Скажу чесно – давно не тішився сильною поетичною стихією, свіжим вітром в юній українській літературі, тим більше – виданій у „Смолоскипі”. Але таке сталося – і я дуже з того тішуся. Направду.

Книжку Олега Романенка „Абстиненція” читав з кінця, бо саме вкінці є вірш з двох простих рядків „Життя триває, Любов буває”, які сам автор оприлюднив на відкритті виставки „Смолоскипа”.

Далі стихія свіжого голосу, певного у собі у своїй непевності, гостра іронія і самоіронія, відчуття мови, багатство ритмів і рими, розуміння філософії буття, небоязнь смерті...

Олег Романенко – чи не єдиний з нового покоління поетів, хто засвоїв уроки поезії своїх найближчих попередників – Юрія Бедрика, Івана Андрусяка і особливо Романа Скиби. Це дуже слушно, бо там, де ми – моє покоління в літературі – ставимо крапку – він іде далі тільки своєю дорогою і тільки до своєї художньої мети.

Автор сміливо вдається до переосмислення переосмисленого (читай заяложеного, заштампованого) іншими – „моя ти царівно англійської мови”, „Верба не зла, вербі просто плювати, верба не плаче, її сльози схожі на слину”; він дає читачеві точні, образні і самодостатні мініатюри-верлібри, зліплені внутрішнім ритмом як вишневим клеєм – загуслим і сильним – „так подобається мені на тебе дивитись коли ти мерзнеш така маленька акуратна і тремтиш обіймаючи себе за плечі руки на них ніби собаки на сіні”, „дівчина яка завжди ходить лише повз своїми парфумами нагадує мені про ту що колись проходила не повз а наскрізь”, „Ти не шукай щастя, дурепо, не шукай казкового міста: щастя саме знайде тебе і, зірвавшись з цепу, схоче загризти”; він філігранно точно і елегантно виносить відвертий вирок посередностям – „певно хотів ти кинутись із сльозами і цілувати руки й ноги йому але забивав у них цвяхи а ти не води хотів подати а вин кращих з імператорського столу тому й не знайшов нічого крім оцту а ти хотів коронувати його але надіти мав право тільки вінок з терну ну а ти ти просто хотів почепити табличку йому на хрест і почепив ти й досі чіпляєш таблички”. Романенко змушує мимохіть, але невідворотно запитати себе мислячого читача – „А ти?”; його сексуальна багатозначність навіть в однозначності (дівочі любовні вірші на початку книжки і хлопчачі любовні вірші вкінці) просто вражає – „поетка юна угледіла крізь два вікна мене й тебе таких же юних юних а зараз якось тісно мені жити у її вірші хоча й приємно коли одночасно живеш де-небудь іще до того ж таким щасливим!”, „у мене фобія людинолозства”, „Чи це не тут, шукаючи спокою, ходив великий сонце по землі?”, „Тому й на серці в нього не шкребе. Тому й вино у нього пренебесне. (...) Тому й кохає зовсім не Її. Тому й живе, не квилячи, без Неї. Ми крапки з ним розставили над ї – коли не нас любили з усієї. У нього ні прикутого крила. У нього ні розкутої провини. Ніхто його, крім мене, не пола. Крім мене, він не має половини”, „Ходить кільми магічними Хлопчик ніким не хочений (...) Що з ним робити будемо? Хто його бачив голого? (...) Сонце орбіти змінює. Сонце вбиває променем. Всі ми йдемо по лінії, Всі проминаєм промином. Хто нас з собою братиме? Хоч би якою піснею... Ми ідемо квадратами. Хлопчик іде і плісніє.”

Олег Романенко – володар ритмів і сенсів, добрий психолог і мудрий філософ, він знає смак життя і віднаходить зерно істини: „Все одно цей світ сотворений із вати. Все одно із мене утече тюрма. Хто не заховався, я не винуватий. Я не винуватий, що тебе нема”, „Хтось за нас доносить Наші імена”, „Жити можна скільки завгодно. Жаль, що вмирати тільки раз”

Відрадно, що автор не цурається ні чорного здорового гумору („Окрім степів, тут сама лише ніч, ніч без упину. Здається, наш поїзд у захваті від навколишньої діри. Цей упертюх віслюк зупиняється на три години Перш ніж простояти як мінімум іще півтори”), ні римованої чуттєвої лірики („Їй схочеться в ліс вересневий, сховатись від себе й судьби. Уранці піти у дерева, тікаючи в них по гриби”), ні блискуче витвореного істинного верлібру у первісному його значенні (вільний вірш по французьку) („мене часто питають як здогадались про те що вона померла а просто її душа вешталася по місту стукала до чужих людей у двері знаючи пароль і одразу проходила крізь них і дивилась на обличчя того хто біжить відчиняти а коли відчиняли то вона вже поспішала у інше місце щоби знову насолодитись щасливим обличчям мене часто питають як...”).

Образ у нього розкручується, він пластичний, він у розвитку явному (у форматі вірша) і приявному (у свідомості читача) – „Дерева розпухли листям, І стало не видно вікон”; він уміє енергетику емоцій втілити в олово слова – „Бо цей мороз – в оточенні побачень. Бо в неї вдома осінь на стіні. Бо я іду. Іду такий гарячий. І сніг іде. І тане на мені”. Він також вміє бути афористичним – „Вина моя вже більше не питання. Бо істина не тільки у вині. Тому й здається, ніби не востаннє Мені так добре, ніби не мені. Візьми те щастя й кинь його додолу! Одна вина лиш не буває хибна. Я щастя мав доволі. Та ніколи – Коли воно було мені потрібне”, „чим красивіша радість зсередини тим потворніша вона ззовні”.

До чеснот Романенка слід також зарахувати незашореність у тематиці, а відтак – відсутність самоповторів, упевнено невпевнений живий голос (чути дихання) мудро молодої і молодо мудрої людини з х... і душею.

Олегові вельми поталанило з малярем – графіка М. Степанової – доповнює, а подекуди і тлумачить сутнісне наповнення його поезії. До негативів варто віднести неуважне ставлення до літери ґ та невтятість окремих віршів.

Разом з тим маємо Поета.

Нарешті.

Дай Боже.

ХЛОПЧИК НІКИМ НЕХОЧЕНИЙ.