У новій книжці Артема Чеха є все, за що не люблять сучасну українську літературу. І на додачу – стилістичний тріумф Помилки, як найпомітнішого художнього засобу.

Якби ця книжка вміла говорити, вона б так і сказала: “Не треба мене читати, краще відвали, дай пройти”. Напевно, на її місці автор сказав би так само. Іноді треба слухати, що там буркочуть книжки та їхні обкладинки. Прислухатися – і відвалювати, хай ідуть собі. Але на заваді, як завжди, постає банальна цікавість. Кожна катастрофа починається з такої недоречної допитливості.

Артем Чех має велике бажання писати прозу. Наслідок цього бажання – шість книжок, виданих протягом останніх трьох років. Стартувавши у видавництві “Факт” з доволі непоганою повістю “Киня”, він уже поставив своєрідний виробничий рекорд на ниві сучасної української літератури, – мало хто ще з авторів нашої недопопулярної прози може похвалитися таким темпом.

Нова його повість “Сині двері зліва”, оприлюднена, як і чотири попередніх, харківським видавництвом “Фоліо”, не дає підстав для нового розчарування, а лише підтримує всі попередні. Чех наполегливо витоптує килимок у передпокої літератури, і єдине, що мене насправді цікавить, це їхня взаємна витривалість. Хтось із них рано чи пізно переможе.

“Сині двері зліва” – це знову рефлексивна проза з нав’язливою автобіографічною інтонацією, яка цього разу трохи абсурдніша та грайливіша. Повість сюжетна, якщо можна так назвати історію про закоханість головного героя у зрадливу Валю, яка зовсім не балувана. Але герой, хоч і скористався цією чеснотою Валі, проте страждати не перестав. Валя, звісно, й не починала. Якщо раптом у вас виникне здогад, що це любовний роман, нате вам дулю. Любовна лінія розчиняється в густому абсурді повісті, як карамелька в пащеці гобліна. Ось вона ніби є, але за мить немає нічого, крім незворушної мордяки казкового покруча. Якби на власні очі не бачив, що це мурло заковтнуло карамельку, – ніколи б не здогадався.

Сподіваюсь, що нікого не здивую повідомленням про ще одну, важливішу, сюжетну лінію. Ті читачі, котрі вже наступали на протипіхотну міну “Артем Чех”, одразу здогадаються, що мова про самотнього хлопця, висмикнутого з провінційного затишку й кинутого на роздоріжжі байдужого, чужого, страхітливого і хижого мегаполісу. Так, герой “Синіх дверей зліва”, як і дехто з його попередників, долає коротку дистанцію розчарування можливостями і спокусами, які здаля – натуральна карамелька, а зблизька – ще той гоблін. У нього немає амбіцій, а уявлення про щастя ніяк не поєднуються з перспективою облаштування у шлунку страховиська. Що на початку, що у фіналі герой Чеха випромінює таку відсутність перспектив, що не викликає ані жалю, ані співчуття. Він навіть про шинель не мріє. Можливо, Чех мав на меті доповнити портрет людини без властивостей незримими штрихами ще якихось відсутніх властивостей, але без спеціальної оптики роздивитися таку тонку роботу я не здатний. Натомість закрадається підозра, що і сам герой, і його дрібні трагедії, зрештою, навіть сама ця історія поневірянь – лише фарба і розчинники, сама ж картина твориться в іншій площині: у царині мовленнєвого кошмару.

Якщо у творі є одна нісенітниця – це просто ляп, якщо дві – можна сподіватися, що не всі їх помітять, якщо три і більше – авторові залишається хіба що переконати якомога більше людей, що це така “фішка”, частина творчого задуму.

Отже, в Артема Чеха є шанс. Надмірна кількість різноманітних лексично-стилістичних ляпів у його повісті спочатку невимовно дратує, а потім відмовляєшся вірити, що вся ця навала конструкцій-покручів і словес-перевертнів – лише наслідок авторської недбалості; ні, така щільність морфологічних стресів – не випадковість, а спроба витворення специфічного антистилю, сумнівного, проте оригінального, як поетичні оргії медпрацівників.

“Артур вийшов, згинаючи свою високу стать у поклонах”, “Валя стояла з розгорнутими руками”, а “на вулиці вівсяними пластівцями падав рідкий сніг”. Двісті сторінок такого добра. Опіумне вишивання чорним по хрестику. Швидкісне плювання карбункулами заради добра. Суїцид слів, нажаханих хлопчиком з палітурки. Щось безжальне, послідовне і безтямне, як експеримент з вирощування гігантських анаконд. Це як у Самуїла Маршака:

“Вбрав сорочку він, однак, всі кричать йому: “Не так!”, Одягнув пальто, проте, знов кричать йому: “Не те!”. Ну, й так далі. З тією тільки різницею, що сині двері – не ліві, й вони аж ніяк не справа, а навпаки.

Ліві двері справа.