Цього разу двотисячники здається вже точно про себе заявляли. Ні, вони й раніше заявляли – регулярні до набридливості поетичні вечори, акції та перформанси, дебютні й не тільки дебютні збірочки віршів із припискою: поет-двотисячник. Але «Дві тонни» – це щось трохи більше.

Навіть не сам факт видання антології, бо книжки в нас виходять часто, і вихід іще однієї, до того ж у невідомому видавництві, ще не збурив би літпроцесу. Але тут книжка підкріплена аґресивною піар-кампанією (не факт, що грамотною, не факт, що ефективною, але аґресивною – а отже помітною), цю книжку вже добре знають. І це робить не тільки можливим, але і необхідним про неї говорити – про неї і про покоління двотисячників узагалі. (Хоча про двотисячників мовиться вже вельми давно, і мовиться переважно самими двотисячниками.)

Тут слід було б надати невелику дефініцію, аби далі не плутатися в поняттях. Отож, двотисячники – це автори, які почали активну творчу діяльність у 2000-их роках. Далі, це – лише поети; прозаїків у нас взагалі не прийнято ділити саме на покоління (частіше – на «школи» чи навіть «феномени»). Нарешті, двотисячники – означення суто формальне, воно не означає певної поєднаности їхніх представників стилістично/тематично/метрично чи якось іще. Тому двотисячником може стати будь-хто з нас, треба тільки написати вірш чи краще декілька. І тому можливо, що дехто з нас – згідно з цими критеріями – вже є двотисячником. Але досі про це не підозрює.

Останній факт оприявнює болісне для літераторів останньої ґенерації питання якости поезії. Адже вірші пише кожен другий, а враховуючи «тусовочність» нашого літпроцесу, варто тільки увійти до «тусівки», і можна сміливо вішати на себе ярлик «2000». Виокремити кращих серед кращих (або бодай серед хоч-якихось), зняти поетичні «вершки» покоління – саме це мали на меті видавці «Двох тонн». Та чи вдалося це зробити?

ІБТ у своїй рецензії не жаліє жовчі, аби дати відповідь: ні, не вдалося. Більше того, двотисячники, таке враження, взагалі писати вірші не вміють. Не буду прямо заперечувати його думку – зрештою, в ній теж є доля істини, якщо в такому питанні як «якість поезії» може бути якась істина крім особистого смаку. Завдання визначати, «хороші» там вірші чи «погані», лишити краще на читачів – а вже вони можуть бути й більш толерантні, аніж пан ІБТ. Зі свого боку ж спробую зазначити, що питання якости «Двох тонн» є некоректне за суттю. Як я вже сказав, двотисячники не поєднані нічим, окрім більш-менш близького віку. Тому вірші їхні абсолютно різні. Мовні ігри Лижова – це не прониклива лірика Олесі Мамчич, урбаністичні образи Горобчука – це не лаконічні настроєві поезії Черняхівської, а техногенні верлібри Гадзінського – не особисті переживання Тетяни Винник. Що дає така різність, така нерівномірність, окрім відчуття еклектичності? Свободу вибору. Потрібно бути маніяком, щоби полюбити все чи хоча б дві третини з того, що увійшло до антології. Але потрібно бути повним ненависником поезії, щоби не вподобати собі нічого й нікого. Тому я не відповідатиму на питання, чи виконали упорядники мету дати нам «хорошу» поезію: це нехай лишиться на розсуд читача, і не узагальненого читача, а кожного конкретного.

Натомість я можу з певністю сказати, що виконано мету іншу – мету, яка свідомо чи ні, але була присутня в намірах «Маузера». Адже «Дві тонни» – не тільки і не стільки збірка поезії різних авторів. Це насамперед документ доби. Двотисячники є, про них говорити можна – в цьому ми переконались; натомість чи будуть вони і чи про них згадають років, скажімо, за двадцять? Та навіть за десять? Більшість оптимістичних молодих авторів, які безтурботно пописують віршики й навіть спромоглися потрапити до антології, на той час будуть забуті, за великим рахунком, та і не до того їм буде: справжнє доросле життя з усіма його заморочками. Дехто ж навпаки, залишиться в літературному житті й можливо навіть засяє зіркою на культурному небосхилі. «Дві тонни» виводять поза всі викрутаси історії, нібито призупиняють час у нашому «тепер», яке не дорівнюватиме «завтра». Двотисячники, якими вони були в час розквіту; поезія молодих авторів, які проживають молодість у двотисячні; унікальна спроба витворити канон не постфактум; ось що таке «Дві тонни». Ця книжка потрібна сучасності, бо показує уявлення сучасности про поезію; ця книжка потрібна майбутньому, бо покаже йому таке минуле, про яке вже складно буде згадати. Тому варто придбати її, аби просто вгледіти цей образ сучасної поезії і завжди мати можливість реконструювати його. А для снобів, яким важлива насамперед «якість» поезії, існує купа інших варіантів.

Принаймні я свій вибір зробив і про нього не шкодую.

Ще раз про «Дві тонни» та надмірну жовч ІБТ.