Нам кажуть: український письменник Олексій Нікітін (як у такому випадку зазначають у дужках його колеги: пише російською мовою) видав свою першу книжку в Україні. Уточнюємо: першу за шістнадцять років. Слухаємо і читаємо. Зрештою, про що саме написана повість «Санітар з Інститутської» ясно уже з назви. Втім… Люблю і не втомлююся повторювати цю аксіому рецептивної естетики: щоб зрозуміти, про що написана книжка, треба сформулювати питання, відповіддю на котре вона є. Тож полишимо у спокої відповіді і займемося питаннями.

Живуть у пострадянському Києві два товариша – художник Уманец і поет Незгода. Прізвища промовисті: умань – вона має побіжне значення «пустки», «пустоти», так кажуть; а незгода – тут і без того все ясно: «Незгоды у нас в Распорах жили, мы помним это, хотя давно уже не живут». Протиріччя будуть зняті, пустоти заповнені – все відповідно до заявки.

Дружать чоловіки ще з кінця 80-х, коли були перспективними молодими митцями. Вони колись у бурхливих 90-х навіть реалізували спільний проект – поетичний збірник «Сераль», ілюстрований абстрактними жіночими портретами; пишно виданий у Німеччині він є тепер бібліографічною рідкістю. 1990-і та 2000-і схильний до депресій Незгода відбув переважно у дурках, а Уманец – у майстерні на Андріївському.

Починається повість Нікітіна за пару років до Майдану: Уманец провідує Незгоду у черговій психлікарні, де вони домовляються про спільну подорож на Вінниччину. Там за їхньої участі відкривається пам’ятник двоюрідному діду поета – Петру Незгоді, одному з героїв України 1917-19-го. Наступний етап: Незгода за протекцією закоханої в нього психіаторки отримує посаду викладача мови і літератури в училищі МВС. Далі: Уманец і Незгода зустрічаються на січневому Майдані; поет намагається озватися до своїх вихованців, котрі стоять «по той бік» на Груші і отримує за це а) міліцейськими кийками по голові, б) кілька днів катувань у Маріїнському, в) термін на Лук’янівці. Стараннями того ж психіатра Незгоду з-за ґратів звільнено. Остання зустріч: 19 лютого 2014-го Уманец, котрий прилетів до Берліну на відкриття своєї виставки, дивиться прямий репортаж з Майдану. В санітарі, який загинув, намагаючись винести пораненого юнака з-під снайперського обстрілу, він впізнає Незгоду.

Нагадаю: у попередньому «Victory park» Нікітіна (про київські 80-і) уже була спроба описати, як ламається система через локальний бунт ентузіастів, і як скоро ламає система тих, хто посягнув на її цілісність. Там є момент, коли група повсталих юнаків оточена в парку Перемоги (що на Дарниці), а міліція «відслідковує» їх, освітлюючи прожекторами територію. Ці прожектори з’являться і в «Санітарі», але уже не на правах художньої умовності чи символу. Так же і було, ми пам’ятаємо, на Грушевського. Уманец, потрапляючи в цей промінь, кам’яніє. В світлі тих прожекторів інфантильні герої Нікітіна застигають, їхню соціальну і психологічну активність достатньо зробити «художньою умовністю», просто скерувавши на них потужне світло історичного факту.

Власне, остання радянська генерація стало цікавить письменника як джерело дієвого ресентименту. В нинішньому тексті, здається, прийшов час героям Нікітіна усвідомити себе частиною тієї системи, яка викликає їхнє бурхливе незадоволення. Усвідомити – але не взяти на себе відповідальність; не надаються до того його герої. Один бухає в Берліні, якому ці потойбічні страждання українського Майдану до блакитної лампи кінескопу; але є слабка надія – напиваючись, Уманец очікує свого рейсу на Київ. Другий – клінічний безумець, зауважу – помре в прайм-таймі, намагаючись врятувати пораненого юнака і не зробивши того.

