Литовченко Тимур, Литовченко О. Принц України. - Харків: Фоліо, 2017. - 320 с.

Україна була у вогні. Запеклі ставали на захист. І це можна сказати про всю нашу історію – і до Довженка, і після.

Його сучасник Данило Скоропадський, про якого Тимур і Олена Литовченки написали роман «Принц України» – запеклий. Цікаво, що теоретично Гетьманич Данило міг прочитати у радянській пресі уривок згодом забороненої Довженкової кіноповісті «Україна в огні». На той час він свідомо й виважено розвивав українську ідею, прийнявши пропозицію батька Павла Скоропадського «непохитно, до кінця життя стояти на чолі гетьманського державного діла».

Про загадки тієї складної доби, закордонні перипетії Українського Гетьманату і кохання на цьому тлі й написали Тимур та Олена Литовченки у своїй розважливій художній манері.

Читач не відразу знайомиться із головним героєм твору, натомість нам пропонується поринути у контекст. І це необхідна інтрига: хто такі Порфирій Силенко і Олександра ми ще не знаємо, але їхні діалоги формують атмосферу очікування прийдешніх сюжетних подій. Згодом ми бачимо Данила у зростанні, сумнівах, пошуку свого шляху. Адже народжений у російському Санкт-Петербурзі, вихований у гарних манерах, здібний до мистецтв, згодом він стає провідником українського руху за кордоном. Себто вигнанцем, націоналістом, недобитком у розумінні найсправедливішої у світі Країни Рад.

В інтерпретації подружжя авторів ще юний Данило Скоропадський зрозумів у суперечці з Гетьманом, що «Українська Держава не обмежується стінами нашого палацу, треба враховувати думки сторонніх». (Хоча тут доречніше було б написати не «сторонніх», звісно. Адже маються на увазі учасники політичних процесів будівництва України). Втім, мистецька натура Данила його не відпускає, і якось він признається Павлу Скоропадському, що мріє пов’язати своє життя зі сценою (скрипка, альт, фортепіано)… Та категорична батькова відповідь – Гетьманич не повинен бути на сцені. Мовляв, який же правитель буде із того, хто тішить публіку? Здається, що Павло Скоропадський, прихильник і представник спадкового монархізму, читав Платона, відомого противника демократії. А Платон міркував так: коли управлінням державою займаються не спеціально підготовлені люди, а ті, хто вивищився завдяки прихильності натовпу чи своїй пролазливості, то державний корабель постійно хитатиме і врешті він загине.

Звісно, Скоропадські прагнули вести корабель крізь бурі до сонця – так, як вони це розуміли.

Звісно, цьому слід було навчатися.

Павло Скоропадський навчався сам, досягнувши чимало у своєму житті та в житті України, і навчав сина. Але короткий період Гетьманату в Україні – промовиста відповідь політиків тих часів на його зусилля. Тому починається період Гетьманату поза Україною, і головним у цьому батько вбачає свого сина Данила.

Ми не можемо знати, що було в думках Данила, який згодився взятися за важку справу підтримання українського руху за кордоном. Та письменницька уява для того й існує, аби читачу стали відомі порухи думок персонажів. Відтак не доводиться сумніватися у щирості намірів Гетьманича, його смиренного служіння ідеї і водночас переконатися у його часом надзвичайній і фатальній наївності. Адже він усвідомлював, що живе під прицілом кількох спецслужб, проте принаймні тричі сам вводив у своє найближче коло шпигунів та ще й заручився на шпигунці…

Корабель хитало, та й не могло бути інакше. Читач у полоні саспенсу знає, хто загрожує Данилові і його призначенню в цьому неласкавому світі, проте головний герой занадто чемний і не хоче нікого ображати підозрами. До того ж зауважмо, що зробив із нього той імперіалістичний Захід: якщо в юності Скоропадський-молодший сідав за фортепіано й розмірковував про літературу й театр, то під гнітом обов’язків гетьманського роду він працював технічним директором і за пивом з робітниками говорив про футбол. Це аж ніяк не свідчить про занепад його натури, просто життя ставить свої вимоги, важливі для просування українського руху, а він же – принц України.

Саме так його сприймали на Заході: титул «Гетьманич» для тамтешньої публіки був геть туманним і журналісти знайшли вихід. Цей вихід Данилом не був сприйнятий – принцем він себе не уявляв і чимало енергії було витрачено на боротьбу із цим назвиськом, а затим на боротьбу із скандалом, який все це спричинило. Корабель знову хитало, а заразом – і принцес, бо там, де є принц – снуватиме свої мрії про нього й ця категорія. Далебі, без кохання не обходиться ні життя, ані мистецтво, яке його відображає.

Сюжетна лінія з витонченою Олександрою щемлива, бо ми відразу бачимо чисту особистість і здогадуємося, що доля й письменники накидаються на таких персонажів кожен зі своєю метою. Принаймні, письменники мусять добряче помордувати дійову особу, яка на позір видається слабкою і нездатною поборотися. Аж потім із цього варива виходить пшик для антагоніста, а читач, гортаючи сторінки про Сашуньку, певно жаліє її й хоче допомогти. Оце є прикладом авторської удачі. А наступна, неочікувана хвиля читацького інтересу до неї з’являється вже в кінці твору: невже Сашунька стала матір’ю майбутнього Гетьмана? У передмові до роману Тимур та Олена говорять про це обережно, хай павутинка читацьких здогадів тчеться пагінно, письменники навіть уникають імені можливого нащадка (хоча в хронологічній таблиці вказано – Борис).

