Про повість – поему – симфонію чи – сагу про Іродіаду…

Сама назва «Иродиада и зеркало революции» багатозначна. Недаремно абзац, в якому описується перша «зустріч» Іродіади із «дзеркалом революції», майже слово в слово повторюється двічі. Буквально – це дзеркало, яке під час революції конфіскували у вбитого його господаря. Тобто – було власністю, певно, не бідного чоловіка, а тепер – стало власністю революції. Але це «дзеркало революції» губернатор дарує Сидорові – колишньому охоронцеві в жіночій в‘язниці, а тепер – главарю авторитористської партії, яка і який хочуть організуватичергову «революцію» і встановити диктатуру. Таким чином, через алюзію з «дзеркалом революції», і сам Сидір, з його параноідальними люциферськими «ідеями», стає тим «дзеркалом», в якому бачить себе революція (будь-яка революція!) в своїй справжній сутності. Ці всі смислові взаємозв‘язки віддалено відсилають до фрази Леніна про Л. Толстого як про «дзеркало російської революції». Тобто письменника, в творчості якого, на думку Леніна, відобразилась передреволюційна ситуація (і, певно, опосередковано – післяреволюційна) в усій своїй складності, протиріччі і неоднозначності.
Мабуть, у цьому контексті було б більш доречно говорити не про Іродіаду і побачене нею в школі дзеркало, колись відібране революцією у його хазяїна, якого та революція вбила, а, все-таки, мабуть, про Іродіаду і Сидора як дзеркало революції, тобто той «екран», в якому революція (будь-яка, – в тому числі і українська в її минулих і майбутніх втіленнях зокрема) відобразилась в усій своїй неприглядності і безпринципності, в усьому своєму лицемірстві і цинізмі.
Трагічна іронія ситуації в тому, що сама Іродіада, закохана в Сидора, і сама є «дзеркалом», в якому відображаються деякі моменти минулого сидорового життя, про які Сидір, нинішній «вождь» партії і велике «цебе», не хотів би пам‘ятати і, тим більше, – допустити, що б вони стали достоянням гласності (наприаклад, те, як сержант збиткувався над Сидором, коли Сидір був охоронцем в жіночій колонії). І тому «відображення» (Сидір) наказує своїм поплічникам знищити «дзеркало» (тобто – Іродіаду).
Якщо «покопати» глибше, підтекст назви повісті може виявитись іще складнішим, достоту – «улісівсько-джойсівським».
Сюжет же повісті дуже простий. Чи – частини повісті. Тому що, як мені здається, той факт, що слідчий Петренко дає розпорядження наглянутиь на ополонку, де Іванов і Сидоренко втопили Іродіаду, уможливлює натяк на те, що історія ще не закінчена: Іродіаду, чи, принаймні, її тіло, знайдуть все-таки. Інакше наявність в повісті останнього епізоду з Петренком не зовсім зрозуміла. Ми з Чехова знаємо, що коли гвинтівка в першому акті п‘єси висить на стіні, то в останньому вона повинна вистрілити, інакше їй нема чого там висіти. А те, що кілька разів в різних варіантах повторено, що Іродіада народилась лютою зимою, тому зовсім не боїться холоду, можливо, дає посил, що історія Іродіади ще не завершена…
До речі, в повісті є ще кілька рефренів, що зближують повість з поетичним твором у прозі. Це і, як я вже згадував, майже слово в слово двічі повторений епізод «знайомства» Іродіади з «дзеркалом революції»; і, знову, слово в слово повторена згадка про люті холоди, коли гинула скотина і мерзли люди, в епізодах, де описується народження Іродіади і її потоплення; і сон Іродіади та «ополоночна» сцена. Повторюються і ще кілька реплік персонажів і авторських речень. Можливо, навіть не поезія в прозі, а музика в прозі, симфонія з повторенням тем і ритмів, з переходами і взаємопроникненням мелодій і музичних образів...
