Остання повість Артема Чеха „Сині двері зліва”, здається, одержала найбільш несхвальні відгуки критиків з-поміж усіх інших його книжок. А відтак, чом би й не поговорити про неї у контексті тієї книги, яку чи не найактивніше вихваляли – йдеться про „Киню” з фактівської серії „Поза фокусом”. Але все ж передусім — „Сині двері зліва”.

Якщо схематично переказати й без того схематичний сюжет „Дверей…”, то справа виглядає приблизно так: до Києва приїжджає наївний і безпосередній молодий лікар-педіатр із Чернігівщини, винаймає квартиру в дивакуватому домі з підозрілими сусідами, після чого з героєм починають відбуватися химерні речі, що не вкладаються в жоден логічний причинно-наслідковий зв’язок, а тільки в динаміку традицій абсурдистської літератури.

Власне кажучи, перед нами такий самий смисловий каркас, що й у „Кині” – прибуття людини в чуже дивакувате поселення і спроба зрозуміти та опанувати логіку цього місця, його мешканців. Інша вже річ, що в „Синіх дверях зліва” фігурує велике місто, а в „Кині” – якесь майже незаселене бозна-що. Стандартна і загалом безпрограшна конструкція, за якої авторові в будь-якому разі буде що розповісти, а читачеві — прочитати.

Важко погодитися з Вірою Балдинюк, котра у своїй рецензії у журналі „ШО” трактує „Двері…” як чи не найтиповішу історію „підкорення великого міста”, про що, мовляв, краще почитати в класика Підмогильного. Мені здається, що власне стосунки Валери з містом посідають у книжці доволі маргінальне місце й взагалі дуже мало прописані. А проте Артем Чех усе-таки певною мірою долучився до когорти „демонізаторів” української столиці. Як і, наприклад, у Люко Дашвар, Київ у „Дверях…” постає надто вже величезним, монструозним, мегахаотичним і жорстоким середовищем (якраз такого у Підмогильного немає!). І, за відсутності характерного „урочистого обстьобування” саме цієї тези, можна запідозрити автора в компенсаторному нав’язливому бажанні розбудувати з нічого на сторінках повісті „наше українське Місто Жовтого Диявола”.

На цьому типологічні подібності двох книжок не закінчуються. Обидва герої – і Валера, і Киня – усвідомлюють, що опинилися в своєрідному „жіночому царстві”. Тут живуть або самі жінки, як у „Кині”, або ж вони всім керують. Власне, другий випадок через свою неоднозначність цікавіший. Як же Чех змальовує матріархат в одному, окремо взятому будинку? Господиня дому, Рита Львівна, свого часу примудрилась успадкувати всі його квартири від колишніх мешканців, а тепер здає їх і… б’є всіх, хто сюди потрапляє. А потрапили – її донька-карлиця Рима, служник Артур, сантехнік Ніколай, консьєржка Корф, а також дочка консьєржки Валя з чоловіком Іваном. І репресивні функції (де морально, а де й фізично) виконує не лише Рита Львівна, а й усі жінки, аж до зовсім чужої продавщиці у булочній, котре невпинно знущається з головного героя. Всі ж чоловіки – боязкі й нерішучі. Єдиний більш-менш вільний чоловік, сантехнік і поет Ніколай, закінчує тим, що тікає з дому, начебто у туристичну мандрівку, але мало хто вірить у його повернення.

Тепер головний герой переживає наступний номер неодмінної чехової програми – оборона від жіночих домагань та романтична закоханість. Якщо точніше, героєві в новому помешканні пропонують двох жінок, і в одну з них він дуже пристрасно закохується. Вона – лікарка, яка запрошує його з собою до лікарні на поетичний вечір, а потім проводить з ним ніч, однак на всі подальші освідчення відповідає, що просто любить секс. Одне слово, якщо Киня виявляється неадекватним любові, котра виникає між ним і Галею, то в „Дверях…” Валера вже ніякої взаємності навіть не отримує, тільки переживання, котрі навряд чи зможе компенсувати підібране ним на вулиці кошеня.

І знаєте, перед нами направду чи не найромантичніше в сучасній українській літературі трактування любові. Попри всю іронічність авторської риторики Артема Чеха, попри пародійно складені одне на одного, немов брудні шпали, пафосні слова, нема чого протиставити тому факту, що в цих книжках любов неодмінно є явищем метафізичного і „високого” характеру. Чимось недоступним або не всім доступним, або доступним, але не повсякчасно, чимось невловимим і нематеріальним. І якщо любовні переживання персонажів і межують з абсурдом, можуть більш або менш кумедно деконструватися, то образ коханої опиняється цілком у межах романтичних стандартів – або зворушливо красива, щира і розумна дівчина, або так само красива, та ще й фатально розпусна (хоча цнотлива чехова розповідь не дає до кінця розкритись ані фатальності, ані розпусності). Себто автор активно грається з патріархальними та романтичними страхами. Саме це додає тексту певної динаміки й інтриги там, де інші засоби не спрацьовують.