Загалом сюжетні лінії роману достатньо розлогі й переплетені так, щоб читач з висоти спостерігав за діями персонажів і вважав би їх умотивованими. Вважаю, Тимуру й Олені це вдалося сповна. Порфирій Силенко, Олександра Скоропадська, Макс Попіл, Галина Мельник-Калужинська та інші дійові особи з’являються тоді, коли цього вимагає логіка твору і коли читач нетерплячий у своєму прагненні пояснення чи продовження. Не знаю, чи було задокументовано зустрічі Скоропадських у колі родини, але Литовченки туди «проникли» й змалювали їхні настрої, завдяки чому ми можемо уявити, які почуття вирували у Данила, коли, приміром, йому настійно радили одружитися на шляхетній нареченій – не заради особистого щастя, а заради політики. Пропонуються в романі й свої версії причин знакових чи фатальних подій, наприклад смерті головного героя.

Переконливості твору додають вказівки авторів про київські локації подій, оскільки Тимур – киянин (і він недарма пишається своїм походженням із Подолу), а також описи страв (бо Литовченки знаються на кухні, час від часу «дратуючи» публіку у Фейсбуці світлинами різних страв та смаколиків). Для вдумливого (чи недовірливого?) читача в кінці роману пропонується хронологічна таблиця подій того часу. Отож наочно можна побачити певну «інформаційну сировину», з якої автори побудували художній твір, вклавши гетьманам, шпигунам, коханкам, наркомам, дипломатам, кондитерам та ін. думки й слова і виліплюючи у читачів віру читачів, що так воно й було.

«Принц України» – безперечно, характерний твір для Литовченків з огляду на історичні книги, написані Тимуром особисто та у співавторстві з Оленою: «Орлі, син Орлика», «Пустоцвіт», «Кинджал проти шаблі», «Фатальна помилка», «Шалені шахи»… Напевне, я не все й згадаю у цьому відгуку. Найсвіжіший приклад – 10-книжжя серії «101 рік України». Досліджувати підґрунтя подій, розкривати риси характеру історичних діячів та показувати їхній вплив на сьогодення – це стежка для сумлінних дослідників, адже письменницькій фантазії не можна виходити у простір безмежжя при змалюванні конкретних персонажів і переконувати аудиторію, в тому, чого не існувало. Литовченки відповідно до письменницького фаху пишуть, як могло б бути, тому Данила Скоропадського ми можемо сприйняти крізь призму їхнього роману. Тим паче, що до цього часу поки що ніхто, крім Литовченків, в українській літературі не звертався до цього образу, якщо я не помиляюся.

Водночас письменницький фах вимагає такого рівня образності, щоб слово радувало й бриніло. Проте інколи у цьому романі досадно читати сухі рядки канцелярського ґатунку: «…батько і син зустрілися, щоб обговорити низку поточних проблем, пов’язаних з різними осередками СГД. Принагідно гетьманич поставив питання щодо…». Не можу згодитися із тим, що подібна стилістика вказує на художній твір. Це звіт про дії особи П.С. та особи Д. С., які були вчинені ними з метою… і таке інше. А персонажі ж насправді – яскраві, самобутні, зі своїми переживаннями, яких ми саме тут, у стосунках батька й сина, Гетьмана й Гетьманича, які усвідомлюють свій вплив на історію, не побачили.

Зустрічається й недогляд іншого штибу, наприклад суперечливість у описанні темпу дій: «…модистка кулею вилетіла з кімнати. Скоропадський теж неквапом відправився на кухню…». Тобто складається враження, що куля може пролетіти неквапом.

Впадає в очі фраза «Абсолютно вірно». Цією конструкцією персонажі підтверджують певну думку. І прикро читати, коли така фраза звучить в устах Никифора Блаватного, Порфирія Силенка, Марії Скоропадської, Олександри Скоропадської і Данила Скоропадського (що в його юності, що в зрілості). Мало того, що це зловживання дещо спотворює образи персонажів, збіднюючи мовні портрети, так це ще й російськомовна калька, оскільки «вірно» в українській мові не означає «правильно» - вірним буває товариш, кохана, військовий щодо присяги або й читач щодо своїх уподобань.

Одначе чому історичний роман «Принц України» попри творчу аберацію авторами подій і спонукання до сприйняття саме такого образу Гетьмана Данила Скоропадського, його діяльності за кордоном, приязний до читання? Визнаю, що закінчивши читати роман, я усвідомив, що ліпше зрозумів сторінку української історії, попри те, що це художній твір, а я маю настороженість до історичних полотен. До того ж, роман залишає певну недомовленість – як складеться доля сина Данила? Чи може він претендувати на титул Гетьмана і що з цього буде? Згоден, що це вже інша історія, але такі загадки лоскочуть уяву і не дають забути «Принца України». Бо ж Україна – у вогні.

Гетьман за кордоном.