У статті зроблено спробу аналізу сучасного тексту української літератури з точки зору наявності у ньому елементів кодів, які у своїй сукупності представляють національну картину світу, відтак є складовою моделі світу. Особлива увага приділена пам’яті, яка дозволяє у часовому проміжку акумулювати і ретранслювати архаїчні форми мислення та сенси життя, а також встановлювати смислові єдності, взаємозв’язки та переходи у цих єдностях на основі глибинних заміщень і ототожнень архаїчних перетворень із сучасними викликами.
Ключові слова : картина світу, історична пам’ять, роман, символ, модель світу.

У культурах народів світу існують поняття, які залишаються поза модами і тенденціями. До їхнього числа, на нашу думку, належать одиниці, які представляють різнохарактерні коди моделі світу в цілому чи її частини, визначеної як національна картина світу. На думку Т. Цивьян, «універсальні знакові комплекси моделі світу реалізуються у різних кодових системах. Різні фрагменти, персонажі, об’єкти світу можуть служити основою різних кодів, так формується астральний, вегетативний, зооморфний, антропоморфний, гастрономічний, одоростичний, кольористичний, числовий, музичний та ін.» [10, с. 6]. Саме на їхній основі вибудовуються іманентні риси окремої нації, закарбовуючи їх у сталу цілісність, прийняту називати національними кодами. З цього приводу І. Швед цитує міркування Леві-Строса: «... Сукупність прийнятих у певній культурі кодів у зв’язку з її уявленнями про простір і час складає так звану модель світу цієї культури» [11, c. 49].
Проаналізувавши ряд досліджень, дозволимо собі стверджувати, що до числа фрагментів, які мають право претендувати на місце у формуванні національного коду і слугувати елементом національної ідентичності належить пам’ять. І, що найголовніше на нашу думку, саме пам’ять повертає нашого сучасника до праоснови формування нації тобто до її міфології. Таке припущення дозволяє висунути ще одне гіпотетичне твердження: пам’ять є елементом міфологічного коду у формуванні національної ідентичності народу, а відтак національної картини світу. Відрадно, що саме вона стає сюжетотворчим елементом сучасних українських творів, доводячи сучасному читачеві важливість минулого і дає надію на майбутнє, формуючи його культурну пам’ять. До числа таких творів належить роман Наталії Дев’ятко «Злато сонця, синь води», у якому, поширюючи і переказуючи національні міфи, пропонуючи власні, автор загострює не тільки проблеми сучасного часу, але дуже делікатно утверджує ідею вільної, ні на кого не схожої, незалежної нації; презентує українця як носія пам’яті предків, а відтак утверджує його право на щасливе життя, адже доволі банальна і усіма знана сентенція «допоки існує пам’ять про минуле, є надія на майбутнє» набуває у творі актуального звучання.
Художня дійсність, змодельована письменницею завдяки пам’яті то співвідноситься з реальністю, то їй протиставляється. Досліджуючи аналогічне явище щодо міфу у творчості Євгена Маланюка О. Гольник, проблему вивчення художньої трансформації міфологічних джерел вбачає у творенні авторської картини світу, зітканої з традиційних міфологічних мотивів і сюжетів (космогонічного, апокаліптичного й есхатологічного), утілених через систему міфопоетичних образів, знаків, символів [2]. У творі Н. Дев’ятко пам’ять подається наскрізним елементом, що сягає сивої давнини, пронизує століття історії і у якості елементу автентичної української міфології впливає на сучасний перебіг подій. Письменниця поєднує міфічний, реальний і фантастичний світи, сплітає у єдину цілісність людей давно минулих часів і наших сучасників, доповнюючи цю цілісність фантастичними фольклорними істотами представленими через коло духовних сил і міфічних богів. Варто зазначити, що у доволі незвичному творі Н. Девятко, де у цілісність об’єднано дев’ять абсолютно самостійних історій різнохарактерного епічного представлення, міфологічні істоти є синтетичними. Створені художником слова герої не зовсім реальні, як і не зовсім вигадані, але наділені прадавніми уміннями та можливостями. І достеменно незрозуміло, який світ вони представляють: світ померлих чи живих, давньої пам’яті чи надії на майбутнє, добро чи зло. У якості прикладу зупинимося на образі дівчини, зображеної у частині «Птах із барвистими крилами», яка постає як абсолютно чиста істота. Про це свідчить уже її портретна характеристика: «Висока і струнка, як тополя; волосся темне, до п’ят, у товсту косу заплетене; а очі чисті, мов вода у ставку у день ясний. ˂...