Отже, сюжетний каркас створюють спроба опанування чужого міста і бурхлива, але невдала любовна історія. Поза цими двома смисловими лініями – ціле море абсурду. Як на мене, в „Синіх дверях зліва” цей абсурд дещо веселіший і життєрадісніший, аніж у „Кині”. Навіть провал із Валею, котрій потрібен тільки секс, виглядає бадьоріше, ніж утеча Кині від коханої на вокзалі. Абсурд, що його взагалі доволі впевнено опановує сучасна українська література. Тут до уваги читача і логічно не вмотивовані фрази, і дивакуваті події (скажімо, вміння всіх навколишніх персонажів чути думки головного героя, часом навіть через стіни чи через телефон), і химерні сполучення різних типів реальності. У багатьох випадках цей абсурд виявляється дещо штучним, натягнутим, хоч би й в історії про те, як попередню кохану головного героя з’їли свині. Десь він настільки підкреслений, що аж наганяє нудьгу. Найчастіше таке відчуття, принаймні, в мене, виникало на початку книги. Взагалі, друга половина „Дверей…” виглядає значно динамічнішою, пружнішою та вмотивованішою, ніж перша. І це можна назвати мало не хронічним діагнозом дуже багатьох наших книжок – надто вже часто авторам виходить як слід „розігнатися” лише десь із середини твору.

Та попри всі ці негативні моменти нової повісті Артема Чеха, починаючи з другої її половини, таке „оберіутствування” все ж виконує належні функції — розважає та створює специфічну, трохи невагому, а трохи карнавальну атмосферу оповіді. А ось що виходить у Чеха відчутно вдаліше, то це постійно підтримувати високий градус наївності. Тут уже сповна розкривається сам головний персонаж, котрий зовсім не орієнтується в нових для себе реаліях (і будь книжка трохи „реалістичнішою”, варто було би запитати, як же він у цьому місті нещодавно навчався сім років у медичному?) та постійно коливається між романтичним ідеалізмом і банальним небажанням нічого робити. Важливий чинник наївності – й характерна чехова інтертекстуальність. Вона безпосередня, цитат, алюзій чи наслідувань дуже багато, й часто складається враження, що автор ними просто-таки милується.

Найпомітніші об’єкти, до яких Артем Чех прокладає інтертекстуальні мости, – середовище української молодої літератури (обігрування імен і прізвищ письменницьких родин Романенків і Захарченків, використання вірша Горобчука тощо), а також російська література нещодавнього минулого. Загалом, багато в чому письмо Чеха прив’язане до російської традиції. Це проявляється і в неодмінних російських приказках та цитатах, і в багатьох конструкціях самого авторського тексту, що свідчить уже не тільки про традицію. Хто тільки не збиткувався з деяких фраз із „Дверей…” на зразок „Артур вийшов, згинаючи свою стать у поклонах”! Звісно, численні помилки цієї книги, серед яких виразно домінують саме русизми, можна було б у контексті загальної абсурдності виставити як елементи стилю, та, на жаль, схоже, що це таки справжні старі добрі помилки. І все ж цей виразний недолік книги (об мовні неоковирності грамотному читачеві доведеться постійно й зі щораз більшим незадоволенням перечіплятися) постає черговим доказом життєздатності стилістично і текстуально „постросійської” традиції в українській літературі, котра, здається, цілком мирно співіснує з іншими.

Та повернімося, насамкінець, до сюжету. Отож, опинившись у дивакуватій реальності й дивакуватому тексті, герої пробують дати собі раду. Попри навмисну антисюжетність, цікаво, як саме все це закінчується. У „Кині” – втечею, тут усе ясно: герой не витримав щільності абсурдної тканини повісті й подався на пошуки кращих місць або кращих текстів. А в „Синіх дверях зліва” відбувається зовсім інша річ: саме зазнавши поразки в усіх своїх прагненнях до любові й до праці за фахом, Валера знаходить собі місце. Він стає консьєржем замість пані Корф, котра кудись тікає. Він погоджується стати частиною щоденної маячні й активно береться її облаштовувати: в своїй комірчині знімає календар із Веронікою Кастро, що його повісила попередниця, та вішає на стіну календар із героями серіалу „Маргоша”. Починає второчувати кожному відвідувачу, що „дім починається з консьєржа”. І, коли не помиляюся, чи не вперше за всю книгу називається на ім’я. Як і у випадку з любов’ю, маємо два види умовної поразки в зіткненні з життєвим абсурдом – тепер це втеча та інкорпорація. Хоч може це й перемоги, хтозна…

Що ж, цілком очевидно, що повість „Сині двері зліва” — хай і не сестра-близнючка „Кині”, але твір багато в чому схожий, дуже схожий. І не знаю, чи є сенс читати „Двері…” тому, хто вже читав „Киню”. Мабуть є, але тільки якщо остання відверто і виразно сподобалася. Тоді в „Синіх дверях зліва” на вас чекає розвиток і варіація тих самих мотивів і нові грані того самого абсурду. У нерівному, часом нудному, але часто яскравому і талановитому виконанні.

Патріархально-романтичні страхи в домі абсурду.