Співіснування кількох поколінь письменників у площині сучасного літературного процесу є як найбільшим плюсом новітньої української літератури, так і одним з найболючіших факторів її естетичної різновекторності. Проте час від часу складається враження, що, за небагатьма виключеннями, українським поетам, чомусь особливо їм, вдається майже неможливе – байдуже й свідоме бажання не помічати ще когось, хто різниться від тебе віком або немає статусу класика. Сотні, або й тисячі, українських поетів живуть у власних творчих фортецях і вже давно не читають нікого, крім себе та свого дружнього кола. Старші поети вважають, що література закінчилась у другій половині 80-х, і здебільшого перечитують класику. Інша крайність, в яку, за традицією, впадає молода поезія, – аналогічне тотальне й усвідомлене заперечення старших поетів, прочитаних ще в давні часи навчання в школі. Результатом постає повна індиферентність сторін і протиборство пафосу й конформізму з одного боку, та жорсткий самопіар з іншого, зі сторони молодших. Як наслідок – згуртування активних і амбітних молодих поетів, що вийшли на велику літературну дорогу з конкурсу видавництва „Смолоскип”, утворилось, так зване „Покоління двотисячників”, склад і суть якого постійно варіюється. Нещодавно у серії „Зона Овідія”, спрямованій, сподіваюсь, якраз на своєрідне єднання поетичних поколінь, вийшла збірка „Речовини”, авторства одного з лідерів покоління 00-х, О. Романенка.
„Речовини” – збірка нових і вибраних старих поезій О. Романенка складається з кількох розділів і найбільш цілісним, не дивлячись на назву, постає останній, „Уламки”, фрагменти й конспекти ненаписаних віршів, де в кількох рядках схоплено життєву ситуацію, розказано випадкову історію. Решта (циклів? розділів? частин?) тільки підтверджують загальну назву збірки – мінливі й плинні настрої, поезії різної щільності й довершеності. Читацьке подивування від влучних, афористичних рядків („Адже любов на цілу вічність довша// від терміну придатності вірша”) змішується з розгубленістю від недолугих строф, яким, можливо, просто не вистачило часу для відшліфування, та сфальшованих, „недотягнутих” закінчень гарних віршів („Осіннє листя, вигин віт”, „То був маленький дикий люд”).
Віршам О. Романенка властиве нагнітання й стики випадкових, але фонічно близьких слів. Часом це вдається поету, а часом губиться хоча б якийсь притомний сенс: „І от тоді ми вийдемо в ефір.// І, п’яні від ефірної олії,// у ейфорії волі від офір, -// ще близько будем.// Вже не пожалієм”.
Поет, як завше, складає свій лексикон, учить читача власної мови, мови риб, бо тільки знаходячись на однакових щаблях свідомості, розумієш один одного без слів. Поет шукає своїх, ще ніким не віднайдених рим („Поверни мене собі.// Всі світи у світі круглі.// Пошукай мене в юрбі,// набери мене у „Гуглі”). Речі й тексти „Речовин” змінюють регістри й настрої, говорять різними стилями, де сусідять сентиментальні й, такі українські, зменшувальні суфікси („А хто тебе вчив, дівчинонько,// Мене рахувати двіченьки?”) з агресивними й цинічними („Іди подалі.// Гиля, кохана, звідсіля,// крути педалі” або „Я ж бо люблю те’!// Ти мене – не!//Дай для подяки// крихту бодай!..// Дай, мазафака,// DIE!!!”).
Поезія О. Романенка не боїться реальності, конкретних історій та образів, нібито виконуючи власний припис, зміст якого призабутий сучасною українською літературою: „Землі ж не бійтесь. Усе по-чесному.// Отож заходьте. Пускайте корені”.
Однак „щось дивне з цією планетою,// щось коїться з нашими віршами”, і в прозаїзмі „Речовин” заховано свої проблеми. Лишається тільки дивуватись, чому поряд з виваженими, довершеними „супер-хітами”, які можна цитувати рядок за рядком („Заповіт”, „Злочин Ікара”, „Ці тексти існували споконвіку”, „Жаль, що життя дається тільки одно”), вміщені тексти, приналежність котрих власне до поезії хочеться оскаржити. Так, наприклад, анекдотичний текст „на великдень”, розказаний коротким рядком верлібра, перекажемо в лапках, але суцільним текстом (зі збереженням авторського правопису): „на великдень разом із крашанками пасками й водою освячено мою чернетку і тому тепер усе що я в ній пишу негайно стає святим письмом”. Не торкатимемось сумнівних релігійних претензій, характерних, щоправда, для поезій О. Романенка (дивись, наприклад, „Як не віриш, що я є, - // вір у мене, як у Бога” і т.д.), але все одно в подібних випадках доводиться переходити, на жаль, до лав ретроградів, які люблять казати, що сьогодні всі пишуть верлібри, називаючи це поезією.
„Речовини” О. Романенка лишать у читача різний післясмак і спогад. Але кілька поезій, маленьких шедеврів застигнуть в морі пам’яті і час від часу маленькими рибами вихоплюватимуться з потоку буденності, щоби нагадати „Життя триває.// Любов буває”.

Мова риб.