˃І любила та дівчина вбиратися у сукню білу, хоч і просту, та з любов’ю для себе зшиту...» [3, с. 9]. А от у частині «Казка. Загублена пам’ять» перед читачем постає новий образ дівчини. Це Панна Ніч, яка дуже нагадує дівчину з «Птаху із барвистими крилами». Тим більше, що читач уже знає, що розійшлися люди забутої землі світами і ніхто не може сказати, де саме вони зустрінуться у черговий раз. А можливо, поява Ночі у абсолютно новій формі та реальності – це і є прояв тисячолітнього прокляття, що позбавило пам’яті тих, хто мав її берегти, й призвело до парадоксального: руйнації через співчуття. З цього приводу Н. Логвіненко зазначає, коли сучасний урбаністичний світ кидає виклик людській природі, чарівний, казковий та таємничий світ прадавньої української міфології дає змогу захистити індивідуальну та національну ідентичність особистості. Саме такий світ, представлений історією, природою, культурою як своєрідними морально-етичними й духовними величинами, що визначають рівень людяності, міру гуманізму в суспільстві [5], а це, у свою чергу, породжує наявність у творах містики й фантастики.
Література, як складова культури народу, створює своєрідну «мапу»“ міфологічної національної пам’яті, а це дає можливість прийдешнім поколінням ідентифікуватись у окрему групу серед національних спільнот світу, і стати частинкою культури світового співтовариства. Не будемо претендувати на оригінальність, стверджуючи, що кожна література, і українська не є виключенням, відіграє ключову роль у творенні культурної пам’яті. В українському літературному просторі це реалізується через звернення, а відтак через переказ/інтерпретацію національного міфу.
Інна Швед зауважує, що зашифрованість значущої для соціуму інформації в різних символах і кодах забезпечує можливу повноту, об’ємність і збереження і відновлення, багатоаспектність точок зору [11, с. 49].
Пам’ять у творі Н. Дев’ятко є наскрізним елементом, пронизує усі частини, декларує ідею тексту і звитяжно підносить дух нації. Вона репрезентована письменницею у двох площинах: з одного боку це елемент, що бере свої витоки із сивої давнини; сягаючи міфології ретранслює у сучасний час усі найпотаємніші «табу» та здобутки української нації. З іншого – це персоніфікований образ хранителя пам’яті. Саме на хранителів покладається у творі відповідальність за буття нації. Цей образ, як цілісність, представлений у творі у мозаїчному форматі і складається у цілісність впродовж часів на різних територіях, декларуючи ідею, яку С. Плачинда визначив як жертву в ім’я «спасіння свого народу», тобто в ім’я порятунку людей від духовного виродження, падіння [7, с. 13].
Пам’ять, як і її хранитель, належить різним часово-просторовим площинам. Запозичені із міфології, творячи у давні часи своєрідну модель національної картини світу, вони перетинають майже усі надважливі періоди українського державотворення і відновлюються у наш час, вибираючи зовсім новий формат представлення.
Н. Девятко у цьому плані розпочинає свою роповідь із часів правління князя Володимира і ряду історій, пов’язаних з ним: «Жив тоді на Русі Володимир ˂ ... ˃. Мріяв він про те, щоб усі голови перед ним схилили, як перед божеством, бажав влади і над людськими життями, і над серцями, і над минулим, і над майбутнім, і над людською пам’яттю» [3, с. 4].
І як результат такого прагнення: «... Забулася та провина, звичай зверхнього ставлення до молоді на всі віки залишився» [3, с. 4]; волхви, яким долею було призначено «боронити життя і народи вести, від безумства і сірості оберігаючи» [3, с. 4] мали або підкоритися або «знищені будуть і навіть пам’ять про нихна землі не залишиться» [3, с. 5]. Десять із дванадцяти «нахаб, що дозволили собі просити золоте сонце не зраджувати» [3, с.5] князь стратив, почувши страшні прокльони: «Прокляли вони свою землю, що їх від смерті не врятувала, кожен на сто років. ˂ ... ˃ : не знатиме зрадлива земля щастя і волі. Потерпатиме від чужих забаганок, розмінною монетою для інших стане, а все, чого люди прагнути будуть й у що віритимуть від щирого серця, на смерть і зло обернеться. Кожен на сто років... Разом вийшло – тисяча літ»[3, с. 5].