І трішки про цю смерть. Це головна подія в книжці. А ми її не побачимо, як не побачить її наживо і літописець, що не доріс до резонера, Уманец. ТБ-картинка, навіть якщо йдеться про смерть в прямому ефірі, створює гіперреальність тих самих сумнозвісних симулякірів. Тут показово: в той момент, коли на Грушевського Уманец застигає під світлом прожекторів, навколо нього активно працюють, ризикуючи життям, оператори-професіонали і журналісти-аматори. Вони буквально цієї митті існують в різних світах, що має продемонструвати різницю між «бачити» і «спостерігати». Ті картинки на екрані, котрі засвідчать смерть Незгоди – така собі друга реальність: вона не відбиває історичну подію, а конструює її. Смерть Юрка Незгоди в цьому випадку не різниться від смерті легендарного його родича Петра (котрий виявляється ніякий і не родич, окрім іншого, просто однофамілець).

Петро Незгода з’являється в повісті ще до першої безпосередньої згадки про нього: «Шаги командора по коридору областной больницы, – Незгода поднялся с тахты. – Хорошее название для твоей картины. "Плохое", – подумал Уманец». Саме цей сценарій – Шаги Командора (Донжуанівський з легким намулом Венедикта Єрофеєва) – обом Незгодам і пропонують відіграти. Старий був активним діячем незалежної України початку століття, але розійшовся в поглядах як із Центральною Радою, так і з новою Країною Рад; мав би бути розстріляним, але вчасно повісився. Наш Богун. Молодий, відпускаючи собі по ходу козацькі «дідові вуса», зухвало вимагає і собі героїчної долі пращура (цей символічний капітал не менш значущий, скажу, за пишну удову). І ясно, нащо тут з’явилася ця захоплена могутнім дідом і підтоптаним псевдо-онуком психіаторка – недорозвинута дона Анна. І пам’ятник Командору до речі тут же – на його відкриті Юрко Незгода влаштовує блюзнірську акцію. І заплатити так само за це доведеться життям… І от тут ігри з мертвими дідусями закінчуються, відтак все всерйоз... Погана назва, тебе ж попередили.

Припущу-ризикну, що початковий задум повісті Нікітіна пов'язаний саме з цим сюжетом. Заблудлі нащадки силяться імітувати попередників, але оскільки минувшина не є історичною, достовірною, а здебільшого вигадкою і міфом (через відсутність безпосередніх свідків), то й імітувати зрештою доводиться тільки свої якісь хибні уявлення про неї. Про імітації можна говорити, коли є два елементи: той, кого наслідують – той, хто наслідує. Старий Незгода – по один бік, Уманец із Юрком – по другий. Тут завжди є місце думці про абстрактне «місце людини в історії».

Ближче до фіналу «Санітара» з’являється третій елемент: юнаки, які стоять по обидва боки в оточенні на Грушевського – і з гумовими кийками, і з дерев’яними щитами. Коли починають гучати барабани майдану (є тут вони, так), змінюється не лише сюжетна перспектива, а й стиль оповідування. Тепер це не лінійна біографія одного тихого безумця, а уже те, що ми називаємо подекуди «життєвим досвідом» – численні біографічні потоки, що приходять у книжку випадково і йдуть з неї непомітно. Коли починається Майдан, втрачається індивідуальна історія, її заступає колективна Історія (може ще й тому смерть Незгоди покажуть по телевізору, а не безпосередньо?).

Корективи в сюжет повісті, либонь, вніс саме Майдан як пережитий досвід, коли відчуття історії, що твориться, сприймалося глибоко і безпосередньо. Це зробило «Санітара» глибшим і мудрішим текстом, аніж проста проекція серії втрачених генерацій. Буття переживається як ряд паралельних людських доль, які впливають одна на одну через неконтрольовані, випадкові, казусні зіткнення (на кшталт однакового прізвища і салонного альбому з віршами і шаржами).

