Повернення придурків.

14.10.2010

Попри не вельми симпатичну назву, роман Петра Яценка справляє доволі приємне враження. До цього спричиняється чимало чинників: і природна легкість письма, і відсутність у тексті навіть найменших претензії на так звану "демонстрацію інтелектуального баґажу" або, навпаки, попсовости, набридлих у сучасній літературі.

Вабить і ненамагання наслідувати чи копіювати котрийсь зі знаних - і визнаних - взірців письма. Стає симпатична навіть відсутність піяру довкола книжки: отого самого, з неодмінним додаванням означників "геніальний", "сміливий", "несподіваний", яким не бояться зловживати чимало сучасних авторів.

Яценків текст триває в експериментальному просторі, живленому уявою, почуттям доброго гумору, здатністю переміщатися з одного хронотопу в інший і не перейматися накладанням різних часових площин одна на одну. Експеримент звершується й на жанровому рівні: саме намагання дати жанрове означення текстові виявляє закладений у творі потенціал, бо ж аналіз тексту викликає в пам'яті низку означників, які можна б достосувати до твору. Мова про казку, пародію, утопію, антиутопію - вони дуже природно співіснують у Яценковому романі.
На початку тексту натрапляємо на фраґменти, які могли би правити за тези до провокативної поетики, в якій одна з апріорних істин була б такою: "Поети - найбільш депресивний прошарок населення"; а одна з наступних давала би вичерпну відповідь на запитання письменників-початківців "Як писати?": "Із десятка поганих книжок можна зібрати одну хорошу, а з кількох хороших книжок можна скласти надзвичайно хорошу". А далі роман демонструє авторове вміння бавитися з мітологічними образами, сюжетами, брати з класичного й нібито навіть "сакрального" матеріалу те, що пасує до власного тексту. У принципі, в цьому немає новаторства: ХХ століття, зокрема, прописує різні варіації мітів, однак переважно інтелектуалізує їх.

Сказати, що Яценко натомість зводить елементи міту до профанного, було б хибно: в нього взагалі немає такої структуризації простору, яка актуалізувала б сакральне чи профанне. Тут адекватною буде розмова хіба що про серйозне та несерйозне, хоча треба одразу зробити поправку на те, що будь-яка серйозність у запрезентованому в книжці світі а пріорі є утопійною. Це сміховий і навмисно низовий простір, у якому триває гра означуваного та означників, можлива, але неповна без читацького на неї відгуку та вміння прочитувати соціальний і культурний контекст, а також поцінувати авторову фантазію (тільки найнеуважніший не впізнає, скажімо, в таксі Цербо архетипного Цербера, а хто впізнає, згодиться, що ця метаморфоза геніальна!).

Фінал - як, зрештою, в кожної казки (а пристаньмо на мить на таку жанрову дефініцію Яценкового твору) - не може обійтися бодай без найменшого натяку на мораль. Ба більше, вона навіть докладно виписана: "Творці приходять тихо, не так, як галасливі хроби <…> Слід усвідомити себе Творцем <…> і при цьому завжди лишатися придурком". По правді сказати, така перспектива надихає. Або принаймні нагадує - власне, як і назва книжки, - що важать наші приватні (ризикну сказати "творчі") вибори для світу; як виглядає збоку небажання прогинатися під кон'юнктуру, моду чи мейнстрим... але хіба від цього захочеться перестати усвідомлювати себе Творцями?