Та разом із прокляттям землі на її мешканців накотилася ще одна біда. Люди втратили пам’ять. «˂ ... ˃. Збіднілі люди, забули споконвічну владу слова, скорившись забобнам, за їхнім законом життя своє будуючи, і звичаї прадавні берегли з кожним поколінням дедалі менше і менше» [3, с. 6].
Міфологізуючи художній простір, надаючи йому посередництвом окремих історій сакрального значення, автор актуалізує усе, що в тому просторі опиняється, надаючи особливого значення усім чинникам, що призвели до нього.
А далі іще складніше: надії на козацтво та руйнація чужими царями Січі, викорінення мови і пісні, через які прадавнє знання волховських учнів розтікалося, мов кров по венах, землею українською. «Нікого не минула кара, всіх занапастила чужа воля, про всіх викривила пам’ять, поділивши її на історію і легенди, які усе ще намагався берегти народ, мов свої мелодійні пісні,сумні і звитяжні, що для кожного століття свої» [3, с. 7]. Усе робилося для того «щоб народ свою пам'ять не міг зберегти» [3, с.7], а відтак не міг себе ідентифікувати як абсолютно іманентну, неповторну, прекрасну націю. Саме тому «Запанувала тоді на сім десятків років сірість, стерла відмінності між народами і народну пам’ять...» [3, с. 7].
І як реквієм звучать слова письменниці наприкінці першої новели твору «Зачин“Тисячолітнє покляття“»: «Розгубилися прадавні знання, забулася історія роду.Блискавиці творили долю, бо вірли, що у народу, який народжує характерників і мольфарів, є омріяна воля яку відібрати ні своєму, ні чужому не до снаги. І вільнолюбний вітер буде тим відчайдухам побратимом і в козацькому степу, і серед Карпатських гір. І наповнить той вітер вітрила чайки і на Дніпрі, і на Чорному морі, і в серці гарячому не згасить вогню, а роздмухає святим багаттям. І піде той вогонь по всій землі, прадавнім полум’ям душі людські очищаючи і шлях у майбутнє славою і випробуваннями стелячи. Заради нинішніх і прийдешніх, заради кожного, хто на заклик крові і народу свого відгукнеться» [3, с. 38].
Втративши пам’ять, люди втрачають усе, і себе у тому числі, зникають як окремішня нація. І тільки вибудовуючи системні зв’язки між різними елементами національних кодів пам’ять об’єднує, структурує доволі широкий спектр уявлень про взаємини світу, його закони і людину у світі, актуалізує глибинні сакральні сенси і цінності культури, визначає рамки просторової реалізації сенсів запозичених із прадавніх міфологічних часів. Українська авторка для цього використовує епізод «Птах із барвистими крилами».
Згідно міфологічних історій, Птах – один із центральних і найпоетичніших образів давнини. Це світла, безсмертна істота, позбавлена недоліків, втілення досконалості. Саме завдяки їй світ пам’ятає минуле і завдяки цьому спроможний відроджуватися, переживши трагічні часи. У такому форматі зображено Птаха у переважній більшості сучасних творів української літератури фентезі. У тексті Н. Дев’ятко Птах інший: він приносить забуття і символізує потойбічне лихо, яке стало наслідком милосердя. Таким форматом образу, за словами Хаган Альварес, «презлим відплачено за предобре». Руйнація, яка наступила разом із забуттям : «Одного дня усі вони залишили свої домівки, бо та мали зробити, і розійшлися світом. ˂ ... ˃ А на землі тієї колись багатої країни все заросло полином, здичавіли сади і поля, зруйнувалися будинки, і їх поглинула земля, не залишилося навіть згадки про тих, хто тут жив колись» [3, с. 14-15]. принесла людям і втрату самих себе. Реальне і вигадане так щільно накладаються одне на інше, що відчути межу між ними практично неможливо. Формується зовсім нова реальність, зловісно пророчачи незбагненне без минулого, теперішнього і майбутнього, без спогадів і надії : «А на землі тієї колись багатої країни все заросло полином, здичавіли сади і поля, зруйнувалися будинки, і їх поглинула земля, не залишилося навіть згадки про тих, хто тут жив колись.
