|
11.10.2010
Рецензія на книжку:
Романенко Олег, Захарченко Артем, Бабкіна Катерина, Коробчук Павло, Коцарев Олег, Леонович Микола, стронґовський, Богдан-Олег Горобчук, Ткачук Галина, Стахівська Юлія, Калитко Катерина, К.Хаддад. Дві тонни : Антологія поезії двотисячників
Олег Сидор-Гібелинда якось зазначив, що «антологія – останній цвях, забитий у домовину творчості». З такої, мабуть найпесимістичнішої точки зору, огрядний томик поезії двотисячників ставить 32 хрести на наймолодшому поколінні. Якби то була не метафора, українська література справді мала б ще одне розстріляне відродження, однак моя присутність в антології робить мою оцінку пристрасною. Абстраґуватися ж я не збираюся, тому забийте і читайте далі.
«2т» ідеяльно пасують для подарунка людині далекій від сучасного літпроцесу України, але яка б воліла виправити ситуацію. Конкурентів при цьому в антології майже і нема. Попередні поколіннєві multi sunt vocati виходили бозна-коли і зараз є радше предметом не пересічних читачів, а бібліофілів (хоча і їх навряд чи).
«2т» є просто цікавим, дотепним, а головне – розмаїтим читанням, яке засмакує навіть тим, хто поезію востаннє ненавидів у школі. З пропонованих текстів легко вичленити афоризми і тим самим оновити свій запас метафорики, який в нас заснований на культурних стовпах брєжнєвської ери.
«2т» є давно очікуваним, вчасним та вдалим зрізом того покоління, яке вже зараз творить поезію світового рівня. Олег Романенко з Богданом-Олегом Горобчуком могли б і не створювати ретельно дотримуваної концепції двох тисяч кілограмів і ця книжка все одно б стала значною подією. Всі наступні антології (а вони неодмінно будуть!) неодмінно будуть змушені полемізувати з цією, пробувати руйнувати канон. Адже саме каноном, новим іконостасом цей томик і є, а єдині ефективні зусилля для вилучення з нього можуть докласти тільки самі її автори. Покоління, яке досі існувало у вигляді вкрай нечисленних статей та вкрай багатослівних віртуальних полемік, нарешті отримало точку відліку академічної своєї гісторії. З одного боку це зло: всі з учасників антології тьху-тьху ще живі, та щойно, за академічними мірками, вилупилися. Є ризик, що принаймні частина з них забронзовіє в період дозрівання. З иншого – 2000-ки вперше за тривалий навіть академічно час отримали шанс на осмислення себе в процесі свого становлення, а це новий досвід і для кволого нашого літературознавства. Останнє, до речі, в паніці. Воно ще не встигло осягнути велич альбо ницість, кому що ближче, 80-ників та 90-ників, а тут на тобі, вже не зіґноруєш.
І це – не найголовніше досягнення «Двох тонн». Їх багато, як і самої книги.
Ілля Стронґовський
(Джерело:
Блог Стронґовського)
|
