“_лілу _після _тебе” – збірка новел і повістей про людей уявних і справжніх чи принаймні таких, що видають себе за таких, адже вони часом настільки химерні, що починаєш сумніватися у їхній адекватній буттєвості.

15_3.jpgВони дихають, сміються і плачуть, хворіють і страждають через свої комплекси, але, пізнаючи їх, з’являється трохи нелогічне запитання: А чи існують вони взагалі? “Ми нічим не особливі – нехай так. У Маркуса потворні підліткові прищі. Домініка носить брекети. Лія інсулінозалежна. Єжи і Маша ніколи не матимуть дітей. Міріам і Віктор виходжують старого і хворого міттельшнауцера. Соломія і Трей Дорович самі старі та хворі, як той сірий облізлий пес, зате вони одні займають цілий поверх. Доротея продає м’ясо, – цікаво, звідки воно в неї береться. Інша Доротея завжди повертається пізно і напідпитку, голосно грюкає дверима, іноді дорогою додому вона блює на поверсі Доровичів. В Андрія немає однієї легені. Один Костя з нас усіх має доньку. Я нічого такого не маю, однак я також нічим не особливий. Кажу ж, вони нічим не особливі, всі вони були завжди і будуть, як нескінченні ліки Доровичів, як хвороби міттельшнауцера і немовлята у пологовому будинку, де працює Лія. Як один довгий день, який ніколи не закінчується. Крім них у мене нікого немає. І я також нічим не особливий. Я виготовляю ключі. Ключі до всіх осель”.

Зрештою, й сама проза настільки химерна й ілюзорна, що радше видається чи то особистим монологом, чи поетичним верлібром, чи навіть кінострічкою, яку прокручуєш у власній голові, адже слова, прагнучи здобути власну тілесність, апелюють насамперед до уяви.

“Я дуже часто думаю, як їй велося потім. Її батьки не розшукували її, не давали жодних оголошень і не ставили в церкві свічок за її повернення. Мабуть, вони були певні, що їй ведеться незле. Меркурій не пробачив мені його руки, легковажно, на його думку, проміняної на руку Діми, але це я зауважила допіру тепер. Найгірше навіть не те, кажу я Наді, що я так і не побачила її, найгірше, кажу я, що я могла б. Я говорю Наді про зелену лампу і лляне волосся Лілу, котре як посохла трава, що ховає в собі блакитні квіти, про мотоцикли і кальвадос. Там, у тому вигаданому тобою для неї світі, насправді зовсім немає жовтих сонячних трав і блакитних квітів. Той, хто одного разу відчує, що точно знає дорогу до щастя, зникає назавжди, бо припиняє його шукати; той хто точно певен, що як би він не зраджував життя, а воно однак від нього не відвернеться, стає порожнім, бо сам відвертається від життя; той, хто не має і прагне, в тисячі разів щасливіший за того, хто не прагне, хоч має”.

Часом серед цих численних героїв можна впізнати себе, дивуючись, як потрапив у мереживо сюжетних колізій: “Я не могла забути ключі, бо покої у цьому домі не потребували замикання, я не могла згадати щось, чого не сказала тобі, бо повітря тут не потребувало бути стурбованим голосами, я не могла забути вимкнути світло – зрештою, я взагалі не могла ні про що забути, бо все, що можна було забути, я вже забула за ці дні очеретяного спокою”. Зрештою, жіночі образи книги є значно чіткішими та реальнішими, ніж чоловічі: “Десь так губиться відчуття простору і часу – є плюскіт води у лазничці, є твоя гіпотетична присутність, є концептуальні нескінченні озера за вікнами, гори на обрії, дрібний пісок на підошвах черевиків. Усе це зливається в єдине відчуття неможливої, нереальної присутності когось, хто може змінити все у твоєму житті, хто може назавжди позбавити тебе спокою”. Хоча й вони губляться між щоденними життєвими горизонталями та вертикалями у страху втрати власної ідентифікації, в пошуках себе та відділенні від “другого Я”, зазвичай роблять це через інших персонажів чи навіть крізь простір тексту: “Поблизу були Афіни, а ще мені іноді снився Рим, а Гольд час від часу надсилав фотознімки скандинавських краєвидів. Таке було життя, мені солодко уявлялося, скільки у світі залізниць, скільки доріг, скільки міст, квітів і птахів, скільки котів і чоловіків, скільки свободи і розпусти, і я прокидалася щоранку з іншими мріями, зграї моїх голубів відлітали до давніх земель поблизу священного Гангу, а мені залишалися напої і бруківка на вулиці Вінсента”.

Катерина Бабкіна “_лілу_після_тебе”.