Потім прийшов на ту землю інший красивий і гордий народ, посадив свої сади, засіяв свої поля, присвятив пісні своїм коханим.
Та не було більше миру і спокою у тій землі» [3, с. 15]. З такого приводу А. Соколова наголошує: «Серед розмаїття творів постмодерної доби яскраво вирізняються тексти, написані в традиційній естетиці магічної прози ХІХ та ХХ ст., де співвідношення площин реального та фантастичного зазнають змін, оскільки перестають лише співіснувати, перетинатися чи взаємовпливати – їхні межі розмиваються й відбувається злиття двох площин. Незмінним залишається міфічне сприйняття світу, відображення традиційних вірувань та звичаїв, своєрідності національного фольклору» [8].
Та пам’ять сама по собі існувати не може. Вона у творі реалізується через персоніфікацію природних явищ і досягає повноти посередництвом образів хранителів.
У інтерпретації Н. Дев’ятко хранитель пам’яті багатоликий. Беручи початок із дохристового часу, розпочинаючись з волхвів, він увесь час змінюється. Хранитель пам’яті – це і волхви, що жили у сиву давнину, і співчутлива дівчина без імені, іманентність якої визначена білою сорочкою з червоною вишивкою, що згодом переродиться у панну Ніч і Захар – хлопець з Карпатських гір, якого люди потай називають мольфаром. Це і Костик, і Дмитро, і його кохана Олена; це і поетеса і Остап – усі, хто був у різних куточках української землі і кого заново зібрало полум’яне коло посеред широкого степу, і покликало присягнути повернути народові волю, здатність самостійно і свідомо приймати рішення та відповідати за них. Мандруючи чарівним іншосвіттям, читач посередництвом доль обраних, що у майбутньому стануть хранителями загубленої пам’яті знайомиться з історією рідної землі. М. Крук зазначає: «...межа між життям і смертю, буттям і небуттям дуже умовна. Мабуть, у цьому творі повністю втілений міфологічний світогляд, яким він був із давніх-давен. Втілений на рівні персонажів, образів, мови, символів, світогляду, коду...» [4].
Хранителі пам’яті – це ніби виклик сучасній байдужості і лицемірству, меркантильності і підступності, що «прилетіли» на прекрасну українську землю у вигляді смертеносного птаха: «… Коли у мене поцілили, я падав так довго, неначе цілу вічність, яка й надала мені такої подоби. Бо літати я можу між світами, за тінями сутінковими слідуючи… І де кривава пітьма в людських серцях та очах заселяється, там і на мене чекати недовго»[3, с. 12] та «чужих людей», що нищать карпатські ліси заради власної вигоди, прирікаючи гірський народ на зникнення: «Люди байдужі - це їхня природа. Вони йдуть по життю, лише зрідка озираючись навколо. Людей полонять високі цілі і мрії, і раптом вони помічають, що йшли до мети по кістках і зламаних долях. Але і те їм байдуже. Лише б їх не зачепило, лише б буревії народного гніву і горя пройшли стороною, а вони мали щастя, коханих, друзів, купили дім, отримали гарну роботу, завжди знаходили нові розваги. А зазирни в очі – порожнеча. Вони тіні, хоч не померли, і не живе в їхніх серцях пам'ять народу, а майбутнє вони будують лише для себе» [3, с. 35].
Хранителі усім своїм єством протистоять буденній сірості, зневірі, байдужості, яка, набуваючи сили, приймає різноманітні страхітливі подоби.