Зшиває два шари повісті особливе – трепетне і уважне – поводження автора з простором. Кожен конкретній епізод «Санітара» пов'язаний з якісно новим навіть не простором, а просторовим типом. Проза Нікітіна – наче (фото)антологія різних просторових конфігурацій, і всі вони мають тут мету і сенс. Коли починаєш вчитуватися в місто/а Нікітіна, тільки тоді усвідомлюєш головне. Всі його герої – це лише реакції на певні ситуації, що не надаються до контролю, по-перше, а по-друге, пов’язані так чи інакше із викривленням простору. Чітко географічні місця у Нікітіна ніколи такими насправді не є. Якщо його персонажі відіграють щораз кілька сюжетів «з історії», то місце «відіграє» різні наслідки одного й того історичного сюжету.

Підказка видавців (треба ж бо читати і виноски на палітурці): цей твір вписується у традиції київського тексту, тож нам радять шукати предтечі духовних пошуків Нікітінських богемних киян у прозі Булгакова і Паустовського. На рівні стилю, однак, це радше Андрій Бітов періоду «Пенелопи» (і це, мої хороші, комплімент) і трішки – Володимир Маканін часів «Андеґраунду» (а це уже такоє). Але інтерпретаційна прив’язка нової повісті до київського тексту очевидна. І не тільки тому, що вся велика проза Нікітіна – про Київ: 1980-х, 2000-х, 1910-х, 1920-х і от – 2014-й.

На початку «Санітара» Уманец прямує до Кічеєва, саме там лікується Незгода. З Києва він їде через Коростень, промайнувши Малин – є нагода гадати і Ольгу з її погорільцями, і князя Мала та Ольгову ключницю-рабиню Малушу – і все це без відриву від мандрівки Варшавкою. Координати чітко задані: «не через леса и деревушки, а прямиком через время», «бездонное ничто, гудящая воронка времени». Важливо наразі, що така подорож вписує у поза-часовий контекст насамперед пункт відправлення – Київ. Київ картографірований в повісті ретельно. І Красна площа 1980-х, і Костьольна 2010-х знаходяться і упізнаються безпомилково. Авторська інтенція наче пряма: іде міфологізація Києва саме як простору життя, отож простору, де відбуваються історії.

Хороший момент, показовий. Уманец на нинішньому потворному (хто посперечається?) Майдані Незалежності, котрий він ніколи не любив. Тут буде короткий екскурс в історію (архітектури) площі: згадають як шибениці Другої світової, так і гранітного Леніна на площі Жовтневої революції, через пустирі від Хрещатицької площі і до Лядських воріт, які десь тут стояли (де саме? і як вони взагалі виглядали?) і через які дерся до Києва Батий. Михайлівській провулок, Софіївська, Костьольна, Городецького, Інститутська… Все таке ностальгійне та елегійне, наче того червоного Леніна на площі пам’ятають тільки ті, хто достеменно знає, як виглядали Лядські ворота: «Гранитного Ленина здесь нет уже два с лишним десятка лет, кто теперь помнит, что он вообще когда-то был?». (Нумо вгадайте, чи пом’януть у такому контексті незлим і тихим бестолочь понаехавшую?). Аж от ніч проти 11 грудня. Чорна маса рухається на барикади. Уманец не те що розуміє, а просто знає: так, саме тут на барикадах були ворота у Київ; так, саме там з гори по Інститутській скеровували навалу на місто монголо-татари. «"Как же туго переплелась здесь история с настоящим”, – еще раз подумал Уманец. Ведь в точности так же и теперь весь Майдан был открыт нападающим, но это вовсе не значило, что у нападающих хватит сил его захватить».

Е ні, йдеться не про уроки історії. Тут проявляється ідея, яка не так часто звучить у книжках про Майдан. Історія, що твориться, закарбовується в «Санітарі» не як особистісне світоглядне зусилля, а як щось засвоєне (або відкинуте) в готовому вигляді. Від монголо-татар. Є історична ідея – не потребуємо історичної свідомості, так?.. Місто і герої Нікітіна виявляються отож не просто суперниками, а ідеологічними опонентами. І заливає своєю «важкою кров’ю» київські вулиці Незгода, і бронює квиток до Києва Уманец, що був утік звідси. І вічно горить Коростень.

Незгода і пустота.