскільки вагомим є кожен з надрукованих в антології авторів? Яку вагу матиме його внесок у розвиток української літератури? Питання очевидно риторичні й потребують часової відстані для того, щоб можна було пробувати давати відповідь.
А поки що всі вони молоді й привабливі, всі пишуть, шукають, розвиваються, видають книжки, влаштовують перформенси і намагаються голосно заявити про себе.
"Всі разом ми важимо аж дві тонни!"
Багато чи мало для покоління?

Дві тонни свіжого поетичного тіла.