Своїми необдуманими діями люди не просто нищать те, що дає їм можливість жити, вони нищать душу землі, яка проявляється у всьому живому. Тож змарніла від невдячних людців земля потребує особливої когорти людей, які б її охороняли і зберігали від «кривавої пітьми і порожнечі». Першими серед них були волхви, покликані утвержувати і зберігати світ прадавньої української міфології наповнюючи його елементами історії, культури в ім’я народу та його добробуту. І було їх дванадцять, а знищив князь десятьох. Отож вони, переживаючи страшні муки прокляли край, який мали охороняти: «Страшним було їхнє прокляття: не знатиме зрадлива земля щастя і волі, потерпатиме від чужих забаганок, розмінною монетою для інших стане, а все, чого люди прагнути будуть й у що віритимуть від щирого серця, на смерть і зло обернеться. Кожен на сто років... Разом вийшло – тисяча літ»[3, с. 5].
Тисячолітнє прокляття по смерті волхвів почало справджуватися. На українській землі запанувала чужа воля, чужа мова, бо двоє, що залишилися, не змогли утримати баланс і порятувати світ, зберігши усю пам’ять поколінь і передавши її новим хранителям.
Українська земля занурилася у темряву. Ніч, Сонце, Зірки, Вітер, Вода Смерть, Загублена пам’ять, Страх, Сірість, Зневіра, весь світ живий, і не тільки постав проти людей. І щоб порятуватися, люди мали навчитися слухати і розуміти. Це під силу давнім волхвам, мольфарам, характерникам, а ще – хранителям пам’яті, лицарям землі української, бо вони єдині небайдужі, народжені сивою давниною, що сягає прадавньої міфології і дозволяє людям із особливою місією володіти надможливостями, шоб, мандруючи помежів’ями часу, передавати з покоління у покоління надважливі цінності, які ідентифікують українську націю як окрему, вільну і потужну спільність народу.
Прикладом цього слугує історія «Казка. “Загублена пам’ять“» у якій ініціальна лінія становить основу сюжету. Пройти випробування випадає Остапові. Зустрічаючись з пам’яттю, що була втрачена, викинена на марґінеси, викреслена з масової свідомості, замінена у підручниках на цифри, які нічого не означають, він, ніби, перебирає на себе давнє тисячолітнє прокляття. «А долівка жила своїм життям, ловлячи відблиски скривавленого Дніпра, перетворюючи їх на леза. Гострі леза, викуті не людською волею, а відчаєм. І скільки лез тих – стільки розрубаних доль. Війною, негодою, чужою волею, владою безумних жадібних вождів. І скільки стрічок із цих лез, вплавлених у криваву підлогу, – стільки разів ділили Україну.
Царська Росія і радянська, Польща, Румунія, Литва, Угорщина, Німеччина...
Скільки їх було, тих, хто ласував долями мешканців цієї землі?.. А в підручнику – тільки дати, які так важко запам’ятовуються, які так легко губляться в пам’яті...
Друковані дати у підручнику – не блискучі леза під ногами...» [3, с. 105-106]. А разом ці відчуття переживає і читач, що стає співучасником змальованого у тексті, бо щодня переживає це у своєму реальному житті. Остап мусить зробити вибір: бути творцем долі України чи просто «плисти за течією» долі.
Щоб усе змінити, відновити важливість слів і подій, що стоять за ними, вернути втрачену пам’ять і вкрадену правду, Остап мусить за короткий проміжок часу пережити низку знакових подій, помандрувати часом і долями інших людей, побачити іхню сутність з середини, зустрітися віч-на-віч зі злом, яке приймає тисячі подоб політиків і властолюбців, а врешті перетворюється на вродливого яничара, який забув чиєго племені він син і зрадив рідну землю, «Відчути на власній шкірі тисячолітнє прокляття» [9]. Він мусить не тільки зустрітися зі злом, а перемогти у протистоянні, «мусить зробити вибір: опиратися – чи здатися на поталу чужій волі, делегувати відповідальність третій стороні, щоб потім, коли стане геть скрутно, сказати : моя хата – з краю, це все ВОНИ (москалі, фашисти, ляхи, жиди, олігархи, більшовики, укропи, теща, сусідський собака – додати за смаком), а я взагалі ні до чого. Це непростий вибір: бути чи не бути причетним, але зробити його мусить кожен» [9]. Остап буде його робити окрім усього іншого ще і заради порятунку коханої, навіть ціною власного життя. І тільки тоді, пройшовши горнило випробувань він зможе стати обраним. Лишень тоді герою, як і іншим хранителям пам’яті відкривається рідна земля у трьох подобах: дівочій, материнській та чаклунській. Це лячно, сильно і правдиво водночас, бо Україну, як живу істоту, можна зрадити, врятувати і просто щиро і віддано любити... І тільки людині, що присвятила своє життя служінню рідному краю, вдається почути звуки бандури, яка грає без струн, і яку чує кожне відважне серце, бо її струнами є струни душі української. І тільки той хранителем стане, хто чітко визначить для себе, що стане струною в такій бандурі чи опанує таким інструментом і буде справжнім лицарем рідної землі, доносячи до кожного свій вільний, сильний, нескорений спів.
