Склянка запашної поезії.

03.12.2010

Оксана Луцишина. Я слухаю пісню Америки / Книга віршів. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2010. – 80 с.

Восени дуже по-особливому хочеться гарячого запашного чаю. І так само по-особливому хочеться теплої духмяної лірики – такої, щоб зігріла обвітрену душу, проте не порушила при цьому осіннього спокою, осінньої ностальгії. Беру до рук нову збірку Оксани Луцишиної «Я слухаю пісню Америки» – саме те, що треба…

Назва збірки невипадкова: почуття, емоції, враження – все, що поетка нанизала для ліричного намиста, – народилося в США, де вона, корінна українка, мешкає вже багато років. Американський ритм життя, американські люди, дружба, секс і, зрештою, любов – усе це прозирає на нас зі сторінок книги. І хоча в цій «американськості» нібито й відчувається деяка зверхність, нахабність, у дечому – манірність і навіть гламур, проте авторка дивиться на все крізь шпаринку власної душі. Тому й перед нами її життя постає у світлі внутрішніх переживань. Тому й написана книга як верлібрами, так і не верлібрами – адже душевні порухи можуть бути якими завгодно.

Якщо ви раніше не чули про «відвертість» та «оголення душі», які приписують творчості Оксани Луцишиної, то тепер маєте змогу познайомитися з такими її рисами на прикладі цієї збірки. Адже тут – хоч-не-хоч – доведеться стати свідком особистої драми поетки (чи, може, лише її ліричної героїні): її покинув чоловік. Образ Джонні виписаний у книзі доволі яскраво: він «бавиться кубиками із пластмаси і плоті», «не вірить у реінкарнацію / в Бога не вірить ні в рай ні в пекло», має «повно часу / і на тебе і ще на інших», виставляє напоказ особисте: «а потім читав їх [вірші] усім на факультеті / хай усі знають яка я у ліжку», усім цим ранячи почуття жінки, небайдужої до нього і до його життя. Власне, небайдужої і до його смерті – про цей стан тіла, ачи душі йдеться не в одному вірші Оксани Луцишиної. Авторка говорить про смерть зі своєрідною легкістю, сміливістю, іронією – ніби намагається показати, що зовсім її не боїться. Та водночас вона мимоволі, а може, й навмисно оповиває свій образ смерті серпанком страху й непевності. Та й загалом її лірика наповнена роздумами про скороминущість часу, про хиткість світу, в якому ми живемо: «І все довкіл пливе і не дається в руки / і певно в тому сенс – або принаймні чар / і кожна мить мина, і спогади, мов духи / на стінах нетривких танцюють данс макабр», про помилковість сприйняття людського тіла: «Тіло – таки душа, місткішого щастя варта / в небо воно не пнеться в небі його не ждуть» та про складнощі життя, впоратися з якими дуже нелегко: «Я сіть вибираю із моря важку і зникому / де сіль із піску виростає так само важка».

Коли ми хочемо насолодитися запашним чаєм, нам недостатньо одного ковтка – треба випити повну склянку, аби сповна відчути його неповторний смак. Із тим же принципом варто читати збірку «Я слухаю пісню Америки»: одного вірша-ковточка буде замало – щоб по-справжньому розсмакувати цю поезію, треба випити усю книгу. І не бійтеся пити залпом: обпечене горло заживе швидко, зате той біль, який хоча б деякий час бринітиме в ньому після «випиття» поезії Оксани Луцишиної, гідно довершить відчуття притаманного їй смаку.