Про художню історичну епопею Тимура і Олени Литовченків «101 рік України»

Миру — мир

Книга зневіри. 1946-1953. — Х: Фоліо, 2019. — 251 с.
Книга відлиги. 1954-1964. — Х: Фоліо, 2019. — 347 с.
Книга застою. 1965-1976. — Х: Фоліо, 2019. — 381 с.

Природно, що після прочитання перших чотирьох книг епопеї «101 рік України» я з певною цікавістю чекав, чи з’явиться продовження наступного року? І якщо з’явиться, то скільки саме: одна чи дві… Шкодував, що при першій нашій зустрічі не розпитав «напівавтора» про подальші творчі плани.

З різних об’єктивних причин, потрапити на Львівський книжковий форум 2019 року мені не вдалося. Але продовження епопеї в бібліотеці згодом з’явилося. При цьому нових книг було не одна і не дві, а відразу ж цілих три: «Книга зневіри. 1946-1953», «Книга відлиги. 1954-1964» та «Книга застою. 1965-1976». Судячи з напису в середній частині обкладинок кожної, усі три складали «віртуальний» том «Миру — мир».

Прочитавши новий доробок Литовченків, був змушений знов повернутися до попереднього «віртуального» тому «Від війни до війни». Й лише тоді, здається, хоча б приблизно осягнув авторський задум. Якщо підшукувати подібні твори, то на мій погляд, найближчим аналогом епопеї «101 рік України» в укрсучліті є роман Володимира Лиса «Століття Якова» — художня біографія селянина-поліщука, який пережив послідовно Російську імперію, Українську Народну Республіку, Польську Республіку (ту саму міжвоєнну, яка Rzeczpospolita Polska), ІІІ Рейх, СРСР і дожив, насамкінець, до набуття Україною незалежності.

Проте відмінність епопеї «101 рік України» в тому, що тут принципово відсутній такий самий центральний стрижневий герой, як в романі Володимира Лиса. Бо три чергові книжки вихлюпують на читача, явно не підготованого до подібних сюрпризів, ще пару сотень абсолютно нових персонажів. І це не враховуючи тих, які перекочувати з попередніх книг епопеї… Загалом. Мабуть, найбільшою загадкою цього незвичайного твору для мене було те, яким чином Литовченкам вдалося не заплутатись у всіх цих персонажах?! Про це не завадило б розпитати їх особисто… але повторюю, це не вдалося, оскільки у 2019 році я так і не потрапив на Львівський форум.

Єдиний висновок, до якого дійшов самостійно, полягав у наступному: героїв епопеї «101 рік України» можна було сяк-так скомпонувати в окремі сім’ї — а отже, Литовченки, найшвидше, вирішили написати історію не окремої людини, а багатьох сімейств. Такий літературний жанр і справді існує й має відповідну назву — «родинна сага». Щоправда, при згадці цього жанру на думку відразу ж спадають твори зарубіжної літератури, починаючи з «Саги про Форсайтів» англійського письменника, нобелівського лауреата Джона Голсуорсі. В українській літературі родинні саги є також.

Відмінність епопеї Литовченків — у масштабі зображених подій: 101-річний період і кількасот персонажів, згрупованих у велику кількість родин… До такого треба було додуматися! Тим паче у наш час, коли розвинені соціальні мережі та месенджери, здається, цілком надійно привчили людей до, так би мовити, «телеграфного» стилю спілкування. Коли звичний нормальним людям текст складається з одного, ну максимум з двох-трьох абзаців, по кілька речень в кожному. А тут — бачте, заявлено цілих 10 книжок, з яких 7 вже фактично вийшли друком у 2018-2019 роках… Якби не прочитав їх усіх — нізащо б не повірив у подібну можливість! Але вірити мимоволі доводилось.

Як і перші чотири книжки, «віртуальний» том «Миру — мир» містив свої сюрпризи. Особливо багата на них виявилася шоста книга епопеї — «Книга відлиги. 1954-1964». По-перше, в ній мало не ціла глава, де описується 1961 рік, присвячена Куренівській трагедії — епізоду історії не стільки України, скільки конкретного міста Києва, про який я досі не знав абсолютно нічого. А подія ця була настільки жахливою, що субтильним панянкам і малим дітям про це краще не читати, оскільки після того легко можуть примаритися ті, хто був в одну-єдину мить похований лютою стихією. До речі, якщо вірити Вікіпедії, то колись давно Тимур Литовченко присвятив Куренівській трагедії окрему повість… але не стану відволікатися. Повторю лише, що для мене розділ про 1961 рік став справжнім відкриттям.

По-друге, під 1960 рік Литовченки чітко описали ліквідацію останньої боївки УПА, а також зарезервували персонажів, які лишилися після того живими — очевидно, щоб вплести їхні долі в подальший сюжет. Загалом, важко вирішити, на чиєму боці тримаються автори: на боці радянської влади — чи на боці борців за самостійність України?! Їхні персонажі розкидані по обидва боки цього водорозділу, при цьому у кожного героя, як водиться, «своя правда й воля». Або своє поневолення — якщо так можна висловитися… До речі, є в епопеї окремі епізоди, присвячені, наприклад, убивству Лева Ребета і реакції на це його сімейства, і ліквідація «останнього з УПА» (як назвали цього чоловіка Литовченки) під 1967 рік, і згадки про різноманітні акції українських патріотів в епоху брежнєвського застою.

Окремо варто подякувати за розповідь про кінофантастику, створену українськими митцями. По всьому виходить, що в 1950-1960-х роках саме на українських кіностудіях знімалися дуже передові, як для СРСР, стрічки, які багато в чому випередили свій час. Бо зараз модно згадувати про такі видатні зразки вітчизняного кіно, як поетичні «Тіні забутих предків» і веселу козацьку «Пропалу грамоту». В епопеї цим фільмам також приділяється увага, проте Литовченки дивляться на питання ширше — за що їм окрема подяка.

Таким чином, лишалось дочекатися наступного року, щоб з’ясувати, чим завершиться історична епопея, яка привернула увагу несподівано міцно.

Продовження. Початок – ТУТ https://www.pic.com.ua/58247.html

(Далі буде)

Сторіччя по-українськи (ч.2).