На думку авторки твору, покличе таких людей вогнище, запалене чаклуном. Прадавній вогонь знову збере дванадцять могутніх лицарів з усіх куточків країни,які служитимуть своєму народу і рідній землі. Але вони будуть лише першими, хто почує заклик і прийде до чарівного вогнища. Навколо нього збереться весь народ, вся країна, що прагне змін, прагне скинути з себе кайдани поневолення чужою волею. «Лише тоді, – пише М. Крук, – злато Сонця буде справжнім, а небо на наших державних прапорах стане синню Води, як це і має бути споконвіку» [5].
Образ хранителів пам’яті є своєрідним ключем до величезного світу пам’яті людства. І його буття є передумовою нашого існування.
У творі, звернувшись до памя’ті та її хранителів, автор не тільки відтворює світогляд, звичаї, духовний світ наших давніх предків, а й актуалізує проблему пошуку молодими читачами національної ідентичності. Щоб зрозуміти мову оповіді про вічні моральні та культурні цінності, сучасне покоління мусить зануритися в багатющий міжпоколінний досвід людей, їхні вікові прагнення, відбиті в міфологічних уявленнях, магічних обрядах і ритуалах, віруваннях і повір’ях, а це можливе тільки за умови збереження пам’яті як елементу міфологічного коду, що зберігає національну ідентичність народу.

Література
1. Гольник О. Міф у художньому світі Євгена Маланюка: монографія. Кіровоград : Імекс-ЛТД. 2013. 218 с.
2. Дев’ятко Н. Злато сонця, синь води. Луцьк: ПВД «Твердиня». 2014. 140 с.
3. Дев’ятко Н. Можливості впливу сучасних жанрів: фантастика, фентезі, казка. Український Фантастичний Оглядач. 2009. № 1 (7). С. 59-66.
4. Крук М. (2015). Рецензія на книгу Н. Дев’ятко «Злато Сонця, синь Води» URL:http://ukrainka.org.ua/devyatko-nataliya(дата звернення: 11.04.2019)
5. Логвіненко Н. Фентезі як вид фантастичної прози. URL:http://nbuv.gov.ua/UJRN/Ulvzsh(дата звернення: 12.12.2018)
6. Логвіненко Н. Міфологій прози сучасного світ українського фентезі. Науковий вісник МНУ ямені В.О Сухомлинського. Філологічні науки (Літературознавство). 2016. №1. – С.139-144
7. Плачинда С. Міфи і легенди Давньої України. К. : ФОП Стебляк О.М.. : 2013. 304 с.
8. Соколова А. Містичний міфологізм прози Галини ПагутякURL:http://library.univ.kiev.ua/ kr/host/viking/db/ftp/ (дата звернення: 12.12.2018)
9. Хаган Альварес. «Злато Сонця, синь Води: Спроба епосу». URL:http://samlib.ru/h/hagen_a/sonneguld.shtml(дата звернення: 11.04.2019)
10. Цивьян Т. Модель мира и еелингвистическиеосновы. М.: КомКнига. 2006. 280 с.
11. Швед І.Коди й архаїчна міфопоетична модель світу слов’ян. Міфологія і фольклор : загальноукраїнський науково-освітній журнал.2008. №1. – С. 47-53

ПАМ’ЯТЬ, МІФОЛОГІЯ, КОД ЯК ЕЛЕМЕНТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ КАРТИНИ СВІТУ (НА МАТЕРІАЛІ РОМАНУ НАТАЛІЇ ДЕВ’ЯТКО «ЗЛАТО СОНЦЯ, СИНЬ ВОДИ»).