...І от мала та пругка пластилінова ворона підтюпцем підбігає до літературної Феміди, застрибує їй на плече, врешті розпочинаючи оповідь під скрадливе дріботіння секції струнних. Мовляв, це, може, просто казка, а може, і не казка, що важить кілька грамів, а може, кілька тонн... Оркестр повниться звуками, поки анімаційна пташка впольовує верткого метелика й непомітно ні для кого підкидає на облю-бовану шальку в терезах...

Способом, близьким до такого, кортить і собі долучитися до обговорення книги, в чомусь етапної, одначе зустрінутої критикою доволі насторожено. Ідеться про антологію «двотисячників» «Дві тонни (найкращої молодої поезії)». В недавніх числах «Літературної України» вже пролунали відгуки пп. І. Бондаря-Терещенка та Є. Барана (побіжно) щодо дріб'язковості, «макулатурності» видання. Я ж наважуся окреслити низку зауваг як представник покоління, — принаймні, історичного, — чий схвильовано-миготливий портрет відбився у збірці. Звісно ж, вона всуціль ігрова, просякнута майже екранною інтригою (починаючи від назви видавництва «Маузер», уже підточеної кпинами). Годі сумніватися: певна пластилінова ворона для її однозначного захисту завжди звідкись підморгне. В цьому й «сила» преамбули.

Треба віддати належне упорядникам «Двох тонн» Б.-О. Горобчукові й О. Романенку: їм удалося вправно втілити концепцію подачі добірок, «перекладених» на авторські кілограми. Звісно, ІБТ має рацію, коли вказує на карикатурність такого прямого розуміння «ваги слова». Однак передмова до книги переконує: несерйозною шкалою передбачається досягнути елементарної викличності. І, схоже, упорядникам замислене далося.

Зрештою, чи багато в нас з'являлося настільки естетизовано-бешкетних, аж діонісійських колективних збірників?..

Зазначена риса не позбавляє огляд іще одного об'єктивного нюансу, щоправда, либонь, уже захряслого в оскомині. Чи справді не потрібні лапки для пойменування всіх авторів двотисячниками? Переконливого літературного критерію «зваженості» (в обох сенсах) книжці бракує. Приміром, С. Осока, як можна дійти висновку, одним із небагатьох дієвих засобів оновлення художності визнає апунктуальний вірш («немовби час знемігся і летить / немовби час і тоншає і блідне / і думка пада з тої висоти / як жалюгідний онімілий свідок»). Його ж позірно споріднюють у т. ч. з Я. Гадзінським, чия вигадка тяжіє до авангардної «кострубатої краси»:

раптово помітив забуту кимось дискету

чорну дискету з червоною наклейкою

вмикаю

бачу там дивний Wоrd'івський файл із сотні разів набраним

одним і тим самим номером

телефону

немов велику зграю вороння над засніженими дахами 465-49-58 465-49-58 465-49-58 465-49-58 465-49-58, –

і так іще три цифрові рядки поспіль. Зіставлення обох поетів, цілком довільне, вказує на загальну хибу упорядників.

Між іншим, оглядово про сучасне поетичне покоління мені вже доводилося висловлюватись у статті «Двотисячники чи «нулячники»?», розміщеній на кількох веб-сайтах. Повторюсь у власних висновках: спільні стильові обриси чергового зламу століть є впізнаваними. Навряд чи хтось оскаржить типові вдавання до «гучної сповіді», питомо розрахованої на аудиторію (співвіднесімо це ще й з прозовим мейнстримом), мотивів непереборної дитинності (аж до постійного літературного «дня непослухів»), смислових ігор, образної еклектики поряд з інтелектуалізмом і т. ін. Ну й ким і чим нині вимірювати сформованість генерації?

Повертаючися до присуду Є. Барана («макулатурні «Дві тонни»), дозволю собі не погодитися. Я (й не тільки я) дуже сумніваюся, що доробок К. Калитко, Д. Лазуткіна, А. Малігон, О. Мамчич, Г. Ткачук та багатьох інших авторів збірника, приречений на зжовклу залишковість у сучукрлітвідстійниках. Усе корениться в потребі пошуку цілісного феномену. А в його межах чому б до поданого кола поетів не зарахувати – з деякими застереженнями – П. Щирицю, рецензованого критиком, або Мар'яна Лазарука, давніше відзначеного І. Бондарем-Терещенком?

Відповідь виявиться очевидною та безпретензійною. «Дві тонни» — це не так антологія, як апологія нового творчого витка. Марно гадати, буцімто епоха двотисячних вичерпається за цей і найближчий роки, а на зміну їй збуремиться покруч «двотисячідесятництва». Письменницькій молоді 1990-х років узагалі знадобилося три колективних видання з досить пістрявим авторським складом (перше «Молоде вино», «Тексти», «Іменник»), щоб утвердити свою часову зумовленість і, водночас, нагнати цим сплін на численних академічних філологів.

Зрештою, «Дві тонни» закономірно увиразнюють парадокс, успадкований саме від попереднього десятиліття. Актуальному літпроцесу бракує альманахів, наївно-паперових, з «черевцем» і широкою автурою. Цікаво, між іншим, чи вважала «Руська трійця» антологією «Русалку Дністрову»?

Русалка була також у мультику про пластилінову ворону. А пригоди з формою, тональністю й тонажністю новітнього покоління до дратівливості подібні до нього. Особливо з точки зору оприявленого гіпотетичного метелика.

Метелик на шальці «Двох тонн».