А сюжет повісті дійсно і суперскладний – по глибині узагальнень, охвату різних пластів життя, оригінальності і несподіваності розвитку ситуацій і поворотів теми і водночас зверх-простий – по своїй життєвій (життєйській) правдоподібності і достовірності, як є простою – реальна невигадана історія: – сувора, жорстока і трагічна.
Про передісторію цієї гордої, незламної і незалежної жінки – Іродіади – ми дізнаємось небагато: це народження в люті холоди, коли не могло бути й мови про відправку породіллі в пологовий будинок, тож мати дівчинки народжувала дома і з родів померла.
Саме ім‘я – Іродіада – біблійне, оповите терпкими трагічними легендами. І багато висловлювань Іродіади витримані в дусі древньої, а точніше – вічної, старозавітної і євангельської мудрості.
Взагалі повість міцно впаяна, чи можливо, вплавлена в широкий контекст світової історії і глибинних основоположних питань цивілізації, і в контекст сьогоденної, чи, як кажуть – злободенної, політики.
Як і всі інші, твори Олександра Апалькова, повість написана лапідарно.
Лаконічні фрази не вимовляються – стріляють. Кожна буква – на рахунку. В повісті автор коротко, але ємко – і вичерпано торкається стількох важливих тем – політичних, світоглядних, соціальних, моральних, етичних і т.д., – що одне їх підкріплене прикладами перерахування, зайняло б сторінку або й дві. А їх детальний аналіз в їх взаємозв‘язку і різноспрямованності «потяг» би на написання статті, більшої за саму повість. В форматі площини, навіть – довгого, це зробити мені, звичайно, не вдасться. Можу лише претендувати на коротку фіксацію на папері кількох спостережень, зроблених мною під час читання повісті. Частково це я вже зробив.
Повернусь до сюжету.
Власне інтрига повісті закручується тоді, коли Іродіада вбиває ющевого охоронця, який схопив її за волосся, проганяючи її з пляжу, щоб вона не заважала помочитись в кущах кандидату в президенти, і в свої 22 роки Іродіада потрапляє – до в‘язниці на 10 літ, які і відбуває «від дзвінка до дзвінка». У в‘язниці вона закохується в інтелігентного очкарика – охоронця-книголюба Сидора, до призову в армію – вчителя, і під його впливом Іродіада й сама приохочується до читання літератури та поринає в книги з тюремної бібліотеки. Але Сидір іде на дембель і повертається додому, а Іродіада втрачає з ним зв‘язок. Після звільнення з колонії Іродіада реєструється в відділі поліції у слідчого Петренка (де служиві, взагалі-то, ставляться до неї не без співчуття), поселяється по оголошенню в квартирі пенсіонера Калини Степановича (з яким знаходить взаєморозуміння), влаштовується на роботу (низькооплачувану, важку і виснажливу) і не полишає надії знайти свого любимого Сидора. Вона взнає його адресу і їде в село, в якому Сидір раніше вчителював, але Сидора там вже немає – він тепер в столиці, став поважним партійним босом. Іродіада знаходить його й там. Вони зустрілись. Сидір озвучує перед нею свою партійно-диктаторську політично-«революційну» маячню.
Але він лякається появи небажаного свідка його, сидорових, минулих принижень і наказує своїм поплічникам втопити Іродіаду. На цьому закінчується сюжет історії життя Іродіади. Можливо – поки-що.
На цей простий і нехитрий сюжет «нанизано» безліч важливих і суспільно та художньо значущих тем...
Варто відзначити в повісті надзвичайно сміливі саркастичні і гротескні екскурси в сучасну українську політику. Досить влучно і «нелицеприятно» описуються не тільки недавні «боги» та «герої» нинішнього владного «Олімпу», але й теперішні...
Тут важко не погодитись з висновком Калини Степановича, що «занятие политикой в нашем отечестве следует признать преступной деятельностью».
В цих замітках я виклав лише дещо із того, ще можна було б написати про повість – поему – симфонію чи – сагу про Іродіаду…

Про повість-поему-симфонію ....