Читачеві, який цікавиться сучасною українською поезією, Олег Романенко вже добре відомий за двома книжками, які свого часу вивели автора у мейнстрім молодого літпроцесу: це «Абстиненція» (Львів, 2003) та «Злочин Ікара» (Київ, 2004). Цього року поет надрукував у видавництві «Факт» ще одну – найсоліднішу за оформленням (адже «хардбекову») – збірку під назвою «Речовини».

Книжка містить як старі, вже добре знані й улюблені хіти («Мій кіт за тобою скучив…», «Злочин Ікара»), так і нові, ще не друковані тексти. Проте і в останніх поет лишається вірним собі, зберігаючи ті особливі ознаки своєї поетики, які вирізняють його з-поміж десятків і (чого там?) сотень молодих авторів, що не гребують віршовими вправами.

Сучасний юний митець, навчений в університеті, що, за Бартом, автор помер, а лишився тільки скриптор, часто боїться вжити навіть слово «я», творячи безкінечні відсторонені верлібри, з яких вилучено будь-які ознаки живої емоції. Олег Романенко, навпаки, – це Автор, який самостверджується у своєму бутті, часом навіть агресивно й епатажно, це «я», яке щиро й безпосередньо висловлює свої почуття, доглибно переживаючи реальність і відгукуючись на неї всім єством.

Авторське «я» у книжці часом видається аж гіперболізованим, а його сентенції – надто амбітними. Воно намагається дорівнятися до самого Господа («вір у мене, як у Бога» – с. 19), а свою чернетку – до Святого Письма (с. 74). Воно визнає тільки за собою право адекватно осмислювати реальність («Слів на все це не знайдеться, крім моїх» – с. 26).

Проте таке враження буде, напевно, поверховим. Адже поруч з усвідомленням своєї богорівної величі ліричне «я» стверджує й власну ницість («Я метушня метушень» – с. 133, «Ти усвідомиш бруд і злидні. Ти порося» – с. 135), доходячи неймовірного висновку у самознищувальному пориві: «Присягаюся, мій дуче, я б стріляв таких, як я» – с. 11.

Деякі тексти Романенка нагадують сповіді садиста (найколоритнішим прикладом є «Поема у віршах»). Однак після уважнішого прочитання збірки читач знову зловить себе на поверховості перших вражень. Насправді за начебто агресивними і мізантропічними рядками ховається загострена чутливість до чужого болю, щире переживання душі, яка закликає: «Не бийте дітей» (с. 93), яка знає: «так сумно вбивати метеликів» (с. 139) і плаче від того, «що хтось штрикає її образ і подобу десь в іншій півкулі Всесвіту» (с. 102). Олег Романенко не боїться бути звинуваченим у романтичності настроїв – і саме цим стає цікавим своєму читачеві.

Не боїться поет і ламати усталені мовні правила: його вільне поводження з мовою балансує на межі з безграмотністю.

Але ми знаємо, що Олег Романенко – філолог за освітою. Тож його своєрідні мовні «неправильності» («корівка божача» – с. 77, «ні тіні людин» – с. 93, «кільми магічними» – с. 147, «тільки не затуж» – с. 155) є органічним вербальним вираженням отієї авторської цілісності, яка вважає за можливе не підкорятися мові, а навпаки, підпорядковувати мову собі і, коли це потрібно, змінювати її форми не за правилами.

До експериментів поет вдається і в царині ритму (тексти «Не буду думати про майбутнє…», «Шановне наукове товариство!» та ін.)

Поезія Романенка – неспокійна, невротична, незатишна, незручна. Це крик людини, якій болить. Коли кричиш, не думаєш про те, чи є правильною синтаксична будова твого речення і граматичні форми слів у ньому. Твоя єдина мета – бути почутим. Дістатися до самого дна душі і її глибинних речовин, з яких зроблено кожного з нас.

Що це за речовини? Можливо, замість крові у нас – лише «дві соплі»? Як же з цим жити?

Вихід є один: «То виблюй все, що з’їв за три дні – очисти ся».

Олег Романенко і наші речовини.