Кожному своє. І в поняття «любов» кожен вкладає те, що йому зручно. Мусиш це визнавати, якось толерувати, примирятися, читаючи роман «Любові багато не буває» Олександри Малаш, навіть якщо впродовж усієї книги думаєш одне: «Тікай, дівко, тікай звідти! Харе свої комплекси перевтілювати в любов! Там не буде тобі щастя!». Але й в поняття «щастя» кожен вкладає те, що йому підходить.

У центрі роману біполярний зв’язок хлопця-рятівника, а насправді руйнівника доль і дівчини, що несе любов, а насправді непомірну жертву. І так кружляють вони в своєму біполярному танці, не можучи ні з’єднатись, ні розірватись – впевнені, що діють правильно, в ім’я високих цінностей і любові. А якщо розібратись?

Головна героїня Настя має улюблену роботу, де її шанують, приязні стосунки з усіма, дім, який ділить із люблячою сестрою, а ще – велике серце. Вона допомагає хлопчику з біл-борда, хворому на рак. Пересилає гроші на лікування зі своєї невеликої зарплатні, навіть не знаючи достовірно, чи цей Ромчик існує насправді, чи є вигадкою чергових аферистів. Вона й сама не зрозуміє, коли її пожертвування перетворяться на її ж жертовність. Як в гонитві за грошима вона переживе неймовірне за жорстокістю зґвалтування і лишиться безплідною, як вона стане нелюбою Ромчиковою мачухою і терпітиме, і догоджатиме, і пустить байдужого до неї і їй Ромчикового татка в те місце, яке ще недавно збирали докупи на операційному столі фахівці від гінекології, ледь загоїтись встигло. А все заради Ромчика, бо ж йому потрібна любов, а любові багато не буває… При цьому власні забаганки Настя вперто ігнорує, на себе в неї не лишається любові. Її девіз стосовно себе: «Люблю, то й що? Це тепер не головне» (с. 171).

Другий головний герой роману і напарник Насті по біполярному танцю – Остап. Він є носієм особливої філософії здоров’я – усі хвороби мають психологічну природу. Щоб одужати, слід позбутися страху, позбутися себе колишнього, йти за власним покликом. Він, маючи кошти, відкриває спортивні клуби, бази відпочинку, тренує дітей після психологічних і фізичних травм, повертаючи їм здоров’я. Після трагічного випадку з його дівчиною йому відкривається здатність лікувати енергією і силою думки, яку він завжди використовує з правильною метою. Остап надзвичайно вольовий і переконливий, завжди знає «як краще». Опиратись його волі немає змоги. Його девіз: «А будеш губи копилити – ти мене знаєш. Зімну тебе, як той пластилін і виліплю нову людину» (с. 143). Він і сам не зрозуміє, коли його рятування перетвориться на руйнування доль. Адже саме Остап відірве один від одного закоханих своїм першим найщирішим почуттям Настю і Євгена, розкидає в різні сторони, прирече на нещасливість, а згодом пильнуватиме, щоб вони при живих почуттях не відновили стосунків. Бо так їм буде краще.

Роман «Любові багато не буває» тримає читача в постійному когнітивному дисонансі. Практично усі персонажі твору мають щирі наміри, доброту і готові безкорисливо допомагати, ділитися любов’ю. При цьому їхній світ є надзвичайно токсичним. Мова навіть не про те, що значну частину часу читач проводить під крапельницями, зі встромленим у вену катетером, в лихоманці, нервовій наднапрузі і гарячковому пошуку грошей на лікування хлопчика. (Волонтерський досвід дозволив авторці об’ємно і кваліфіковано подати тему лікування хворих на рак і водночас зафіксувати всі існуючі способи недоброчесного волонтерства, що є важливим набутком літератури). Мова про те, що все схоже на любов насправді є чимось іншим, а самої любові немає.

Усі без виключення дійові особи – одинокі. Сестри Настя і Марина втратили батьків, в жодної з них немає хлопця чи чоловіка. Марина, хоч і старша – ні про які стосунки навіть не думає. Остап одинокий і знає, що ніколи не одружиться і не матиме дітей, бо в нього інше «призначення». Його сестра Людмила, як і Марина, не облаштовує своє особисте життя, а досягає успіхів у професії. Неприкаяному Євгенові, який після любовних невдач страждає на алкоголізм, теж нічого світить. А Володимир, Ромчиків тато, не любить ні свою законну дружину (яка в свою чергу навіть власну дитину не любить), ні Настю, що нав’язалась йому в няньки-дружини, бо опікується лише хворим сином. Та й Ромчикову любов чи бодай вдячність – завоювати ніяк не вдається. Примітно, що Настя, яка віддає всю себе Ромчикові і Володі, ніколи не отримує задоволення, як і не відчуває образ, де вони просто кричущі. Що ж з ними усіма не так?!

Роман «Любові багато не буває» є перспективним полем для дослідження рефлекторності в стосунках між близькими людьми. Цікаво спостерігати, як Настя, що в дитинстві втратила батьків і не пізнала, як слід, їхньої любові і ласки, відчайдушно реалізує свій материнський інстинкт. Як Остап, що вчив інших позбуватися страху, сам його не позбувся, замаскувавшись особливим «призначенням». І Марина, яка так і не вискочила зі свого надто раннього материнства. І Володя, переламаний життям. Усі вони зазнали непоправних психологічних деформацій. І всі, всі вони дуже-дуже потребують любові – справжньої, тієї, якої багато не буває.

Роман Олександри Малаш – дебютний. Тож є і зауваги. Крізь канву твору ще досить помітно проступає мова авторки. Її герої полюбляють висловлюватись афористично і дотепно. Подекуди їхні дотепи не надто доречні. Клаптикова структура роману забезпечує стрімкий розвиток сюжету. Піднята дуже складна тема, з великою кількістю проблем. Щоб впоратися – треба мати силу в руці. Можливо, деякі психологічні моменти, аргументи вийшли недотягнутими. Утім роман надзвичайно дискутабельний.

Якби його прочитала достатня кількість людей, то можна було б довго ламати списи: чи мала моральне право Настя-Покиванка відмовитись від хворої дитини, зосередившись на власному щасті і пошуку кохання? Чи прийнятними (а головне – дієвими) є методи нетрадиційного лікування, які застосовує Остап? Чи всі мають право народжувати дітей? («Та що ти таке, щоби твою плоть і кров будь-якою ціною зберегти на планеті, нехтуючи всіма законами природного добору?!» – Остап, с. 198). Як авторці-феміністці вдалося написати твір такого спрямування – це що, аутотерапія? І ще немало питань можна знайти для обговорення. А біполярний танець Остапа і Насті таки вдалося спинити. Для цього їм довелося просто помінятись місцями: Остапу принести себе в невиправдану жертву, а Насті – стати рятівницею доль. Вона й себе порятувала і стала врешті щасливою у власній сім’ї. Та чи справді стала щасливою?

Прихисток зруйнованих доль або Любові багато не буває.